Справа № 420/17417/24
24 жовтня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лебедєвої Г.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі по тексту - відповідач), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання за рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 по справі №400/1172/22, та три проценти річних від простроченої суми;
- зобов'язати Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання за рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 по справі №400/1172/22, та три проценти річних від простроченої суми, що у загальному розмірі складає 26 920,34 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач працював на державній службі у структурних підрозділах Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з 18.05.2015 року.
Наказом Міністерства юстиції України від 19.02.2021 року позивача звільнено з займаної посади за взаємною згодою сторін з 22.02.2021року.
Однак, при звільненні з державної служби, відповідач не здійснив із позивачем остаточного розрахунку (виплати винагороди державного виконавця, тобто заробітної плати), у зв'язку із чим позивач був змушений звертатися за судовим захистом порушених трудових прав.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.04.2021 року по справі №420/12968/20 (залишеного без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2021 року визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати позивачу винагороди державного виконавця на підставі наказу від 14.04.2020 року №1919 «Про виплату винагороди ОСОБА_1 » у сумі 191307,82 грн. та зобов'язано здійснити її виплату.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.07.2021 року по справі №420/6712/21 (залишеного без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 26.10.2021 року) зобов'язано відповідача видати наказ та виплатити позивачу винагороду у сумі 27653,72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 року.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 року по справі №400/1172/22 зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 14.07.2022 року в розмірі 42095,93 грн. Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року по справі №400/1172/22 рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 - змінено та викладено абзац 3 його резолютивної частини в наступній редакції: «Зобов'язано Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610782,70 грн.».
03.05.2024 року в порядку примусового виконання рішення суду по справі №400/1172/22, Міжрегіональне управління здійснило виплату позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610782,70 грн.
Позивач вважає, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено на його користь індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, а також три проценти річних від простроченої суми, присудженої рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року по справі №400/1172/22, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою від 07.06.2024 року Одеський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 420/17417/24 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 262 КАС України.
24.06.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому зазначено, що відповідач не визнає адміністративний позов позивача та просить відмовити в його задоволенні. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що до 27.12.2023 року у справі №400/1172/22, остаточне рішення було відсутнє. Відсутність остаточного рішення у справі № 400/1172/22 до 27.12.2023року, на думку відповідача свідчить про безпідставність зазначення у позові (у справі №420/17417/24) обставин з посиланням на невиконання без поважних причин відповідачем судового рішення у справі № 400/1172/22.
Також відповідач вказує, що відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державного бюджету виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Так, до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшов лист Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області від 08.05.2024року №07-06-06/7169 «Про повернення документів», зареєстрований 08.05.2024 року за №31955/14.1-05 про повернення документів щодо добровільного виконання судового рішення по Постанові про відкриття виконавчого провадження від 13.09.2023 року ВП №72740215, надані листами Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) №26723/14.1-05 від 26.04.2024 року, №27693/14.1-05 від 02.05.2024 року. На виконання виконавчого листа від 28.08.2023 року у справі №400/1172/22 та добровільного виконання судового рішення по Постанові про відкриття виконавчого провадження від 13.09.2023 року ВП №72740215 в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610 782,70 грн., ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області 03.05.2024 року було здійснено списання коштів з рахунків Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), згідно платіжних інструкцій від 26.04.2024 року №554, 555, 556 та від 02.05.2024 року №738, 739, 740 у загальній сумі 610782,70 грн. Станом на 19.06.2024 року, виконавчий лист від 28.08.2023 року у справі №400/1172/22 та судове рішення по Постанові про відкриття виконавчого провадження від 13.09.2023 року ВП №72740215 в частині нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610 782,70 грн., виконано в повному обсязі.
