22 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 308/2576/18
провадження № 61-13742ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 квітня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Кузьо Галина Василівна про визнання договору дарування недійсним,
У березні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 18 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року, позовні вимоги задовольнив.
Визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1446457221101) укладений 26 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 квітня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц, від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18, від 28 липня 2021 року у справі № 148/2418/15, від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/10030/18, від 20 травня 2021 року у справі № 339/369/18, від 23 листопада 2022 року у справі № 752/9653/20.
Отже, судові рішення заявник оскаржує на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, виходячи з таких підстав.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що ОСОБА_1 не мала достатнього обсягу повноважень для відчуження спірного нерухомого майна, на яке поширювався режим спільного сумісного майна подружжя, на підставі оспорюваного договору дарування, а власне договір порушує права позивача як спадкоємця померлого члена подружжя.
Отже, спірні правовідносини виникли між учасниками спору щодо правомірності договору дарування нерухомого майна, яке перебувало у спільній сумісній власності подружжя, без згоди іншого співвласника - спадкоємця померлого іншого з подружжя.
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач ОСОБА_2 є сином ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заповіт спадкодавець не складав.
20 вересня 2017 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Балаж М. В. із заявою про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті батька.
Крім позивача спадкоємцями першої черги за померлим ОСОБА_5 є друга дружина позивача - відповідач ОСОБА_1 , а також інший син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Станом на момент смерті ОСОБА_5 разом зі своєю дружиною ОСОБА_1 володіли двома квартирами у будинку АДРЕСА_2 , які були набуті ними у 1996 році за час шлюбу, зареєстрованого 26 квітня 1987 року, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Лаврів М. М. 24 серпня 1996 року, зареєстрованого в реєстрі за № 585, та договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу, Лаврів М. М., 02 серпня 1996 року, зареєстрованого в реєстрі за № 326. Право власності на об'єкти нерухомості було зареєстроване за ОСОБА_1 .
Після смерті ОСОБА_5 вказані квартири були об'єднані ОСОБА_1 у одну квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з договором дарування від 26 січня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В., зареєстрованим в реєстрі за номером 119, ОСОБА_1 (дарувальник) подарувала, а ОСОБА_3 (обдаровувана) прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 , що складається з чотирьох житлових кімнат загальною площею 109, кв. м, яка належала дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Лаврів М. М. 24 серпня 1996 року, зареєстрованого в реєстрі за № 585, та договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу, Лаврів М. М., 02 серпня 1996 року, зареєстрованого в реєстрі за № 326. Право власності на квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав не нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 1446457221101.
Згідно з пунктом 5 вказаного договору дарування від 26 січня 2018 року дарувальник стверджує той факт, що з 07 серпня 2017 року є вдовою та відчужувана нею квартира не є спільною сумісною власністю, і особи, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану квартиру (чи її частку), у тому числі відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, відсутні.
Отже, позивач у цій справі звернувся до суду за захистом його порушеного права як спадкоємця співвласника нерухомого майна, яке було предметом спірного договору дарування.
Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права, та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з приписами частин першої та другої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
За змістом статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Позивач стверджує про порушення його права власності на нерухоме майно, яке згідно з поясненнями ОСОБА_1 , наданими нотаріусу під час укладення договору дарування та зафіксованими у пункті 5 оспорюваного договору, не було спільною сумісною власністю подружжя.
Отже, суди повинні були оцінити статус нерухомості та обсяг права власності дарувальника на майно, яке було відчужене на підставі оспорюваного правочину.
Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Схожий підхід був сформульований законодавцем і в статтях 22, 23, 29 КпШС в редакції, чинній на час придбання спірного нерухомого майна, а отже і набуття цим майном статусу спільного майна подружжя.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Тобто якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Такими міркуваннями керувалася Велика Палата Верховного Суду, сформулювавши правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Аналогічний підхід щодо застосування норми права у подібних правовідносинах Верховний Суд неодноразово застосовував, зокрема у постановах Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 758/3352/18, від 11 вересня 2024 року у справі № 487/2337/22 тощо. Тобто правозастосовна практика щодо порядку доведення позовних вимог щодо поділу майна подружжя є усталеною.
Суди попередніх інстанцій встановили, що шлюб між спадкодавцем ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений 26 квітня 1987 року. Спірне нерухоме майно - два об'єкти нерухомого майна, які в подальшому були об'єднані в один об'єкт нерухомості, набуте у власність подружжям у 1996 році, тобто в період перебування у шлюбі. Суди попередніх інстанцій надали оцінку доводам учасників справи та доказам у справі, про що зазначили, що факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту реєстрації права власності на нього.
Суди надали оцінку доводам ОСОБА_1 стосовно того, що спірне майно є її особистою приватною власністю, оскільки вона з 1978 року і до часу придбання двох квартир (1996 рік) безперервно працювала, натомість з поданої копії розрахунку трудового стажу наявного в матеріалах пенсійної справи померлого ОСОБА_5 вбачається, що він з вересня 1990 року до січня 2000 року не працював, тобто не мав самостійного заробітку. На підставі аналізу зазначеного суди сформулювали висновок, що дані докази не є належними, допустимими, достовірними та достатніми, які б спростовували презумпцію спільності права власності подружжя на вказані квартири, що набуті ними в період шлюбу, та не доводять, що дане майно придбано відповідачкою ОСОБА_6 за її особисті кошти та є її особистою приватною власністю. Лише та обставина, що один з подружжя на дату набуття майна працював, а інший не працював, не може спростовувати презумпцію права спільної сумісної власності.
