28 жовтня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/28374/23 пров. № А/857/23152/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2024р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати (суддя суду І інстанції: ОСОБА_2 , час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 09.05.2024р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: не зазначена),-
01.12.2023р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції - 01.12.2023р.) за допомогою системи «Електронний суд» позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання відповіді на звернення № БЕ-16174843 від 25.09.2023р. протягом 30 днів згідно з Законом України «Про звернення громадян» щодо виплати середнього заробітку за увесь час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втратити частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених в строки індексації грошового забезпечення за весь час затримки згідно Закону України № 2050-ІІІ від 19.10.2000р. «Про компенсацію громадян втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»;
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення повного розрахунку при звільненні: невиплати у день звільнення індексації грошового забезпечення;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2016р. по 29.11.2023р. включно;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2016р. по 29.11.2023р.;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених в строки індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строки індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати згідно з Законом України № 2050-ІІІ від 19.10.2000р. «Про компенсацію громадян втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (а.с.1-5).
Розгляд цієї справи, що віднесена процесуальним законом до справ незначної складності, проведено судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.27-28).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2024р. заявлений позов задоволено частково; стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 5025 грн. 51 коп. за період з 16.06.2016р. по 16.12.2016р. включно; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 14.04.2016р. по 30.11.2023р. по дату фактичної виплати індексації; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.45-48).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Військова частина НОМЕР_1 , який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.82-90).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що приписи ст.117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати; на момент звільнення позивача зі служби виплачені суми не були спірними.
Отже, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України є відсутніми.
Спеціальним законодавством встановлено особливий порядок захисту прав військовослужбовців при їх виключенні зі списків військової частини, через що заявлена позовна вимога не відповідає передбаченому способу захисту. Окрім цього, наголошує на застосуванні принципу співмірності в розглядуваному випадку.
Також право на компенсацію втрати частини доходу за порушення строків його виплати виникає лише у разі, якщо такий дохід має постійний, а не разовий характер.
Апелянтом на виконання судового рішення здійснено виплату індексації грошового забезпечення, яка є разовим доходом (не є періодичним платежем), відтак одноразовий платіж не включено до переліку грошових доходів, що підлягають компенсації, які одержують громадяни в гривнях на території України.
Позивач ОСОБА_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, дотримався вимог процесуального закону, через що ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.112-113).
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 14.04.2016р. по 15.06.2016р. (а.с.39).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.04.2023р. в справі № 380/5759/23 позов ОСОБА_1 задоволено; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення період з квітня 2016 року по червень 2016 року; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з квітня 2016 року по червень 2016 року, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні (а.с.8-9).
30.11.2023р. відповідач здійснив нарахування та виплату заборгованості за індексацією грошового забезпечення ОСОБА_1 на його картковий банківський рахунок в сумі 5096 грн. 67 коп. (із відрахуванням спеціальних внесків) (а.с.7, 40-43).
При цьому, відповідач не нарахував і не виплатив позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.04.2016р. по 29.11.2023р., а також не нарахував та не виплатив компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених в строки індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати.
Окрім цього, позивач звернувся на гарячу лінію Міністерства оборони України із зверненням № БЕ-16174843 від 25.09.2023р., адресованим Військовій частині НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати (а.с.6).
На вказане звернення ІНФОРМАЦІЯ_1 надала відповідь № 404/г від 09.12.2023р. (а.с.22).
Приймаючи рішення та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що станом на день виключення зі списків особового складу з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено індексацію грошового забезпечення. Сума заборгованості склала 5096 грн. 67 коп. і була виплачена позивачу на підставі відповідного рішення суду 30.11.2023р.
Оскільки відповідачем не проведено із позивачем під час звільнення з військової служби остаточного розрахунку, що ним не заперечується, позивач має право на підставі ст.117 КЗпП України отримати середній заробіток за весь час затримки розрахунку, але не більше шести місяців.
За таких обставин, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, суд вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та виробленим судовою практикою критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 5025 грн. 51 коп.
Окрім цього, системний аналіз норм Закону України № 2050-ІІІ від 19.10.2000р. «Про компенсацію громадян втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства. Використане у ст.3 вказаного Закону формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст.ст.1-3 вказаного Закону дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
У зв'язку з наведеним, суд відхилив доводи представника відповідача про те, що зазначена вимога є передчасною.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із роз'ясненнями, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Стосовно решти позовних вимог колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Як встановлено судовим рішенням у справі № 380/5759/23 станом на день виключення зі списків особового складу 15.06.2016р. з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 14.04.2016р. по 15.06.2016р. включно.
Разом з тим, відповідачем на виконання судового рішення здійснено виплату 30.11.2023р. позивачу вказаної суми індексації в розмірі 5096 грн. 67 коп.
З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16.
Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз'яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Із змісту роз'яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Як було встановлено під час судового розгляду, індексацію грошового забезпечення за період з 14.04.2016р. по 15.06.2016р. включно не виплачено у день виключення позивача із списків частини, тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
При цьому, право позивача на виплату індексації заперечувалося відповідачем, у зв'язку з чим ОСОБА_1 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17).
Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби.
Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.
Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).
Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином:
згідно довідки № 869/1 від 21.12.2023р. про нараховане грошове забезпечення ОСОБА_3 в період з 14.04.2016р. по 15.06.2016р. місячний розмір грошового забезпечення позивача становив 6048 грн., відтак середньоденна заробітна плата позивача становить 195 грн. 09 коп. (6048 грн./31 календарний день);
середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні складає 35896 грн. 56 коп. (195 грн. 09 коп. х 184 дні затримки розрахунку).
оскільки сума виплаченої з затримкою індексації грошового забезпечення (5096 грн. 67 коп.) є значно меншою від нарахованого середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (35896 грн. 56 коп.), тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин принцип співмірності із урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника;
істотність частки суми грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 5096 грн. 67 коп. (грошової компенсації за невиплату індексації грошового забезпечення)/35896 грн. 56 коп. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,14;
сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, становить: 195 грн. 09 коп. (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням) х 0,14 х 184 (кількість днів затримки) = 5025 грн. 51 коп.
Із врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов правильного висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу в розмірі 5025 грн. 51 коп.
Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021р. у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021р. у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021р. у справі № 380/5499/20.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виснував про те, що ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде стягнення з відповідача Військової частини НОМЕР_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату в повному обсязі індексації грошового забезпечення) з 16.06.2016р. (наступний день після звільнення з військової служби) по 29.11.2023р. (день, що передував дню остаточного розрахунку) (але не більш як за шість місяців) в розмірі 5096 грн. 67 коп.
Будь-яких заперечень щодо неправильності обрахунків відповідач не навів.
Стосовно застосування принципу співмірності стягнутої суми колегія суддів враховує, що застосування формули обчислення середнього заробітку, визначеної усталеною судовою практикою, із урахуванням останньої практики застосування приписів ст.117 КЗпП України (в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. та попередньої редакції цієї статті) призвело б до обчислення значно більшої суми середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку із позивачем.
Водночас, як було зазначено вище, враховуючи межі доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд позбавлений можливості переглянути ту частину рішення, що не оскаржується, та вирішити питання про збільшення суми середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку із позивачем.
Окрім цього, предметом спору в цій справі є також виплата позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення, нарахованої та виплаченої позивачу на виконання судового рішення в справі № 380/5759/23 за період з 16.06.2016р. по день фактичної виплати - 30.11.2023р.
Відповідно до ч.2 ст.9 Закону України № 2011-XII від 20.12.1991р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч.3 ст.9 вказаного Закону).
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України № 2050-ІІІ від 19.10.2000р. «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» /надалі - Закон № 2050-ІІІ/ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затв. постановою КМ України № 159 від 21.02.2001р. /Порядок № 159/.
Згідно зі ст.ст.1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до ст.3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі ст.4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Отже, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення.
Згідно з п.3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Аналіз наведених положень дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159 компенсації, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем пенсії, що носило триваючий характер. У зв'язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постанові від 14.04.2021р. у справі № 465/322/17.
У постанові від 05.03.2020р. у справі № 140/1547/19 Верховний Суд зазначив, що згідно з положеннями ст.4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до ст.6 Закону № 2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Встановлено, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.04.2023р. у справі № 380/5759/23 відповідач 30.11.2023р. перерахував на картковий рахунок позивача кошти в загальній сумі 5096 грн. 67 коп.
Вказані обставини не заперечуються відповідачем.
Отже, несвоєчасне нарахування індексації грошового забезпечення відбулось у зв'язку з протиправним ненарахуванням відповідачем позивачу такої під час проходження військової служби, що встановлено судовим рішенням, тобто, з вини органу, що нараховує і виплачує грошове забезпечення, а тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини грошового забезпечення у зв'язку з порушенням строків його виплати.
Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що передбачена Законом № 2050-ІІІ компенсація виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованого грошового забезпечення), а не виконання рішення суду. Оскільки вказані кошти виплачені в результаті нарахування індексації грошового забезпечення та відновлення прав позивача, порушених при виплаті грошового забезпечення у меншому розмірі, вказана сума є доходом в розумінні ст.2 Закону № 2050-ІІІ.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 24.01.2019р. у справі № 159/1615/17, від 29.04.2020р. у справі № 420/2093/16-а, від 16.12.2020р. у справі № 521/21718/16-а, від 23.12.2020р. у справі № 640/7975/15-а, від 21.09.2022р. у справі № 816/1627/18.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки позивачу на виконання рішення остаточно було виплачено індексацію грошового забезпечення 30.11.2023р. за період з 14.04.2016р. по 15.06.2016р. в сумі 5096 грн. 67 коп., що не заперечується відповідачем, тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму індексації грошового забезпечення, право на отримання яких встановлено судовим рішенням у справі № 380/5759/23, за весь час затримки виплати - з 16.06.2016р. (наступний день після звільнення з військової служби) по 29.11.2023р. (день, що передував дню остаточного розрахунку).
Окрім цього, об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України).
Відповідно до пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Як передбачено пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Враховуючи те, що обов'язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми ПДФО та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.
Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про часткову підставність заявленого позову та наявність підстав для його часткового задоволення, із вищевказаних мотивів, обравши при цьому правильний спосіб правового захисту порушеного права позивача.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 .
Водночас, ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2024р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2024р. в адміністративній справі № 380/28374/23 належить визнати такою, що втратила чинність (а.с.143-145).
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2024р. в адміністративній справі № 380/28374/23 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 .
Визнати ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2024р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2024р. в адміністративній справі № 380/28374/23 такою, що втратила чинність.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного тексту судового рішення: 28.10.2024р.