ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 жовтня 2024 року Справа № 906/1312/23
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Миханюк М.В. , суддя Крейбух О.Г.
секретар судового засідання Кушнірук Р.В.
за участю представників сторін:
від позивача: Драгіцина Т.М.
від відповідача: не з'явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги фізичної особи-підприємця Ейсмонта Віталія Станіславовича та Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Господарського суду Житомирської області, ухвалене 01.05.2024 суддею Кудряшовою Ю.В. у м. Житомир (повний текст рішення складено 13.05.2024) у справі № 906/1312/23
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця"
до фізичної особи-підприємця Ейсмонта Віталія Станіславовича
про зобов'язання звільнити орендоване нерухоме майно та стягнення 382747, 35 грн.
АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Українська залізниця" звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом про стягнення з ФОП Ейсмонта В.С. 290707, 75 грн. заборгованості по орендній платі та 92039, 06 грн. неустойки за користування орендованим майном.
В обґрунтування позовних вимог товариство зазначило про те, що відповідачем не виконані в повному обсязі зобов'язання за договором оренди № 589 нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.12.2006.
24.10.2023 від позивача надійшла заява про зміну предмету позову, згідно якої останній просив: зобов'язати відповідача звільнити орендоване нерухоме майно - адмінбудинок площею 186,6 кв.м., гаражі площею 111,0 кв.м. та сарай площею 32,9 кв.м., що розташовані за адресою: м. Житомир, вул. Вокзальна, 23А; стягнути з відповідача заборгованість по орендній платі в сумі 290707, 75 грн., неустойку за користування орендованим майном в сумі 92039, 06 грн., всього 382747, 35 грн.; стягнути з відповідача 8425, 21 грн. судового збору за подання позовної заяви.
Суд першої інстанції ухвалою від 14.11.2023 прийняв до розгляду вказану заяву та постановив подальший розгляд справи здійснювати з її урахуванням.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 01.05.2024 у даній справі позов АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Українська залізниця" задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 92039, 06 грн. неустойки за користування орендованим майном, а також 4064, 59 грн. витрат по сплаті судового збору; зобов'язано відповідача повернути позивачу нерухоме майно, а саме: адмінбудинок площею 186,6 кв.м, гаражі площею 111,0 кв.м. та сарай площею 32,9 кв. м., що розташовані за адресою: м. Житомир, вул. Вокзальна, 3 А; в решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив останнє скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог.
Відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що договір оренди № 589 припинив свою дію з 01.10.2020, а не з 01.04.2023, як вважають сторони. Суд не врахував обставини, які були встановлені рішеннями Господарського суду Житомирської області у справах № 906/128/22 та № 906/123/22, та стосуються продовження дії договору № 589 від 01.12.2006. Продовження дії договору № 589 від 01.12.2006 до 01.04.2023 жодним чином сторонами не оспорюється та є преюдиційним фактом, встановленим судовими рішеннями у справах № 906/128/22 та № 906/123/22. Також відповідач вважає, що змінивши предмет спору за своєю ініціативою, суд першої інстанції при ухваленні рішення вийшов за межі позовних вимог, що суперечить ч. 2 ст. 237 ГПК України. Окрім того відповідач вказує, що позивач не звертався до нього із заявою про не бажання продовжити дію договору.
Водночас, також не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у стягнення з відповідача орендної плати за період з 01.06.2021 по 31.12.2022 в сумі 290707, 75 грн., позивач звернувся із відповідною апеляційною скаргою.
В обґрунтування доводів скарги товариство зазначило про те, що не можна погодитися з висновком суду про те, що вимоги в частині стягнення орендної плати не підлягають задоволенню, оскільки правова підстава нарахування орендних платежів була вже відсутня. Також позивач вважає, що місцевий господарський суд не з'ясував, що підстава нарахування орендних платежів як відповідальність за неповернення нерухомого майна, встановлена договором № 589 від 01.12.2006. Також вказує, що позивачем не заявлялося одночасного стягнення орендної плати та неустойки за один і той же період, оскільки подвійна відповідальність охороняється ст. 61 Конституції України.