Отже, суди дотрималися процесуального порядку щодо оцінки обставинам справи на підставі пояснень учасників та доказів у справі, оцінивши їх на предмет достатності та належності, а касаційна скарга не містить доводів щодо порушення процедури збирання доказів.
Водночас, Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про розповсюдження режиму спільного сумісного майна подружжя на нерухоме майно, яка стало предметом оспорюваного правочину.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об'єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об'єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
Суди установили, що спадкодавець помер до укладення оспорюваного договору дарування, отже відсутня згода співвласника на укладення такого договору дарування, а касаційна скарга не містить доводів щодо недослідження судами доказів щодо зазначеної обставини. Такі умови дають підстави для висновку про те, що оскільки спадкодавець не надавав згоду на відчуження майна, яке було спільною сумісною власністю подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність достатнього обсягу прав власника майна у ОСОБА_1 станом на час укладення оспорюваного договору.
Такий висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду щодо використання норми права у подібних правовідносинах, сформульованому у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові ВП ВС від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96)".
Так суди встановили, що обдарований за договором - відповідач ОСОБА_3 , є дочкою померлого ОСОБА_5 . Також суди встановили, що учасникам правочину було відомо про наявність іншого спадкоємця - позивача ОСОБА_2 , а повідомлені нотаріусу відомості про те, що ОСОБА_1 була єдиним власником спірного майна є неправдивими, на підставі чого суду дійшли обґрунтованого висновку про недобросовісність учасників оспорюваного правочину.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
З огляду на зазначені норми цивільного закону право власності на нерухоме майно входить до складу спадщини. Суди попередніх інстанцій не встановили обставини, за яких позивач ОСОБА_2 не може претендувати на належну спадкодавцю частку у праві власності на нерухоме майно. Касаційна скарга не містить доводів щодо порушення судами попередніх інстанцій порядку дослідження доказів у справі.
Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування нерухомого майна, яке було спільним сумісним майном подружжя та було відчужене одноособово одним із власників без отримання згоди, зокрема, іншого спадкоємця першої черги на укладення такого правочину, а сторони оспорюваного правочину діяли недобросовісно і такий висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не суперечить чинним правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують, оскільки зводяться до суб'єктивного, помилкового тлумачення норм права та правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) виклала висновок щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини» та вказала, що задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), є необхідною конкретизація такого поняття.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 Верховним Судом переглядалися судові рішення, ухвалені за результатами розгляду позовних вимог про визначення частки спадкодавця у спільній сумісній власності подружжя.
У справі № 464/1663/18, на постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в якій посилається заявник, суди розглядали позовні вимоги про визначення (виділ) частки майна, належної померлому на праві спільної власності.
У справі № 148/2418/15, на правовий висновок Верховного Суду в якій посилається заявник, позовні вимоги стосувалися визнання будинку спільною власністю подружжя та визначення частки померлої особи.
Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/10030/18 сформульований щодо застосування норми права у правовідносинах про визнання спадкового майна (квартири) особистою власністю спадкодавця.
У постанові від 20 травня 2021 року у справі № 339/9653/20 суд касаційної інстанції сформулював правовий висновок щодо застосування норми права у правовідносинах про визнання спадкового майна (квартири) особистою власністю спадкодавця.
У постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 752/9653/20 сформульований правовий висновок щодо застосування норми права у правовідносинах про визначення частки спадкодавця у праві спільної сумісної власності та визнання права на спадкування 1/2 частки майна, що належала спадкодавцю на праві спільної сумісної власності.
У правових висновках Великої Палати Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 та від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, на які посилається заявник, сформульовані правові висновки щодо застосування норми права у правовідносинах щодо стягнення безпідставно одержаних коштів та визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна відповідно.
У справі, яка переглядається, суди розглянули спірні правовідносини на предмет наявності чи відсутності підстав для визнання договору дарування недійсним. Тобто, суди на підставі доказів та пояснень учасників справи встановлювали обґрунтованість позовних вимог про захист права позивача, порушеного внаслідок укладання оспорюваного договору дарування.
За таких умов заявник посилається як на підставу касаційного оскарження на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у правовідносинах, які не є релевантними до справи, в якій подана ця касаційна скарга.
Не заслуговують на увагу посилання заявника на те, що позивач не заявляв позовну вимогу про визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Так Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц сформулювала правовий висновок про те, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження пред'явлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Враховуючи зазначений правовий висновок пред'явлення позовної вимоги про визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя не відповідає чинній правозастосовній практиці та завданню цивільного судочинства щодо забезпечення ефективного поновлення порушеного права.
За таких обставин колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість касаційної скарги.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що вона є необґрунтованою, оскільки застосування норми права не суперечить правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а тому за таких підстав у відкритті касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України слід відмовити.
Керуючись статтями 261, 394 ЦПК України, суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 квітня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Кузьо Галина Василівна про визнання договору дарування недійсним.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров