29.10.24
22-ц/812/1464/24
Провадження № 22-ц/812/1464/24 Суддя першої інстанції Савін О.І.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
29 жовтня 2024 року м. Миколаїв Справа № 486/495/23
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворська Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Богуславській О.М.,
за участю представниці позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_3 , на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року, повний текст якого складено 12 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Савіна О.І., в залі судового засідання в м. Южноукраїнську, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Южноукраїнська міська територіальна громада в особі Южноукраїнської міської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
30 березня 2023 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Южноукраїнська міська територіальна громада в особі Южноукраїнської міської ради Вознесенського району Миколаївської області (далі - Южноукраїнська міська рада) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтовував тим, що він є квартиронаймачем АДРЕСА_1 на підставі ордеру № 39/98 від 04 листопада 1998 року.
Крім нього, у цій квартирі також були зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_2 та троє дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 . На даний час у даній квартирі зареєстровані він та відповідачі.
З 2018 року відповідачі у квартирі не проживають, квартирою не користуються, зобов'язання по утриманню житлового приміщення не виконують, оплату комунальних послуг не здійснюють. Всі обов'язки, що випливають з договору по обслуговуванню житлового приміщення, виконує він.
Місце проживання відповідачів на даний час не відомо. Факт не проживання відповідачів за місцем реєстрації підтверджуються актами ОСББ «НАШ-31» від 12 лютого 2023 року, від 15 лютого 2023 року, від 20 березня 2023 року та від 24 березня 2023 року.
ОСОБА_2 протягом останніх 14 років неодноразово зверталась до суду із позовами про визнання його таким, що він втратив право користування житловим приміщенням, але в задоволені її вимог було відмовлено.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просив суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .
Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Рішення суду мотивовано тим, що враховуючи, що з 2018 року відповідачі квартирою не користуються, зобов'язання по утриманню житлового приміщення не виконують, оплату комунальних послуг не здійснюють, у квартирі не проживають, без поважних причин, у зв'язку з чим, зважаючи на вимоги частини 1 статті 71 ЖК України, втратили право на користування житловим приміщенням на вищевказану квартиру, факт реєстрації відповідачів у квартирі порушує права позивача, як квартиронаймача у будинку, на користування та розпорядження належним йому нерухомим майном, відтак суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Не погодившись з рішення суду ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_3 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що задовольняючи позовну заяву суд першої інстанції дійшов висновку що відповідачі у спірному приміщені не проживають посилаючись на акти ОСББ «Наш-31».
Вказані висновки не відповідають обставинам справи. Так відповідачі двічі 13 лютого 2024 року та 22 квітня 2024 року прибули до Южноукраїнського міського суду Миколаївської області для участі в судових засіданнях і надання пояснень, але суддя Савін О.І. або знімав з розгляду або з інших причин не проводив судові засідання.
Відповідач ОСОБА_2 безперервно проживає у спірній квартирі з 1999 року, після розірвання шлюбу з позивачем залишилася проживати у вказаній квартирі і проживає в ній по сьогоднішній день. Саме ОСОБА_4 вибув з квартири в 2006 році і проживає за адресою АДРЕСА_3 . Саме ОСОБА_2 за власні кошти утримує спірну квартиру.
При цьому ОСОБА_2 має родичів які постійно проживають за кордоном, зараз ОСОБА_2 є пенсіонеркою та час від часу їздить їх відвідувати, станом на сьогоднішній день, вона терміном на два місяці виїхала до свого сина в Швейцарію, а раніше їздила на декілька місяців до онука в США і має візу на в'їзд в США, але це жодним чином не свідчить про те що вона не проживає у спірній квартирі. Окрім того сам позивач з 2006 року жодного разу не з'являвся в квартирі, жодного разу не сплатив комунальних витрат чи платежів по утриманню квартири, там давно не має його речей і окрім численних судових справ і формальної реєстрації його нічого не пов'язує зі спірним житлом. Будь-якого іншого житла, окрім спірної квартири у відповідачів не має. Заяву відповідача ОСОБА_5 направлену до суду електронною поштою, суд першої інстанції не прийняв і до матеріалів справи не долучив.