Ухвалами Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.06.2024, 04.07.2024 та 05.08.2024, серед іншого, відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами позивача та відповідача на рішення Господарського суду Житомирської області від 01.05.2024 у справі № 906/1312/23; об'єднано апеляційні скарги в одне апеляційне провадження для спільного розгляду та призначено до розгляду в судовому засіданні.
Від позивача на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ФОП Ейсмонта В.С., відповідно до якого товариство просить суд залишити скаргу відповідача без задоволення.
Від відповідача надійшли додаткові пояснення, згідно яких останній посилається на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 року у справі № 906/1311/23 та просить врахувати її при розгляді справи.
Від позивача також надійшли пояснення, відповідно до яких товариство зазначає про часткове скасування Верховним Судом постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 у справі № 906/1311/23, на яку посилається відповідач.
В судовому засіданні представник позивача заперечила вимоги апеляційної скарги ФОП Ейсмонта В.С. та просила залишити її без задоволення. Одночасно просила суд задоволити апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" та скасувати рішення суду першої інстанції в оскаржуваній товариством частині.
Від відповідача до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із участю представника ФОП Ейсмонта В.С. у невідкладних слідчих діях в кримінальному провадженні №12024060400000343.
Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів зазначає наступне.
В силу ч. ч. 11, 12 ст. 270 ГПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні заявником обґрунтовано не було.
Колегія суддів акцентує, що позиція відповідача викладена безпосередньо у його апеляційній скарзі.
Оскільки відповідач був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов'язковою не визнавалась, враховуючи те, що позиція останнього викладена у його апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні.
Згідно ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Розглянувши матеріали справи, аргументи апеляційних скарг, заслухавши присутнього у судовому засіданні представника позивача, а також перевіривши додержання судом першої інстанції норм процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд зазначає таке.
Судами встановлено, що 01.06.2006 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Житомирській області (орендодавець) та ФОП Ейсмонтом В.С. (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 589, згідно умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно - адмінбудинок площею 186,6 кв.м, гаражі площею 111,0 кв.м та сарай площею 32,9 кв.м, що знаходиться на балансі Коростенської дистанції електропостачання ДТГО "Південно-Західна залізниця (балансоутримувач) та розташоване за адресою: м. Житомир, вул. Вокзальна, 23А (надалі-майно). Згідно з п. 1.2. договору, майно передається в оренду для складування та зберігання будівельних матеріалів. Відповідно до п. 2.1. договору, орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний в договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна. Пунктом п. 3.1. договору обумовлено, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, та за результатами конкурсу на право оренди державного майна і становить без ПДВ за базовий місяць оренди - травень 2009 р. 8296, 21 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць (п. 3.2. договору). Орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70% та 30% щомісяця не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним (п. 3.3. договору). Згідно п. 5.2. договору, орендар зобов'язується своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату. Орендар зобов'язується у разі припинення або розірвання договору повернути балансоутримувачу або підприємству, вказаному орендодавцем, орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря (п. 5.7. договору). Договір укладено строком на 364 дні, що діє з 01.12.2006 до 29.11.2007 включно. Якщо орендар продовжує користуватись майном після закінчення строку договору оренди то за відсутності заперечень орендодавця протягом одного місяця. Договір вважається поновленим на строк, встановлений цим договором (п. 10.6. договору).
Окрім того, в період з 13.03.2007 по 12.08.2015 сторонами укладено додаткові договори до договору оренди № 589, якими продовжувалася дія договору та змінювався розмір орендної плати.
Згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 200 від 25.06.2014 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" утворено ПАТ "Українська залізниця", 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування. Згідно з п. 2 вказаної Постанови, статутний капітал товариства формується шляхом внесення до нього, серед іншого, майна Укрзалізниці, підприємств, зазначених у додатку № 1, крім майна, яке закріплюється за товариством на праві господарського відання згідно із Законом України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", та іншого майна, яке відповідно до законодавства не може бути включене до статутного капіталу.
Відповідно до зведеного переліку майна Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця", що затверджений Міністром інфраструктури України, об'єкт оренди внесено до статутного капіталу ПАТ "Українська залізниця". Враховуючи входження майна до статутного капіталу ПАТ "Укрзалізниця" - товариства, яке створене внаслідок проведеної корпоратизації підприємств залізничного транспорту та ДАЗТ "Укрзалізниця", в силу ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-XII, який діяв станом на час утворення утворено ПАТ "Українська залізниця") Фонд державного майна та його територіальні відділення втратили право виступати орендодавцями щодо майна новоутвореного товариства.
З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2016 між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір до договору оренди нерухомого (або іншого) майна від 01.12.2006 № 589, згідно умов якого орендодавцем майна за договором оренди № 589 від 01.12.2006 є ПАТ "Укрзалізниця". Найменування балансоутримувача змінено на виробничий підрозділ Коростенська дистанція електропостачання регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Українська залізниця" та виробничий підрозділ Коростенська дистанція електропостачання. Договір діє з 01.12.2015 по 31.03.2016 включно. Інші умови договору залишені без змін.
Згодом, сторонами було укладено ряд додаткових договорів до договору оренди нерухомого майна від 01.12.2006 № 589, якими узгоджувався розмір орендної плати та продовжувався строк дії договору, в цілому до 31.03.2018 включно.
10.05.2018 сторонами укладено останній додатковий договір до договору оренди нерухомого майна № 589, яким у розділі 10 "Строк чинності, умови зміни та припинення договору" пункт 10.1 викладений в новій редакції, а саме: "Цей Договір діє з 01.04.2018 по 30.06.2018 включно без подальшого продовження". На виконання згаданого додаткового договору орендодавцем та орендарем підписано акт приймання-передачі в оренду нерухомого майна.
Як було зазначено позивачем в суді першої інстанції, питання закінчення договору саме 30.06.2018 без подальшого продовження стало предметом розгляду Господарським судом Житомирської області у справі № 906/123/22 за позовом АТ "Українська залізниця" до ФОП Ейсмонта В.С. про виселення з орендованого нерухомого майна та стягнення коштів.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 23.11.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.03.2023 у справі № 906/128/22, відмовлено у повному обсязі в задоволенні позовних вимог АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" до ФОП Ейсмонта В. С. про стягнення 689511, 48 грн. та виселення з орендованого нерухомого майна. Верховний суд залишив рішення попередніх судів без змін.
Предметом дослідження в межах справи № 906/123/22 став факт продовження дії договору оренди № 589 нерухомого майна, що належить до державної власності від 01.12.2006 після 30.06.2018.
Судами першої, апеляційної та касаційної інстанції в межах справи № 906/123/22 не встановлено обставин належного повідомлення орендаря про припинення орендних правовідносин (доказів направлення та отримання листа від 26.04.2018), тому суди дійшли висновку про те, що договір оренди № 589 є продовженим, а відповідно позовна про виселення відповідача з орендованого нерухомого майна, такою, що не підлягає задоволенню. Тому враховуючи те, що на дату закінчення строку дії договору оренди № 589 і протягом місяця після закінчення цього строку було відсутнє заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, відповідач мав право на продовження договору на той самий термін і на тих самих умовах і не міг бути позбавлений права на пролонгацію договору оренди. Оскільки судами встановлено продовження договору оренди № 589, то в задоволенні вимоги про стягнення неустойки суди правильно відмовили, позаяк такі вимоги ґрунтувалися на твердженнях позивача про припинення дії цього договору з 01.07.2018.
АТ "Українська залізниця", обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, зазначило, що термін дії договору оренди № 589 від 01.12.2006 був визначений строком дії у 3 місяці, відтак, на думку позивача, дія договору оренди продовжувалася на наступні терміни з 01.07.2018 по 30.09.2018, з 01.10.2018 по 31.12.2018, з 01.01.2019 по 31.03.2019, з 01.04.2019 по 30.06.2019, з 01.07.2019 по 30.09.2019, з 01.10.2019 по 31.12.2019, з 01.01.2020 по 31.03.2020, з 01.04.2020 по 30.06.2020, з 01.07.2020 по 30.09.2020, з 01.10.2020 по 31.12.2020, з 01.01.2021 по 31.03.2021, з 01.04.2021 по 30.06.2021, з 01.07.2021 по 30.09.2021, з 01.10.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.03.2022, з 01.04.2022 по 30.06.2022, з 01.07.2022 по 30.09.2022, з 01.10.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 31.03.2023.
З матеріалів справи вбачається, що листом від 13.04.2023 № НГ-08/367 відповідача було повідомлено про відсутність бажання АТ "Укрзалізниця" щодо продовження терміну дії договору оренди від 01.12.2006 № 589, а також про необхідність повернути орендоване майно згідно актів приймання-передачі майна з оренди та провести повний розрахунок по орендній платі та відшкодування витрат за утримання орендованого майна. Відповідний лист отримано відповідачем.
Акцентуючи на тому, що дія договору оренди від 01.12.2006 № 589 закінчилась 31.03.2023, АТ "Українська залізниця" і звернулось до суду з відповідним позовом у даній справі.
В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Як вже встановлено судами та зазначено вище, сторонами господарського спору укладено договір оренди нерухомого майна.
Згідно ч. 1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Статтею 17 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" № 2269-XII від 10.04.1992 визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Як зазначено вище, судовими рішеннями у справі № 906/123/22 за позовом АТ "Українська залізниця" до ФОП Ейсмонта В.С. про виселення з орендованого нерухомого майна та стягнення коштів було встановлено , що договір оренди № 589 від 01.12.2006 продовжений до 30.06.2018.
З огляду на відсутність письмових заперечень орендодавця щодо продовження строку оренди, договір № 589 неодноразово продовжувався на новий строк у відповідності з нормами ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" № 2269-XII від 10.04.1992.
Водночас, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що строк дії договору № 589 від 01.12.2006 продовжувався з 01.07.2018 по 30.09.2018, з 01.10.2018 по 31.12.2018, з 01.01.2019 по 31.03.2019, з 01.04.2019 по 30.06.2019, з 01.07.2019 по 30.09.2019, з 01.10.2019 по 31.12.2019, з 01.01.2020 по 31.03.2020, з 01.04.2020 по 30.06.2020, з 01.07.2020 і по 30.09.2020.
В цій частині судом першої інстанції підставно зазначено, що 03.10.2019 прийнято Закон України № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон № 157-ІХ), розділом "Прикінцеві та перехідні положення" якого передбачено, що останній набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм). При цьому Закон № 2269-XII від 10.04.1992 втрачає чинність з дня введення в дію Закону № 157-ІХ.
Закон № 157-ІХ опубліковано в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, останній набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, відтак, з урахуванням ч. 1 ст. 5 ЦК України, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").
Згідно п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX, договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020.
Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Відтак, суд констатує, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом № 2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до тих договорів, строк дії яких закінчувався до 01.07.2020 включно, а щодо договорів оренди, строк дії яких закінчився після 01.07.2020, в силу вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України № 157-ІХ.
Зважаючи на те, що неодноразово продовжений строк дії договору оренди № 589 сплив 30.09.2020, тобто вже після 01.07.2020, до спірних орендних правовідносин, зокрема, в частині продовження строку оренди, слід застосовувати положення Закону № 157-IX.
