29 жовтня 2024 року
м. Харків
справа № 639/5267/23
провадження № 22ц/818/3260/24
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.,
суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря Сізонової О.О.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
апелянт: ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майназа апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 листопада 2023 року у складі судді Єрмоленко В.Б.,-
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 листопада 2023 року позов задоволено. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . У порядку поділу спільного сумісного майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 65,2 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 4124 грн 30 коп.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , як особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, проте вважає, що оскаржуваним рішенням суд вирішив питання про її права та обов'язки, просить скасувати рішення суду та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_3 зазначає, що він є стягувачем за виконавчим листом виданим Червонозаводським районним судом м. Харкова від 30.11.2023 року у справі № 646/2210/18 про стягнення з ОСОБА_2 відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП у розмірі 453 744,89 грн матеріальної шкоди та 25 000 грн моральної шкоди, 4 533,71 грн судового збору та 15 700 грн витрат на проведення судової автотехнічної експертизи. Зазначає, що рішення суду ухвалено 10.08.2020 року, законної сили рішення набрало 07.08.2023 року. Вважає, що позивач в порушення вимог чинного законодавства звернувся до суду із позовом вже після набрання ним законної сили, а саме 12.09.2023 року. Отже, ініціювання позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 має єдину мету - ускладнення або унеможливлення ефективного виконання судового рішення про стягнення коштів з відповідачки ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 .
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Виходячи зі змісту положень даної статті, особи, які не брали участі у розгляді справи але звертаються з апеляційною скаргою, оскільки вважають, що суд вирішив питання про їх права та обв'язки, повинні довести, а апеляційний суд повинен з'ясувати наявність правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати до суду апеляційної інстанції всі наявні в них докази на підтвердження порушення їх прав.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що сторони у період спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу придбали спірну квартиру АДРЕСА_1 за їх спільні сумісні кошти та отриманий кредит, після реєстрації шлюбу продовжили виконувати обов'язки за кредитним договором і погашати спільно кредит, а тому квартиру слід вважати спільної сумісною сторін, застосувавши положення частини першої статті 70 СК України, згідно яких у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, аналогічні положення частини другої статті 372 ЦК України та визнає за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири. Відповідачем ОСОБА_2 не доведено підстав, що мають істотне значення для відступу від рівності часток подружжя у майні, зокрема що позивач не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини, а також підстав для збільшення частки дружини у майні у разі проживання з нею дитини, які б свідчили, що розмір матеріальної підтримки (аліментів), недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини. Таким чином, вимога відповідача про відступлення від начала рівності часток подружжя у спільному майні задоволенню не підлягає у зв'язку із її недоведеністю та необґрунтованістю.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що з 2003 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, обидва працювали, мали спільний побут та сімейний бюджет.
Згідно з договором купівлі-продажу від 21 жовтня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2451, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 спірну трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 39,8 кв.м., загальною площею 68,1 кв.м. за суму, еквівалентну 17000 доларів США. До Державного реєстру правочинів внесено відповідний реєстраційний запис ( а.с. 28-32).
Перед укладанням договору купівлі-продажу нерухомого майна, ОСОБА_2 своєю письмовою заявою від 21.10.2004 року, на підставі ст. 74 Сімейного Кодексу України повідомила, що проживає однією сім'єю з гр. ОСОБА_1 і квартиру по АДРЕСА_2 придбає на спільні кошти. Аналогічна заява надана ОСОБА_1 про свою згоду на підставі ст. 74 СК України на купівлю спірної квартири ОСОБА_2 , з подальшим укладанням іпотечного договору, з умовами якого він ознайомлений. Заява нотаріально засвідчена приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т.В. ( а.с. 39-40).
Оригінали зазначених заяв досліджені у судовому засіданні суду апеляційної інстанції.
Як вбачається з іпотечного договору №820/3-27/21/02-4/538 від 21 жовтня 2004 року, укладеного між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» і ОСОБА_2 , відповідач передала в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 820/2-27/21/08-4/1041 від 21.10.2004 року квартиру з повернення кредиту в сумі 10800 доларів США до 10 жовтня 2011 року, сплати процентів за користування кредитом у розмірі 14,5% річних, комісії, можливої неустойки. За договором поруки № 820/3-27/21/02-4/539, укладеним між Банком і ОСОБА_2 , ОСОБА_1 від 21.10.2004 року поручитель ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язання щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбаченим договором кредиту ( а.с. 88-39).
01.09.2006 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у міському відділі реєстрації актів цивільного стану № 2 Харківського обласного управління юстиції. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дочка ОСОБА_6 ( а.с. 26-27).
Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб Реєстру територіальної громади міста Харкова у спірній квартирі зареєстровані сторони- ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх малолітня дочка ОСОБА_6 ( а.с. 49).
Рішенням Жовтневий районний суд м. Харкова від 24.10.2023 року шлюб між сторонами розірвано.
Судом першої інстанції встановлено, що на теперішній час кредит погашено, державна реєстрація обтяжень за іпотечним договором відсутня, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з ОСОБА_2 вони проживала однією сім'єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу, а з 01 вересня 2006 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. Увесь цей час сторони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, проводили разом дозвілля, мали взаємні права та обов'язки. ІНФОРМАЦІЯ_2 них народилася дочка ОСОБА_7 . За час шлюбних відносин сторони на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2004 року придбали квартиру, зареєстрували своє місце проживання та мешкали в ній до початку війни. Зазначена квартира була набута за спільні кошти та на банківський кредит, що оформлений на ОСОБА_2 . Кредит сплачувався ними та був погашений у 2008 році, тому майно належить їм на праві спільної сумісної власності, частки сторін у майні є рівними. У березні 2022 року дружина з дитиною виїхали за кордон, а влітку 2023 року несподівано повідомила, що хоче розлучитися і попросила звільнити її квартиру. Через те, що дружина не визнає його право на частину спірної квартири він вимушений був звернутися до суду із даним позовом.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
ОСОБА_1 просив визнати трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності його та відповідача ОСОБА_2 , що була набута під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)».
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження № 61-28343св18) зазначено, що «особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності».
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
В судовому засіданні суду першої інстанції на підставі наявних доказів встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2003 року, наявність у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Сторони спільно проживали в одному житловому приміщенні, разом забезпечували себе всім необхідним для життя, вели спільне господарство, об'єднали та витрачали зароблені кошти, несли обов'язки по кредитному договору.
Оцінюючи стан відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що між сторонами існували відносини, притаманні подружжю, про що свідчить постійне спільне проживання, спільне вирішення побутових питань, придбання майна в інтересах сім'ї, спільне планування майбутнього, подальша реєстрація шлюбу між сторонами та народження дитини.
Також судом першої інстанції надана належна оцінка наявним в матеріалах справи доказам, а саме: договору купівлі-продажу спірної квартири, нотаріально посвідченим заявам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 21.10.2004 року щодо придбання на їх спільні кошти квартири АДРЕСА_1 , оскільки вони проживають однією сім'єю та кредитним договором та договором поруки.
Виходячи з вищевикладеного судова колегія доходить висновку, що сторони у період спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу придбали спірну квартиру АДРЕСА_1 за їх спільні сумісні кошти та отриманий кредит, після реєстрації шлюбу продовжили виконувати обов'язки за кредитним договором і погашати спільно кредит, а тому квартиру слід вважати спільної сумісною сторін, застосувавши положення частини першої статті 70 СК України, згідно яких у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, аналогічні положення частини другої статті 372 ЦК України.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Доводи апеляційної скарги щодо безпідставності позовних вимог, а саме ініціювання зазначеного позову з метою уникнення виконання цивільно-правового зобов'язання відповідачки перед апелянтом, не відповідають фактичним обставинам справи.
Як зазначено вище, наявні у справі докази свідчать про набуття спірної квартири в період проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та жінки на спільні кошти.
Доказів на спростування зазначених обстваин апелянтом суду не надано.
Наявність цивільно-правових зобов'язань відповідачки не позбавляє позивача права вимогати поділу спільного майна при розлученні.
З матеріалів справи вбачається, що 24.11.2023 року шлюб між сторонами розірвано. У зв'язку із остаточним припиненням шлюбних відносин ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання майна , зареєстрованого на відповідача, об'єктом спільною сумісної власності подружжя та визнання права власності на його частку, адже це єдине житло яке є у позивача.
Висновок суду про наявність підстав для задоволення позову відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права і тому, суд апеляційної інстанції вважає, що згідно до ст. 374 ЦПК України відсутні правові підстави для зміни або скасування рішення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, то судові витрати, у відповідності до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України між сторонами не розподіляються.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 -залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 листопада 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Н.П. Пилипчук
О.Ю. Тичкова
Повне судове рішення складено 30 жовтня 2024 року.