Справа №591/7978/24
Провадження № 4-с/591/24/24
28 жовтня 2024 року
Зарічний районний суд м. Суми в складі:
головуючого судді - Ніколаєнко О.О.,
за участю секретаря судового засідання - Полякової А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Суми справу №591/7978/24 за скаргою Публічного акціонерного товариства «Сумихімпром» на дії та бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального Міністерства юстиції, стягувач: ОСОБА_1 ,-
12.08.2024 заявник звернувся до суду зі скаргою, мотивованою тим, що судовим наказом у справі №591/3425/24 стягнуто з нього на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату. 27.05.2024 старшим державним виконавцем ВПВР Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального міністерства юстиції відкрито виконавче провадження ВП №75126866 з примусового виконання зазначеного наказу, винесена постанова про зупинення виконавчих дій на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження». 11.07.2024 державним виконавцем винесена постанова про поновлення вчинення виконавчих дій з посиланням на позицію, викладену у постанові Верховного Суду у справі №335/1961/23. 02.08.2024 заявник звертався до державного виконавця із заявою про зупинення виконавчих дій, однак виконавцем не було вчинено дій щодо зупинення виконавчого провадження. Наказом Фонду державного майна України від 08.06.2018 прийнято рішення про приватизацію державного пакета акцій розміром 99,9952% статутного капіталу ПАТ «Сумихімпром» шляхом проведення аукціону. Державний пакет акцій включено до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації. Примусове виконання наказу обмежене законодавчим положенням пункту 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» про обов'язкове зупинення виконавчого провадження в силу прямої вказівки закону. Державний виконавець зобов'язаний був винести постанову про зупинення виконавчого провадження, однак цього не зробив, чим допустив протиправну бездіяльність.
Просить:
- визнати протиправною бездіяльність старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Сторчак Анжели Сергіївни, в частині відмови у зупиненні виконавчих дій на підставі п.12 ч.1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому провадженні № 75126866 з примусового виконання наказу Зарічного районного суду м.Суми № 591/3425/24 від 30.04.2024 про стягнення на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати при звільненні у розмірі 40572 грн. 19 коп., а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 56887 грн. 77 коп.;
- зобов'язати відділ зупинити вчинення виконавчих дій по виконавчому провадженню № 75126866 на підставі п.12 ч.1 ч.34 Закону України «Про виконавче провадження».
Ухвалою суду від 19.08.2024 відкрито провадження у справі за зазначеною скаргою та призначено її до судового розгляду.
29.08.2024 державним виконавцем подано клопотання про залишення без розгляду зазначеної скарги, мотивоване тим, що постанову про поновлення вчинення виконавчих дій було направлено через електронний кабінет боржнику 11.07.2024 та в цей же день ця постанова була ним отримана. Скаржником пропущено десятиденний строк звернення до суду зі скаргою.
Також державним виконавцем подано відзив на скаргу, у якому зазначає, що заборгованість за вказаним виконавчим провадженням була погашена боржником у зв'язку з чим виконавче провадження 09.08.2024 закінчено на підставі п. 9 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». Зупинення виконавчих проваджень, відкритих на виконання судових рішень про стягнення заборгованості що виникає з трудових відносин на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» є таким, що не відповідає Конституції України та практиці ЄСПЛ щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов'язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення. Враховуючи закінчення виконавчого провадження, відсутня законодавчо визначена можливість вчинення виконавчих дій у закінченому виконавчому провадженні. Просить відмовити у задоволенні скарги.
18.09.2024 державним виконавцем також подано клопотання про закриття виконавчого провадження, мотивоване тим, що виконавче провадження закінчено, а відтак, відсутній предмет спору.
У судове засідання особи, які беруть участь у справі, не з'явились. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Враховуючи положення ч. 2 ст. 450 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду питання.
Протокольними ухвалами суду відмовлено у задоволенні клопотання про залишення скарги без розгляду та про закриття провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню.
Судом встановлено, що 08.04.2024 Зарічним районним судом м. Суми було видано судовий наказ №591/3425/24 про стягнення з ПАТ «Сумихімпром» на користь ОСОБА_1 нарахованої але не виплаченої заробітної плати при звільненні у розмірі 40572 грн. 19 коп., а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 05.02.2024 року по 05.04.2024 року в розмірі 56887 грн. 77 коп., та судового збору у розмірі 302 грн. 80 коп. (а.с. 38).
Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Сторчак А.С. від 27.05.2024 відкрито виконавче провадження ВП №75126866 з примусового виконання зазначеного виконавчого листа (а.с. 37).
27.05.2024 у цьому виконавчому провадженні винесена постанова про зупинення вчинення виконавчих дій на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку із включенням державних підприємств або пакетів акцій (часток) господарського товариства до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації (а.с. 37 зворотній бік).