В силу ст. 18 Закону № 157-ІХ, продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими ч. 2 ст. 15 цього Закону відповідно до вимог ст. 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим ч. 2 ст. 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством. Договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
Аналогічні за змістом положення містяться у п. 143 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483. Згідно п. 144 цього Порядку, після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець протягом десяти робочих днів з дати отримання такої заяви, приймає одне з рішень, передбачених частиною дев'ятою статті 18 зазначеного Закону № 157-ІХ.
Відтак, Закон № 157-ІХ не передбачає такої підстави для продовження дії договору оренди як "мовчазна згода", натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
Враховуючи вищевказане, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що договір оренди № 589 припинив свою дію з 01.10.2020, а не з 01.04.2023, як зазначає позивач, з огляду на те, що у матеріалах справи відсутні докази звернення ФОП Ейсмонта В.С. із заявою про продовження договору оренди № 589 нерухомого майна згідно вимог Закону № 157-ІХ.
Зважаючи на те, що судами встановлено, що договір оренди нерухомого майна № 589 від 01.12.2006 станом на 01.06.2021 вже припинив свою дію, відповідно, вимога позивача про стягнення з відповідача 290707, 75 грн. заборгованості по орендній платі за період з 01.06.2021 по 31.12.2022 задоволенню не підлягає з огляду на відсутність правової підстави нарахування орендних платежів.
Поряд з цим, як зазначено вище, позивачем, з-поміж іншого, було заявлено вимогу про стягнення з відповідача 92039, 60 грн. неустойки.
Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
В силу ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення. Невиконання наймачем обов'язку щодо поверненні речі є підставою для виникнення права наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов'язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України.
При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини 2 ст. 785 ЦК України, обов'язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди, та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Як вказано вище, пунктом 10.8. договору № 589 від 01.12.2006 сторони обумовили, що чинність цього договору припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
Як вже встановлено судами, продовження строку дії договору оренди не відбулось, а строк дії договору закінчився 30.09.2020.
Відтак, після закінчення строку дії договору № 589 від 01.12.2006 позивач набув право на нарахування неустойки, проте не орендної плати.
Здійснивши перевірку правильності перерахунку судом першої інстанції заявленої неустойки, колегія суддів погоджується з висновком суду про його обґрунтованість в сумі 92039, 60 грн.
Щодо вимоги АТ "Українська залізниця" про зобов'язання відповідача звільнити орендоване нерухоме майно, апеляційний господарський суд зазначає слідуюче.
В силу ч. 1 ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно ч. 1 ст. 763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Частиною 1 ст. 785 ЦК України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно ч. 1 ст. 24 Закону № 157-ІХ, договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його укладено.
З огляду на те, що судами встановлено факт припинення дії договору оренди, відповідно, у відповідача відсутні правові підстави для продовження користування спірним майном.
Водночас, згідно п. 5.7. укладеного сторонами договору оренди, у разі припинення або розірвання договору, орендар зобов'язується повернути балансоутримувачу або підприємству, вказаному орендодавцем, орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати балансоутримувачу збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря.
Відтак, апеляційний господарський суд констатує обґрунтованість висновку місцевого господарського суду про те, що після закінчення строку дії договору оренди у відповідача виникло зобов'язання повернути орендоване майно позивача за актом повернення об'єкта нерухомості.
Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що відповідачем було виконано вимогу закону та договору та повернуто орендоване майно позивачу за актом приймання-передачі після закінчення строку дії договору оренди.
Поряд з цим, позивач просив звільнити орендоване нерухоме майно, тоді як договором передбачено саме повернення об'єкта оренди разі припинення договору, однак, судова колегія вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що відмова в задоволенні позовної вимоги лише з підстави неправильного її формулювання позивачем фактично є відмовою в доступі до правосуддя, і як наслідок вимагало б повторного звернення до суду за захистом порушених прав.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд законно та обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовної вимоги шляхом зобов'язання відповідача повернути позивачу об'єкт оренди.
Щодо доводів відповідача про те, що суд першої інстанції не врахував обставини, які були встановлені рішенням Господарського суду Житомирської області від 23.11.2022 у справі № 906/128/22, 906/123/22 та стосуються продовження дії договору № 589 від 01.12.2006, апеляційний господарський суд вказує, що як зазначено вище, справи № 906/128/22 (№ 906/123/22) розглядалися в межах позовних вимог АТ "Українська залізниця" з підстав того, що договір оренди № 589 від 01.12.2006 закінчився 30.06.2018 у відповідності до додаткового зговору, в якому зазначалося "Цей договір дії з 01.04.2018 по 30.06.2018 включно без подальшого продовження".
Натомість, у даній справі № 906/1312/23 позовні вимоги зумовлені закінченням строку дії договору 31.03.2023 саме з підстави заяви позивача про небажання продовження договору оренди.
Отже правовідносини, що склалися між сторонами у вищенаведених справах не є подібними.
Що стосується преюдиції, суд зазначає, що преюдиціальність це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.
В той час, в апеляційний скарзі відповідач вказує на правову оцінку обставин, наданих судами при розгляді справи № 906/123/23, № 906/128/23, а не обставинам, встановлених оскаржуваним у даній справі рішенням від 01.05.2024, яким позов був частково задоволений. Окрім того суд акцентує, що у справах № 906/123/22, 906/128/22 застосовувалося законодавство на час спірних відносин 2018 року, а саме порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом № 2269-ХІІ від 10.04.1992, який втратив чинність 31.01.2020 та який міг бути застосований тільки до тих договорів, строк дії яких закінчувався до 01.07.2020 включно.
Щодо доводів ФОП Ейсмонта В.С. про те, що змінивши предмет позову спору за своєю ініціативою, суд при ухвалені рішення вийшов за межі позовних вимог, апеляційний господарський суд такі доводи вважає не обґрунтованими в силу того, що суд першої інстанції, забезпечуючи право доступу до правосуддя, задовольнив немайнову вимогу позивача шляхом зобов'язання відповідача повернути об'єкт оренди.
Як вказано вище, відмова в задоволенні позовної вимоги лише з підстави неправильного її формулювання позивачем, фактично є відмовою в доступі до правосуддя, і як наслідок вимагало б повторного звернення до суду за захистом порушених прав.
Відтак, апеляційний господарський суд вважає, що суд першої інстанції, встановивши факт спливу дії договору оренди та враховуючи, що у відповідача відсутні правові підстави займати нерухоме майно, дійшов правомірного висновку про задоволення немайнової вимоги про звільнення орендованого нерухомого майна шляхом зобов'язання відповідача повернути позивачу об'єкт оренди.
Стосовно аргументів відповідача про вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог при зміні предмету спору за своєю ініціативою, судова колегія зазначає наступне.
29.09.2023 АТ "Українська залізниця" подало до Господарського суду Житомирської області позовну заяву з назвою "Про повернення майна та стягнення неустойки".
18.10.2023 позивачем було подано заява про зміну предмету позову з врахуванням вимоги щодо повернення/звільнення майна до першого підготовчого засідання у справі, що було призначене на 04.11.2023 року (відзив на позовну заяву датований 18.12.2023 року та надавався відповідачем з врахуванням вимог щодо повернення майна та зазначалося, що відповідач продовжує користуватися майном за договором оренди від 01.12.2006 № 589).
Статтею 14 ГПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
В силу ст. 162 ГПК України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.
Визначення відповідача/відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.
Згідно ч. 1 ст. 173 ГПК України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України, крім прав та обов'язків, визначених у ст. 42 цього Кодексу позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина третя вказаної статті ГПК України).
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Тобто, зміна предмету позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета і підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом. Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову.
Заяву позивача про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави), які не були визначені позивачем первісною підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами.