Крім того, відповідач зазначає, що позивач у позові в обґрунтування позовних вимог наводить статтю 625 Цивільного кодексу України, за якою, на думку позивача, відповідач мав би сплатити на його користь індекс інфляції за весь час прострочення виплат (виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні), встановлених судовим рішенням у справі №400/1172/22, а також три проценти річних від простроченої суми. Однак, на думку відповідача, передбачена статтею 625 ЦК відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Зокрема, дія статті 625 ЦК не поширюється на трудові правовідносини (з приводу заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва тощо). Позивач з відповідачем не укладав цивільних договорів, у результаті укладання яких могли б виникнути договірні або позадоговірні відносини, які врегульовані ЦК, але не регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗПП України) при тому, що для трудових правовідносин взагалі не притаманні такі категорії як кредитор та боржник, виконання зобов'язань, а учасниками трудових відносин є працівник та роботодавець. Категорії кредитор та боржник притаманні договірним правовідносинам, а не трудовим. Самі по собі відносини між позивачем та відповідачем мали трудовий характер при проходженні публічної служби. Нормативно-правові акти, які регламентують нарахування інфляційних втрат та річні відсотки на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (обчислення середньої заробітної плати провадиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100), відсутні.
Окрім того, відповідач посилається на правові висновки щодо відсутності підстав для застосування приписів статті 625 ЦК до трудових правовідносин викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі № 757/14073/16-ц.
27.06.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач просить відхилити доводи відповідача наведені у відзиві на позовну заяву та наполягає на задоволенні позовних вимог. Позивач вказує, що рішення П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року по справі №400/1172/22, яким зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні набрало законної сили 03.07.2023 року. 13.09.2023 року відкрито виконавче провадження №72740215 по примусовому виконанню рішення суду. 03.05.2024 року Міжрегіональне управління, в порядку примусового виконання рішення суду здійснило позивачу виплату грошових коштів. Тому позивач вважає, що виконання відповідачем рішення після відкриття виконавчого провадження не є добровільним виконанням, оскільки відбувається у порядку процесуального примусу. Також, на думку позивача, не можуть заслуговувати на увагу і твердження відповідача про те, що до 27.12.2023 року у справі №400/1172/22 остаточне рішення було відсутнє. Оскільки подання відповідачем необґрунтованих касаційних скарг та заяв про роз'яснення рішення П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року, ніяким чином не може впливати на момент виникнення обов'язку боржника виконати рішення, яке набрало законної сили.
Крім того, позивач вважає, що правова позиція, наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі № 757/14073/16-ц, за висновками яких положення статті 625 ЦК не поширюються на трудові відносини, не може застосовуватись до цих спірних правовідносин, оскільки вимоги цієї позовної заяви становлять саме стягнення з боржника індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми присудженої за рішенням суду. В цьому спорі позивач не просить суд нарахувати відповідачу до стягнення індекс інфляції та три проценти річних щодо затримки виплати заробітної плати, чи вихідної допомоги. Отже, спірні правовідносини між сторонами у цій справі вже не є трудовими, то відповідно ці правовідносини регулюються саме положеннями ЦК України.
Позивач, посилаючись на правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року у справі № 420/2411/19, вважає твердження відповідача, що спірні правовідносини регулюються спеціальним законодавством, тобто трудовим, помилковими, та вказує, що всі трудові спори між сторонами уже вирішено в судовому порядку на його користь, а в даному випадку позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до держави в особі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про стягнення на свою користь інфляційних втрат та 3% річних з погляду на
01.07.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких, зокрема, зазначено, що поняття середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні категорії трудових відносин і рішення суду у справі №400/1172/22 не може і не змінює правової природи правовідносин, оскільки судове рішення не породжує нових прав та/або обов'язків, а лише трансформує та/або підтверджує існуючі обов'язки. У наведеній позивачем у позові та відповіді на відзив судовій практиці (постанова від 09.11.2023 №420/2411/19) йдеться про правовідносини не трудові, і які ніколи не були трудовими і навіть неподібні за своєю суттю. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року №420/2411/19 йдеться про питання саме «Стягнення» коштів «Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. За частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.», а не зобов'язання вчинити певні дії за Кодексом законів про працю України, яку у судових рішеннях по справі №400/1172/22, що також має певний характер відносин та впливає на кваліфікацію таких відносин. Отже, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів різні категорії понять та правовідносин.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_2 працював на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області ПМУМЮ (м. Одеса).