Постановою від 11.07.2024 поновлено виконавче провадження на підставі ч. 5 ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» із посиланням на позицію Верховного Суду у справі №335/1961/23 (а.с. 39).
02.08.2024 боржником подано до начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції заяву про зупинення виконавчих дій на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 7).
Постановою від 09.08.2024 закінчено виконавче провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку зі стягненням боргу в повному обсязі (а.с. 38 зворотній бік).
Відповідно до розпорядження №358-р від 10.05.2018 Кабінету Міністрів України затверджено перелік об'єктів великої приватизації державної власності, що підлягають приватизації у 2018 році, відповідно до додатку до розпорядження у переліку об'єктів великої приватизації державної власності, що підлягають приватизації у 2018 році, зазначено ПАТ «Сумихімпром» із розміром пакета акцій (частки) - 99,9952% (а.с. 9-10).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.01.2019 №36-р продовжено приватизацію об'єктів державної власності, включених до переліку, рішення про приватизацію яких були прийняті ц 2018 році. Відповідно до додатку до цього розпорядження у редакції станом на час розгляду скарги ПАТ «Сумихімпром» продовжує перебувати у переліку об'єктів приватизації державної власності (а.с. 11-13)
Відповідно до пункту 12 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення єдиного майнового комплексу боржника - державного або комунального підприємства, пакета акцій (часток) у розмірі більше 50 відсотків статутного капіталу боржника - господарського товариства до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації.
Посилаючись на дану обставину, позивач вважає, що відповідачем допущена протиправна бездіяльність щодо не зупинення виконавчих дій у виконавчому провадженні на підставі пункту 12 частини 1 статті 34 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до частин першої та другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Отже, установлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.
Положеннями статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, засад: верховенства права, обов'язковості виконання рішень, законності.
Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом частини першої, абзацу 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
За приписами статті 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Так, стаття 1 Протоколу 1 Конвенції проголошує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) визначено три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати.
Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в пункті 1 статті 1 Першого протоколу (рішення у справах «Бурдов проти росії» від 07 травня 2002 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року).
Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути:
- незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України», заява № 61406/00, § 59);
- «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України», заява № 38722/02, § 75);
- спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України», заява № 20390/07, § 29).
Стаття 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов'язок виконавця вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.
За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У рішенні ЄСПЛ від 20 липня 2004 у справі «Шмалько проти України» зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
У рішенні від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» ЄСПЛ зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої пунктом 1 статті 6 Конвенції.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» від 29 червня 2004, «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).
Відповідно до змісту рішення ЄСПЛ від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
ЄСПЛ також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
У справі «Фуклєв проти України» (рішення від 07 червня 2005 року) ЄСПЛ вказав, що держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
Сукупний аналіз рішень ЄСПЛ у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України» достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.
Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2024 року по справі №335/1961/23, яка в силу вимог ЦПК України, враховується судом першої інстанції, суд касаційної інстанції дійшов висновку проте, що, враховуючи, що обов'язком держави є забезпечення виконання остаточного рішення, беручи до уваги тривалу дію зупинення вчинення виконавчих дій, відсутність правової визначеності щодо настання подій, з якими пов'язано відновлення виконавчих дій, а також сумніви щодо існування легітимної мети такого зупинення, колегія суддів доходить висновку, що пункт 12 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» є таким, що не відповідає Конституції України (суперечить статтям 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті 129-1 Конституції України), тому суд вирішує справу без застосування цієї норми, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, та практики ЄСПЛ щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов'язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд враховує, що державний виконавець правомірно не зупинив виконавче провадження на підставі поданої заяви від 02.08.2024 про зупинення вчинення виконавчих дій, оскільки втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку здійснюється не на підставі закону та є непропорційним меті втручання, якою, вочевидь, є запобігання знецінення активів підприємств, що підлягають приватизації.
З приводу тверджень скаржника про те, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для зупинення вчинення виконавчих дій, державний виконавець повинен був керуватися нормами ст.34 Закону України «Про виконавче провадження», а не висновками суду касаційної інстанції, суд зауважує, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (ч.5 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
З урахуванням встановлених у даній справі обставин та вищезазначеного, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення скарги.
Керуючись ст. 447-448 ЦПК України,-
У задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства «Сумихімпром» на дії та бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Східного міжрегіонального Міністерства юстиції, стягувач: ОСОБА_1 відмовити у зв'язку з необґрунтованістю.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Сумського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в п'ятнадцятиденний строк з дня її проголошення.
Повний текст ухвали виготовлено 28.10.2024.
Суддя О.О.Ніколаєнко