Апеляційний господарський суд констатує, що звертаючись із заявою про зміну предмету позову, позивач фактично доповнив його новою вимогою про зобов'язання відповідача звільнити орендоване нерухоме майно. При цьому, оскільки обставини неповернення майна з оренди вже наводилися позивачем при обґрунтуванні вимог щодо стягнення з відповідача неустойки, підстави позову у даному випадку не змінилися.
Таким чином, з огляду на те, що усі вимоги позову у цій справі очевидно ґрунтуються на спільних підставах та доказах і відповідачем за цими вимогами є одна і та ж сама особа, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого господарського суду про те, що позивачем при зверненні до суду із заявою про зміну предмета позову не було порушено приписів ГПК України.
Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 906/1311/23, якою постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 у даній справі щодо скасування рішення Господарського суду Житомирської області від 20.02.2024 в частині задоволення вимоги про зобов'язання ФОП Ейсмонта В.С. повернути АТ "Українська залізниця" асфальтну площадку площею 800 кв.м., що розташована за адресою: м. Житомир, вул. Вокзальна, 23А і про відмову у задоволенні заяви АТ "Українська залізниця" про зміну предмета позову скасовано та залишено у цій частині в силі рішення Господарського суду Житомирської області від 20.02.2024.
Окрім того, в обґрунтування доводів своєї апеляційної скарги ФОП Ейсмонт В.С. вказує, що позивач не звертався до відповідача із заявою про небажання продовжити дію договору.
Вказане твердження відповідача не відповідає дійсності, оскільки, як встановлено судами, заявою від 13.04.2023 № НГ-08/367 відповідача було повідомлено про не бажання АТ "Укрзалізниця" щодо продовження терміну дії договору оренди від 01.12.2006 № 589, а також про необхідність повернути орендоване майно згідно актів приймання-передачі майна з оренди та провести повний розрахунок по орендній платі та відшкодування витрат за утримання орендованого майна. Зазначена заява була направлена на адресу відповідача - АДРЕСА_1 з описом вкладення 14.04.2023 року, трекінг відправлення № 0105479814062. Вказана адреса відповідає адресі відповідача, що зазначена в договорі оренди, а також у відомостях, що містяться в ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Окрім того суд зауважує, що в ході розгляду справ № 906/128/22, 906/123/22 відповідач у відзиві на касаційну скаргу заявляв про отримання вказаного листа та надавав його копії.
Стосовно наведених відповідачем висновків Верховного Суду, апеляційний господарський суд відмічає, що правовідносини у справі № 906/1312/23 не підпадають під критерії подібності наведеної відповідачем у апеляційній скарзі судової практики, на яку останній посилається.
Щодо апеляційної скарги позивача, яку останній аргументує необґрунтованістю висновків суду першої інстанції в частині відмови у стягнення з відповідача орендної плати за період з 01.06.2021 по 31.12.2022 в сумі 290707, 75 грн., колегія суддів вважає, що місцевий господарський підставно відмовив товариству у такій позовній вимозі з огляду на те, що судами чітко встановлено, що договір оренди нерухомого майна № 589 від 01.12.2006 станом на 01.06.2021 вже припинив свою дію, відповідно, така вимога позивача не підлягає задоволенню з огляду на відсутність правової підстави нарахування орендних платежів.
Відповідно до ст. 276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами розгляду апеляційних скарг позивача та відповідача судова колегія дійшла висновку про те, що останні не підлягають задоволенню, оскільки наведені скаржниками аргументи не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. За таких обставин рішення Господарського суду Житомирської області від 01.05.2024 у справі № 906/1312/23 слід залишити без змін.
В силу ст. 129 ГПК України, понесені скаржниками судові витрати за розгляд апеляційних скарг покладаються на останніх.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця Ейсмонта Віталія Станіславовича та Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Житомирської області від 01 травня 2024 року у справі № 906/1312/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Справу № 906/1312/23 повернути Господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови складено "24" жовтня 2024 року.
Головуючий суддя Тимошенко О.М.
Суддя Миханюк М.В.
Суддя Крейбух О.Г.