31 травня 2024 року в електронний суд мною направлений відзив на позовну заяву з доказами, натомість суд вказаний відзив не розглянув взагалі і будь-якої оцінки доказам сторони відповідачів не надав.
Від ОСОБА_4 , в інтересах якого діяла його представниця - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві позивач зазначив, що з висновками скаржника викладеними в апеляційній скарзі неможливо погодитись, оскільки судом повно та всебічно з'ясовані обставини справи, належним чином досліджені докази.
На протязі розгляду даної цивільної справи відповідачі жодного разу не з'явилися у судове засідання та не надали особисто будь-які пояснення. Представником відповідачки не було надано жодних доказів на спростування позовних вимог, а лише на передостанньому судовому засіданні ним було надано відзив у пропущені строки на його подання.
З апеляційною скаргою позивач не погоджується та вважає, що рішення суду першої інстанції від 05 липня 2024 року прийнято законно та обґрунтовано.
На день слухання справи від відповідачки ОСОБА_5 відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представниці позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, згідно з актами про не проживання від 12 лютого та 20 березня 2023 року, складені Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «НАШ-31» під час проведення обстеження квартири АДРЕСА_1 та встановлено факт про те, що ОСОБА_8 не проживає у квартирі за адресою обстеження. Вказаний факт підтвердили сусіди: ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . ОСОБА_11 мешкає в Сполучених Штатах Америки.
Згідно з актами про не проживання від 15 лютого 2023 року та від 24 березня 2024 року, складені Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «НАШ-31» під час проведення обстеження квартири АДРЕСА_1 та встановлено факт про те, що ОСОБА_2 «з 16 жовтня 2018 року зараз мешкає за адресою: невідомо, не проживає у квартирі за адресою обстеження». Вказаний факт підтвердили сусіди: ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
З довідки № 018-502-164 від 24 лютого 2023 року Центру надання адміністративних послуг м. Южноукраїнськ вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстроване місце проживання трьох осіб: з 27 листопада 1998 року ОСОБА_4 , як квартиронаймача, з 27 серпня 1999 року ОСОБА_2 , як його колишньої дружини, та з 07 червня 2018 року ОСОБА_5 , як донька.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 січня 2023 року по справі № 486/288/21 апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, а рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 22 грудня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням.
Цим судовим рішення встановлено, що 04 листопада 1998 року видано ордер № 39/98 на житлову площу у гуртожитку на ім'я ОСОБА_4 зі складом сім'ї з п'яти осіб, який знаходиться на теперішній час в ЖЕУ-1 м. Южноукраїнська Миколаївської області.
Рішенням Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради № 83 від 23 квітня 1997 року на підставі клопотання профспілки ВП ЮУ АЕС продовжено термін використання квартири АДРЕСА_1 , як гуртожиток до 01 січня 2000 року.
Рішенням виконкому Южноукраїнської міської ради від 06 вересня 2001 року № 352 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Южноукраїнськ житлового фонду та об'єктів соціальної інфраструктури від ВП «ЮУ АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», вищезазначена квартира перейшла до комунальної власності територіальної громади міста Южноукраїнська Миколаївської області без зміни статусу «сімейний гуртожиток».
15 вересня 2005 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано.
Відомості про приватизацію вищезазначеної квартири відсутні.
Згідно з актами Житлово-експлуатаційного об'єднання м. Южноукраїнська від 30 березня 2017 року та 5 жовтня 2017 року, а також об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «НАШ-31» від 11 січня та 02 лютого 2021 року факт не проживання ОСОБА_4 у кв. АДРЕСА_1 з 2014 року був зафіксований зі слів свідків.
Допитані у суді першої інстанції свідки ОСОБА_12 та ОСОБА_13 вказували, що проживають по АДРЕСА_4 та знають як позивача, так і відповідача. Відповідач у кв. АДРЕСА_1 не проживає декілька років.
