П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
29 жовтня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/4230/24
Перша інстанція: суддя Брагар В. С.,
повний текст судового рішення
складено 12.07.2024, м. Миколаїв
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченка К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 липня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови від 02.05.2024 року у виконавчому провадженні №52552184, -
ОСОБА_1 звернулась з позовом до Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 02.05.2024 року №52552184.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що оскаржувана постанова є протиправною, оскільки, виконавчий лист було повернуто стягувачу, а сума виконавчого збору повинна була обраховуватися лише від розміру фактично стягнутих сум відповідно до ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» (далі-Закон), а не від суми, що підлягає примусовому стягненню.
Ухвалою від 08.05.2024 року відкрито провадження у справі за правилами позовного провадження з особливостями розгляду окремих категорій термінових адміністративних справ та запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.
Відповідач надав відзив, в якому просить у задоволенні позову відмовити, оскільки спірна постанова прийнята відповідно до вимог Закону.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 липня 2024 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеси) (вул. Артилерійська, 18, 5-й поверх, м. Миколаїв, 54006, код ЄДРПОУ 35065742) про визнання протиправною і скасування постанови - відмовлено в повному обсязі.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 липня 2024 року по справі №420/3021/24 та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки положенням законодавства, що регулює спірні правовідносини,. Апелянт вважає зазначене рішення незаконним, необґрунтованим, таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права та без повного з'ясування усіх обставин, які мають значення для справи, а тому, на думку апелянта, є всі підстави для скасування рішення.
Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 04.10.2016 року державним виконавцем Центрального відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області було відкрито виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 19.05.2016 року по цивільній справі №490/13555/14-ц про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» у солідарному порядку заборгованість за Договором про надання споживчого кредиту №11144807000 від 20.04.2007 року в розмірі 32 394,17 дол. США (еквівалент 419 505 грн. 25 коп.) та 6 044 грн. 16 коп.
Виконавче провадження зареєстроване в АСВП за №52552184.
23.04.2024 року стягувач АТ «Укрсиббанк» подав заяву про повернення виконавчого документа. На підставі вказаної заяви державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.
Відповідно до акту державного виконавця від 02.05.2024 року при примусовому виконанні виконавчого документа з боржника ОСОБА_1 стягнуто 90 109,2 грн, з них 170,00 грн. перераховано в рахунок погашення витрат виконавчого провадження, 6875,68 грн. (226,09 дол. США) - в рахунок погашення виконавчого збору, 83 064,24 грн. (2737,87 дол. США) - перераховано стягувачу.
В цей же день 02.05.2024 року державним виконавцем - заступником начальника Центрального відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Павлюк Мариною Анатоліївною винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 3013,32 дол. США та 604,41 грн. При цьому, виконавчий збір, що підлягає стягненню, розраховувався державним виконавцем на підставі ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» в розмірі 10% суми, що підлягає примусовому стягненню.
Вважаючи постанову від 02.05.2024 року у виконавчому провадженні №52552184 протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вимогами ч.1 ст.18 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч.2 ст.18 ЦПК України).
Виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (ч.1 ст.431 ЦПК України).
Відповідно до частини 1 статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Вимогами ч.1 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Разом з тим, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч.2 ст 74 Закону України «Про виконавче провадження»).
Спеціальним законом, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що, відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, до 05.10.2016 року був Закон №606-XIV.
За встановлених обставин цієї справи виконавче провадження було розпочато на підставі Закону №606-ХІV, який був чинний на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (04.10.2016 року).
Водночас Закон №606-XIV втратив чинність 05.10.2016 року у зв'язку з набранням чинності Законом № 1404-VIII.
Пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII передбачено, що рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Зміст розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII вказує, що положення попереднього Закону №606-XIV застосовуються не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, а тому підлягають і завершенню в порядку Закону №606-XIV. Водночас кожна окрема виконавча дія, яка оформлюється, у тому числі, шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена відповідно до того закону, в період дії якого вона розпочата.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регламентовані Законом України №1404-VIII від 02.06.2016 року «Про виконавче провадження» (далі Закон №1404-VIII).
Так, статтею 1 Закону №1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з вимогами ст.5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається, зокрема, на органи державної виконавчої служби (державних виконавців).
Відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до вимог ч.1 ст.10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.15 Закону №1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Вимогами ст.18 Закону №1404-VIII встановлені обов'язки і права виконавців. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Згідно з вимогами ч.5 ст.26 Закону №1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Слід акцентувати увагу на тому, що виконавче провадження у даній справі було розпочато на підставі Закону від 21.04.1999 року №606-XIV, який був чинний на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (04.10.2016 року). Оспорювана постанова про стягнення виконавчого збору державним виконавцем прийнята на підставі Закону України від 02.06.2016 року №1404-VIII, прикінцевими та перехідними положеннями якого встановлено, що після набрання чинності цього Закону виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до цього Закону.
Згідно з вимогами ч.1 ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
У статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» визначений виключний перелік підстав, за якими виконавчий збір не підлягає стягненню з боржника.
Так, виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом (ч. 5).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404 виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
Згідно з вимогами ч.3 ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до вимог ч.5 ст.3 Закону №1404 постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди - є виконавчими документами.
Згідно з вимогами п.8 Розділу 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року №512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 року за №489/20802 (далі - Інструкція) стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону. Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження.
З наведеного правового регулювання спірних правовідносин слідує правильність висновку суду першої інстанції про те, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов'язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, 02.05.2024 року на підставі п.1 ч.1, ч.3 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» було прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу (ВП №52552184).
При цьому 02.05.2024 року відповідачем також було винесено постанову про стягнення з позивача виконавчого збору у розмірі 3013,32 долари США та 604,41 грн. (ВП №52552184).
Повертаючись до обставин цієї справи, судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, а з матеріалів справи не вбачається, що державний виконавець приймав постанову про стягнення виконавчого збору під час дії Закону №606-XIV.
Натомість така постанова була прийнята державним виконавцем 02.05.2024 року на підставі частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII, відповідно до змісту якої у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Колегія суддів вважає, що прийняття постанови про стягнення виконавчого збору за Законом №1404-VIII, а не за Законом №606-XIV жодним чином не вплинуло на права позивача та не погіршило його становище.
У продовження зазначеного суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апеляційної скарги щодо необхідності застосування частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, з огляду на таке.
Так, частиною другою статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28.08.2018 року, визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону №1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
З аналізу вищенаведених норм Закону №1404-VІІІ (у редакції, що діяла до 28.08.2018 року) можна дійти висновку, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 року №2475-VIII (далі - Закон №2475-VIII), який набрав чинності 28.08.2018 року, внесені зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ, у частині другій якої слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».
Отже, на момент прийняття спірної постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №52552184 діяла редакція частини другої статті 27 Закону №1404-VIII зі змінами, внесеними Законом №2475-VIII, яка передбачала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Отже, розмір виконавчого збору законодавчо поставлений у залежність від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження.
Висновки аналогічного змісту щодо застосування частини другої статті 27 Закону №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII) викладено в постановах Верховного Суду від 19.09.2019 року у справі №420/1373/19 та від 20.11.2019 року у справі №480/1558/19, згідно з якими фактичне виконання судового рішення, крім випадку такого виконання до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов'язковими умовами для стягнення виконавчого збору.
Отже, колегія суддів вважає, що визначення державним виконавцем виконавчого збору з суми, що підлягала до примусового стягнення, є законним і таким, що узгоджується з положеннями норм Закону №1404-VIII, у редакції, чинній на дату винесення оскарженої постанови.
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що положення частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII, погіршили становище позивача у порівнянні з нормами частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції, яка була чинна до 28.08.2018 року, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався, як 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від фактично стягнутої суми, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що аналогічне правове регулювання, передбачено частиною другою статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII, діяло і станом на час відкриття виконавчого провадження №52552184 (04.10.2016 року).
Так, відповідно до вимог статті 28 Закону №606-XIV (у редакції, чинній станом на момент відкриття виконавчого провадження) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Таким чином, Закон №606-XIV (у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження), так само як і Закон №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII), не ставлять можливість застосування відповідальності у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
Такі висновки відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 28.04.2020 року у справі №520/9144/18, від 26.06.2020 року у справі №360/3324/19, від 11.08.2021 року у справі №640/23271/21, від 27.07.2023 року у справі №500/3394/22.
Водночас посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 20.05.2021 року у справі №640/32814/20, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки підставою задоволення позову в цих справах була необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статті 58 Конституції України та частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції, яка була чинна до 28.08.2018 року, так як у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршеним у зв'язку з прийняттям змін до вказаної статті.
Натомість у цій справі, обставини стягнення з позивача виконавчого збору не змінювалися та визначали лише, що стягнення виконавчого збору обчислюється у відсотках від суми, яка підлягає стягненню.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги стосовно того, що частина друга статті 27 Закону №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII) збільшила відповідальність позивача та погіршила його стан, оскільки як на час відкриття виконавчого провадження (04.10.2016 року), так і на час винесення постанови про стягнення виконавчого збору (02.05.2024 року) відповідальність позивача як боржника була однаковою, зокрема, база обрахунку виконавчого збору в обох випадках становила 10 відсотків суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом.
З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного у цій справі судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.04.2024 року у справі №380/5266/23.
З урахуванням вищевикладеного та враховуючи те, що виконавчий документ було повернуто за заявою стягувача та виконавчий збір не було стягнуто відповідачем, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що дії державного виконавця з винесення постанови по стягненню виконавчого збору в повній мірі відповідають приписам ч.3 ст.40 Закону №1404-VIII, отже є правомірними та такими, що вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що державним виконавцем прийнято спірну постанову на підставі чинного законодавства, в межах повноважень, у передбачений законодавством спосіб, у зв'язку з чим адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що судове рішення підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 липня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко