Справа № 199/3541/24
(2/199/3258/24)
Іменем України
24.10.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Мацак А.О., за участі представників сторін ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцева Вікторія Миколаївна,-
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача з позовом про визнання правочину недійсним, зазначивши, що йому на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 21 квітня 2006 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального кругу Колодій Л.М., за реєстровим №2248, на праві особистої приватної власності належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
10.08.2016 року між сторонами було зареєстровано шлюб. Від шлюбу у сторін народилась донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У 2015 року в ході проходження медичного огляду у позивача було виявлено онкологічне захворювання та встановлено діагноз: хронічний лімфолейкоз (С 91.1)ІІВ стадія по Binet Rai з ураженням л/вузлів, печінки, селезінки. Позивач періодично проходить курси ПХТ за схемою FC. Останній курс ПХТ було проведено у квітні 2021 року.
Також, позивачу 25.05.2016 року встановлено діагноз Енцефалопатія II ступеня, що є хронічним захворюванням, в результаті якої порушуються функції головного мозку, відзначається у сукупності наступного: порушення пам'яті, уваги, сну, частими стали головні болі, підвищена стомлюваність і загальна слабкість, що істотно впливає на ухвалення рішень.
У зв'язку з вказаними хворобами, які прогресували, позивач зазначає, що він втратив можливість самостійно себе забезпечувати та обслуговувати, а тому потребував сторонньої допомоги і просив відповідача надати йому допомогу з догляду та опіки із забезпеченням його щоденними продуктами харчування, прибирання квартири, прання білизни, забезпечення необхідними лікарськими засобами.
Після виявлення у позивача онкологічної хвороби відповідач почала цікавитися питанням щодо приватної власності позивача та щодо її прав на його квартиру, тому задля забезпечення її та їх неповнолітньої доньки у майбутньому житлом, відповідач запропонувала позивачу укласти договір, згідно якого спірна квартира перейде у її власність.
Напередодні правочину, 15 лютого 2018 року, у зв'язку з прогресією захворювання позивачу була розпочата нова поліхіміотерапія, при цьому лікарі не давали ніяких позитивних прогнозів та зазначили, що після проходження чергового курсу потрібен тривалий догляд, реабілітація, уколи та крапельниці. Розуміючи, що дружина буде доглядати його у разі виникнення такої необхідності з огляду на встановлений діагноз та перебіг хвороби, позивач погодився на її пропозицію, вважаючи цю угоду як договір довічного утримання.
Тому 20 лютого 2018 року, під час проходження лікування, він уклав з відповідачем, як він вважав, договір довічного утримання, проте фактично це був договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцевою В.М., зареєстрований в реєстрі за № 249.
Вказаного нотаріуса обрала відповідач та замовила в нього вказану послугу з посвідчення правочину. Під час укладання цього договору позивач вважав, що під час його підписання він підписує договір довічного утримання, не розуміючи різниці у відмінностях правової природи та наслідків, бо за станом свого здоров'я (розлад свідомості, спричинений наслідками онкологічної хвороби, проходженням курсів хіміотерапії і її наслідками, захворювань головного мозку) не мав змоги розібратися в його суттєвих умовах. Також, приватним нотаріусом не було надано йому відповідні роз'яснення щодо умов та наслідків укладання вказаного договору, а лише показала позивачу, де треба поставити підпис.
Відразу після укладення спірного договору сімейне життя сторін почало різко погіршуватися, стали частими сварки, ініціатором яких була відповідачка. Остання штучно створювала підстави для виникнення конфліктів, що в кінцевому результаті призвели до фактичного припинення між ними шлюбних відносин.
З лютого 2019 року відповідачка виїхала з міста та почала проживати в своєму домі в с.Чаплинка Петриківського району Дніпропетровської області, періодично повертавшись у м. Дніпро до позивача.
У вересні 2019 року відповідачка заявила, що вона ініціювала процес розірвання їх шлюбу, в результаті чого, 18 грудня 2019 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ними було розірвано.
Після розірвання шлюбу відповідачка не виконувала тих зобов'язань, які були обумовлені, як вважав позивач, договором довічного утримання. На звернення позивача про допомогу відмовляла.
Такі обставини змусили позивача звернутися за правовою допомогою до адвоката, після чого він дізнався, що 20 лютого 2018 року ним було укладено з відповідачкою договір дарування спірної квартири замість договору довічного утримання, тому вона не має перед ним ніяких обов'язків.
Позивач посилається у позові, що такі обставини не відповідали його внутрішній волі, оскільки позивач вважав, що передача квартири АДРЕСА_1 у власність відповідачки відбудеться за умови, якщо вона буде допомагати йому, опікуватись ним до смерті. На меті укладати договір дарування квартири у нього не було. Спірна квартира є єдиним його житлом, після укладення договору дарування позивач продовжує у цій квартирі проживати як у своїй власній, самостійно її утримує, на нього продовжують бути оформлені особові рахунки на комунальні послуги. Натомість відповідач не взяла на себе тягар по її утриманню зовсім.
Таким чином сторони не вжили заходів з прийняття-передачі спірної квартири у фактичне володіння відповідача. Такі відмінності вказають дійсно на намір позивача з укладення ним саме договору довічного утримання, а не дарування.
У січні 2020 року відповідачка взагалі виїхала зі спірної квартири на постійне місце проживання до с. Чаплинка, Дніпропетровської області, залишивши неповнолітню доньку проживати з батьком на повному його утриманні.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2021 року було стягнуто з відповідачки аліменти на користь позивача на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 16 липня 2021 року. Виконавчий лист на підставі вказаного рішення суду було пред'явлено до виконання до Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), проте жодного платежу відповідачка так і не зробила.
Таким чином, при укладенні спірного договору не були враховані інтереси, на той момент малолітньої, доньки позивача, яка мешкає разом з ними за адресою: АДРЕСА_1 , договір посвідчувався без згоди органу опіки та піклування, що могло призвести до порушення прав малолітньої дитини на проживання, оскільки вказана квартира є єдиним її житлом.
У зв'язку з викладеним позивач просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який укладено 20 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцевою Вікторією Миколаївною 20 лютого 2018 року та зареєстрований у реєстрі за №249.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 травня 2024 року було відкрито провадження по даній справі.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила суд їх задовольнити, надала суду пояснення аналогічні викладеним у позові.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, посилаючись на безпідставність вимог позивача, просив у позові відмовити.
Вислухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивачу на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 21 квітня 2006 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального кругу Колодій Л.М., за реєстровим №2248, на праві особистої приватної власності належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони по справі уклали шлюб 10.08.2016 року
20 лютого 2018 року між сторонами було укладено договір дарування вищевказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцевою Вікторією Миколаївною 20 лютого 2018 року та зареєстрований у реєстрі за №249.
Відповідно до п. 2.1 оспорюваного договору дарування, дарувальник гарантує, що третіх осіб, членів сім'ї власників житла та дітей, за якими зберігається право на користування предметом договору, згідно зі ст.405 ЦК України, ст. ст. 247, 248 СК України, ст.12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», які б могли пред'явити свої вимоги щодо прав власності або користування предметом договору, немає.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
За змістом статей 15і16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Частиною 1 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до змісту статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Тобто, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом частини 1 та частини 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин ( правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17).
За змістом статтей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Частиною 1 статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19Постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Позивач не довів суду, що вважав оспорюваний договір договором довічного утримання, оскільки договір укладався на той час між подружжям, які мали взаємні обов'язки щодо утримання, які не припинились і після розірвання шлюбу, оскільки позивач на момент укладання договору і дотепер є непрацездатною особою через інвалідність.
Позивач мав намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. На виконання оспорюваного договору дарування позивачем з власної волі, добровільно було передано майно своїй дружині, що підтверджено самим договором дарування, а також реєстрацією права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Позивачем не надано доказів того, що на час укладення оспорюваного правочину він був нездатний усвідомити зміст укладеного договору, який йому було роз'яснено нотаріусом, а вказані ним твердження спростовуються самим договором дарування, відповідно якого всі істотні умови договору сторонами були погодженні про що поставлені підписи.
За правилами ч.1 та ч.6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дослідивши медичну документацію, наявну в матеріалах справи, а саме довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією № 116491, ОСОБА_3 має ІІ групу інвалідності з 01.06.2021 року безстроково, може бути адаптований до роботи із зменшеним обсягом праці. Відповідно до консультативного висновку спеціаліста від 15.02.2018 року, 20.09.2021 року та виписки № 4970 КЗ «Дніпропетровська міська багатопрофільна клінічна лікарня № 4» ДОР» ОСОБА_3 хворіє на хронічний лімфолейкоз (С 91.1)ІІВ стадія по Binet Rai з ураженням л/вузлів, печінки, селезінки.
Однак сам по собі факт наявності у ОСОБА_3 тяжкої хвороби не є достатнім доказом його фізичної неспроможності в межах, необхідних для вільного волевиявлення, та не спростовує презумпцію його психічного здоров'я.
Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 12.08.2020 у справі № 759/7606/13, від 13.01.2023 у справі № 750/6976/20.
Також, позивач в позовній заяві та його представник в судовому засіданні зазначив, що після укладення оспорюваного договору дарування відповідачка порушила усну домовленість щодо його догляду, чим його ввели в оману і він не вірно уявив про обставини і наслідки даного правочину, якби він міг знати про істинні мотиви правочину і володів цією інформацією, то не вступив би у правовідносини невигідні для нього і не укладав би даний договір дарування.
Однак суд зазначає, що наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі №336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 ст. 81 ЦПК України).
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову (правовий висновок викладений у постанові Верховного суду від 08.06.2022 року у справі № 1303/1459/12).
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Що стосується посилань позивача на порушення прав його спільної з відповідачем дитини - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд приходить до наступного.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, провадження № 61-6301св18.
Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуження здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.
Спірний правочин був укладений між подружжям, майнових прав дитина станом на час укладання договору на квартиру не мала, а тому звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення, порушення гарантії збереження права дитини на житло, судом не встановлено. Крім того, на момент звернення позивача до суду, дитина сторін досягла повноліття, таким чином позивач втратив право захищати інтереси дитини, як законний представник.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, повно та всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були повно та всебічно досліджені в судовому засіданні й надавши їм належну оцінку, відповідно до норм матеріального й процесуального права, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставин, на які він посилається як на підставу позову, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача про визнання недійсним договору дарування від 20.02.2018 року є необґрунтованими, а тому в задоволенні позову суд відмовляє в повному обсязі.
Відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову, таким чином, заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 травня 2024 року, підлягають скасуванню, а саме арешт квартири АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_4 , підлягає зняттю, оскільки позивачу судом відмовлено у задоволенні позову повністю.
Судові витрати позивача у вигляді витрат на правничу допомогу адвоката віднести за його рахунок.
Керуючись ст.ст. 203,215, 223,229 ЦК України, ст. ст. 263-265 ЦПК України, суд,-
У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцева Вікторія Миколаївна,- відмовити.
Судові витрати позивача у вигляді витрат на правничу допомогу адвоката віднести за його рахунок.
Скасувати заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 травня 2024 року, а саме зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_4 .
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня складання повного рішення апеляційної скарги.
Повне судове рішення складено 25 жовтня 2024 року.
Суддя Руденко В.В.