У 2008 році та 2017 році позивач зверталася до суду з приводу визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням. У 2018 році її позовна заява була залишена без розгляду. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 15 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 24 лютого 2010 року, позивачці було відмовлено у визнанні ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою. Судом було встановлено, що між сторонами після розірвання шлюбу виникли стійкі неприязні стосунки, через які відповідач залишив квартиру, але зв'язку з нею не поривав.
Відомості про приватизацію вищевказаної квартири відсутні.
Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не допускаються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на таке.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до частини 1 статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Таким чином, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зауважував, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у частині 1 статті 71 ЖК Української РСР строки.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.
Документи надані позивачем не є належними та допустимими доказами у справі, оскільки не підтверджують достовірних даних щодо строку відсутності відповідачки ОСОБА_2 у спірній квартирі та інформації щодо причин її не проживання у спірному приміщенні. Сам факт її не проживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням є не проживання понад шість місяців в жилому приміщенні без поважних причин.
Як встановлено судовим рішенням апеляційного суду у справі № 486/288/21 між позивачем і відповідачкою ОСОБА_2 склалися неприязні відносини, відповідачка проживала у спірному житлі, а позивач змушений був проживати в іншому місці, залишивши проживання в спірній квартирі у зв'язку з постійними конфліктами з відповідачкою щодо користування квартирою.
В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_2 зазначала, що наміру втратити право на користування житлом у спірній квартирі не мала, що підтверджується неодноразовими зверненнями до суду з аналогічним позовом до позивача, виїжджала тимчасово за межу України до своїх родичів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону не врахував та безпідставно дійшов висновку про доведеність факту не проживання відповідачки ОСОБА_2 у спірному житлі без поважних причин понад строки, встановлені статтею 71 ЖК Української РСР.
Не погоджуючись з таким висновком суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що доводи позивача щодо не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з 2018 року без поважних причин не є переконливими, оскільки не відповідають матеріалам справи і не підтверджені достатніми, належними і допустимими доказами. Більш того, такі твердження спростовуються обставинами, встановленими судовим рішення у справі № 486/288/21, зокрема, що на час звернення ОСОБА_2 до суду з аналогічним позовом до ОСОБА_4 (лютий 2021 року) саме останній не проживав у спірній квартирі та причини його не проживання апеляційним судом визнані поважними.
Будь - яких інших доказів на підтвердження не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі без поважних причин ОСОБА_4 не надав.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Прецедентна практика Європейського Суду з прав людини доводить, що втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв'язку з цим.
Позивач ОСОБА_4 не аргументував ні мети, яку він переслідував, подавши позов про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом, ні співмірність відповідній меті, а обґрунтування пропорційності позбавлення житла Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.
З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права при вирішення позовних вимог стосовно відповідача ОСОБА_2 заслуговують на увагу.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , підписаною її представником адвокатом Сорочан В.О., ставляться вимоги щодо скасування рішення суду першої інстанції в повному обсязі. Між тим, судом першої інстанції позов задоволено відносно двох відповідачок ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , однак представник відповідачки ОСОБА_2 , заявляючи в апеляційній скарзі про скасування рішення суду повністю, відповідних документів на представництво інтересів відповідачки ОСОБА_5 не надав, а тому правові підстави для оскарження рішення суду першої інстанції в цій частині у адвоката Сорочан В.О. відсутні. За такого апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (пункт 4 частина 1 статті 376 ЦПК України).
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено без належного застосування норм матеріального права та без дотриманням норм процесуального права, тому це рішення в частині вимог до ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухвалення нового судового рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційна скарга за вимогами відповідачки ОСОБА_2 підлягає задоволенню, то витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 288 грн 32 коп. підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 . Судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді першої інстанції у зв'язку зі скасуванням рішення суду першої інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 слід покласти на позивача.
Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 05 липня 2024 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , відмовити.
В іншій частині зазначене рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 1 288 грн 32 коп. судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст. 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повний текст постанови складено 29 жовтня 2024 року.