Наказом Міністерства юстиції України від 19.02.2021 року позивача звільнено з займаної посади за взаємною згодою сторін з 22.02.2021 року.
12.04.2021 року Одеський окружний адміністративний суд у справі №420/12968/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 прийняв рішення, яким визнав протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо невиплати ОСОБА_1 винагороди державного виконавця на підставі Наказу від 14.04.2020 року №1919 "Про виплату винагороди ОСОБА_1 " у сумі 191307,82 гривень та зобов'язав виплатити таку винагороду державного виконавця.
19.07.2021 року Одеський окружний адміністративний суд у справі №420/6712/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 прийняв рішення, яким, зокрема, зобов'язав ПМУМЮ (м. Одеса) видати наказ та виплатити ОСОБА_1 винагороду у загальній сумі 27653,72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 року у виконавчих провадженнях №61042276, 63029940, 6349551.
22.11.2021 року на виконання рішення суду по справі №420/6712/21 відповідачем було сплачено на рахунок позивача винагороду державного виконавця (після відрахування всіх податків і зборів) у розмірі 22261,24 грн.
14.07.2022 року на виконання рішення суду по справі №420/12968/20 відповідачем проведено остаточний розрахунок з позивачем та здійснено виплату винагороди державного виконавця в розмірі 154002,79 грн.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 року у справі №400/1172/22 зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 14.07.2022 року в розмірі 42095,93 грн.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 року змінено та викладено абзац 3 його резолютивної частини в наступній редакції: Зобов'язати Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610782,70 грн.
На виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 року у справі №400/1172/22, 03.05.2024 року Головним управлінням Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області було здійснено списання коштів з рахунків Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), згідно платіжних інструкцій від 26.04.2024 №554, 555, 556 та від 02.05.2024 №738, 739, 740 у загальній сумі 610 782,70 грн.
Вважаючи, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено на його користь індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, а також три проценти річних від простроченої суми, присудженої рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року по справі №400/1172/22, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
За частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом статей 524, 533 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц) зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2023 року у справі №420/2411/19 сформувала правий висновок, відповідно до якого, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Разом з тим, відповідно до ст.116 КЗпП України (тут і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) наведено такі висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах:
«Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги п'ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Апеляційний суд вказав, що вимога позивачки про стягнення 3 % річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку є безпідставною, оскільки відповідно до висновку
Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погодилася та звернула увагу на таке.
У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року).
Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 757/14073/16-ц (провадження № 61-29305сво18) вказано: «непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тлумачення статті 625 ЦК України дає підстави для висновку про те, що вона не застосовується до трудових правовідносин, які регулюються спеціальними нормами права».
Вказані висновки також викладені у постанові Верховного суду від 15.04.2020 у справі №127/3821/18 (провадження № 61-10447ск19), від 06.05.2020 у справі №349/643/17 (провадження № 61-11377св18 у справі).
Таким чином, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», та до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання.
З огляду на викладене, суд вважає, що оскільки сторони перебували між собою у трудових, а не цивільно-правових відносинах, суд вважає, що до цих правовідносин положення цивільного законодавства не застосовуються, а тому суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання за рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 року по справі №400/1172/22, та три проценти річних від простроченої суми.
Установлені в межах розгляду справи фактичні обставини та зроблені судом висновки у повному обсязі спростовують наведені позивачем в обґрунтування позовних вимог твердження.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії»). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії»). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до основних засад адміністративного судочинства, вимог законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд вважає, що позовні вимоги не належать до задоволення.
Підстави для розподілу судових витрат в порядку, передбаченому ст. 139 КАС України, відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 КАС України, суд,-
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (пр. Дмитра Яворницького, 21-а м. Дніпро, 49027, код ЄДРПОУ 43315529) про визнання протиправною бездіяльності Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання за рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 по справі №400/1172/22, та три проценти річних від простроченої суми; зобов'язання Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання за рішенням П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023 по справі №400/1172/22, та три проценти річних від простроченої суми, що у загальному розмірі складає 26 920,34 грн. - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 24.10.2024 року.
Суддя Г.В. Лебедєва