про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
29 жовтня 2024 року справа № 320/44262/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Кушнова А.О., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Служби у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа ОСОБА_2 про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації Служби у справах дітей та сім'ї, в якому просить суд:
- визнати протиправним Наказ від 29.03.2024 нерозбірливого номеру, виданий Службою у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім'ї громадянина України ОСОБА_2 за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати Службу у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації повернути малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) біологічній і законній матері - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Як третю особу позивач зазначає ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 : місце проживання: АДРЕСА_2 ).
Відповідно до частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Досліджуючи питання правомірності обраної позивачем юрисдикції розгляду та вирішення даного спору, суд зазначає таке.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Також пунктом 7 частини першої статті 4 КАС визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
При цьому публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі така участь не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) може бути способом захисту цивільних прав та інтересів.
Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у приватноправових правовідносинах, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника таких відносин. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Отже, до справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, які виникають, зокрема, з приводу виконання чи невиконання органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою або іншим суб'єктом публічно-владних управлінських функцій і не обумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Предметом розгляду у цій справі є правомірність/неправомірність Наказу Служби у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 29.03.2024 про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім'ї громадянина України ОСОБА_2 за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 .
Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 , посилаючись на положення статей 153 Сімейного кодексу України, статей 12, 15 Закону України «Про охорону дитинства», статті 9 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 звернулась до Київського окружного адміністративного суду стосовно захисту свого права на безперешкодне спілкування із її малолітньою дитиною та права на участь у її вихованні.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що є біологічною та законної матір'ю малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Вказує, що 24.03.2024 позивачка звернулася до свого товариша, третьої особи у справі - ОСОБА_2 , із проханням посидіти із її малолітнім сином ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у зв'язку із необхідністю відвідати лікаря-стоматолога. Знайомий за телефоном 25.03.2024 погодився, проте наступного дня дитину не віддав. 29.03.2024 відповідач видав спірний наказ щодо тимчасового влаштування малолітнього сина позивачки в сім'ї ОСОБА_2 . Підставою для видачі спірного наказу слугував наклеп третьої особи на позивачку, яка нібито залишила малолітнього у консьєржки будинку АДРЕСА_3 , де і мешкає третя особа, і жодного слова про домовленість із позивачкою. При цьому вказує, що позивачка зверталась до відповідача, але її заяви повертались, відмітку на заявах не ставили, до органів Національної поліції України з приводу викрадення малолітнього сина. Станом на дату звернення до суду малолітній син залишається в сім'ї третьої особи, а відповідач рішення щодо долі дитини не приймає, звернення і заяви позивачки саботує.
Не погоджуючись з наказом Наказу Служби у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 29.03.2024 про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім'ї громадянина України ОСОБА_2 за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 , позивачка звернулась із даним позовом до адміністративного суду.
З приводу предмета та підстав заявленого позову, суд вважає за необхідне вказати таке.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу до суду, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява №4451/70, пункти 28- 36).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (заява №4451/70), згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У пунктах 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункт 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, пункт 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, пункт 132).
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статтею 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, пункт 45).
Відповідно до статті 1 Сімейного кодексу України цей Кодекс визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Згідно з частиною першою статті 2 Сімейного кодексу України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
Відповідно до частин другої, п'ятої статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Статтею 153 Сімейного кодексу України установлено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Згідно з частиною п'ятою статті 155 Сімейного кодексу України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Отже, зміст суб'єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, доводи, висловлені на підтвердження вказаних обставин, свідчать про звернення позивача до суду з метою захисту своїх сімейних прав, а не прав у сфері публічно-правових відносин.
Згідно з частиною першою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з пунктом 8 частини другої статті 18 Сімейного кодексу України одним із способів захисту сімейних прав та інтересів є визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Таким чином, суд, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшов висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку цивільного судочинства, а спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, а стосується поновлення прав позивача у сфері сімейних прав і за правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Судом також враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17. Так, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала таке: «з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу захисту сімейних прав та інтересів позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до частини шостої наведеної статті, у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства", слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Оскільки розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, підстав для роз'яснення позивачеві до суду якої юрисдикції належить його вирішення немає.
Наслідки відмови у відкритті провадження в адміністративній справі визначені частиною п'ятою статті 170 КАС України.
Відповідно до частини п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Керуючись статтями 170, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Служби у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа ОСОБА_2 про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
2. Копію ухвали суду надіслати (вручити, надати) позивачу (його представнику), зокрема, шляхом направлення тексту ухвали електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складання (підписання).
Повний текст ухвали суду складено 29.10.2024.
Суддя Кушнова А.О.