П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 жовтня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/3234/24
Головуючий І інстанції: Хом'якова В.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 22.08.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області та третьої особи - Державної судової адміністрації України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
30.01.2024р. ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ТУ ДСА в Одеській області, в якому просила суд:
- визнати протиправними дії відповідача стосовно повернення її звітів про використання коштів, виданих на відрядження за червень-грудень 2023р. на відшкодування витрат на відрядження «без реалізації»;
- зобов'язати ТУ ДСА в Одеській області нарахувати та виплатити їй кошти (витрати) на відрядження за червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад і грудень 2023р. у загальному розмірі - 119 993 грн.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає про те, що вона, як суддя, яка була направлена у відрядження в якості тимчасового переведення до іншого суду, має право на відшкодування витрат в порядку та розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011р. №98. До ТУ ДСА в Одеській області позивачкою неодноразово надавалися звіти про використання коштів, виданих на відрядження, однак жодних виплат отримано не було. Такі дії ТУ ДСА в Одеській області позивач вважає протиправними, оскільки її право на отримання цих витрат передбачене Законом України «Про судоустрій і статус суддів», відповідним Порядком (затв. рішенням Вищої ради правосуддя №54/0/15-17) та згаданою вище постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011р. №98.
Представник відповідача надав до суду першої інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Ухвалою суду 1-ї інстанції від 05.02.2024р. до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача, було залучено ДСА України.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправними дії ТУ ДСА в Одеській області щодо повернення звітів про використання коштів, виданих на відрядження за червень-грудень 2023р. на відшкодування витрат на відрядження судді ОСОБА_1 без реалізації. Зобов'язано ТУ ДСА в Одеській області нарахувати та виплатити позивачу витрати на відрядження за червень-грудень 2023р. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір в сумі 605,60 грн. У задоволенні решти вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач 10.09.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.08.2024р. та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
При цьому, в обґрунтування доводів апеляційної скарги ТУ ДСА в Одеській області зазначено, що під час розгляду справи відповідачем зверталась увага суду на те, що Порядок відрядження судді визначає 2 (дві) складові такого відрядження: строк, протягом якого суддя відряджається до іншого суду для відправлення правосуддя; особливості фінансового забезпечення (відшкодування витрат) відповідного відрядження.
Особливості фінансового забезпечення відряджених суддів, шляхом відшкодування витрат на відрядження, має здійснюватися ТУ ДСА в Одеській області з неухильним дотриманням положень постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011р. №98, згідно з п.6 якої, в редакції, що діяла протягом 2023р. та на момент подання позивачем звітів про відрядження, строк відрядження як тимчасове переведення суддів до іншого суду того самого рівня і спеціалізації для здійснення правосуддя не може перевищувати 1 (один) рік.
На думку апелянта, судом 1-ї інстанції не враховано, що ТУ ДСА в Одеській області протягом 2023р. не мало правових підстав для відшкодування суддям витрат на відрядження понад 1 (один) рік, у зв'язку з чим, звіти про відшкодування витрат понад один рік, надані до нього, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011р. №98 повертались без виконання.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТУ ДСА в Одеській області та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
20.09.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 є суддею Каховського міськрайонного суду Херсонської області, який, в свою чергу, з березня 2022р. по цей час знаходиться на «окупаційній» території.
04.05.2022р. головою Верховного Суду прийнято рішення №113/0/149-22 - про відрядження судді Каховського міськрайонного суду Херсонської області ОСОБА_1 до Теплодарського міського суду Одеської області - для здійснення правосуддя, без визначення конкретного строку відрядження.
Згідно з наказом Теплодарського міського суду Одеської області від 11.05.2022р. №3-ос/г, з урахуванням змін, внесених наказом від 31.05.2022р. №5-ос/г, суддя Под'ячева І.Д. приступила до виконання повноважень судді Теплодарського міського суду Одеської області з 12.05.2022р. до прийняття рішення про закінчення відрядження судді.
Протягом 2022-2023р.р. Теплодарським міським судом Одеської області складалися звіти про використання коштів виданих на відрядження або під звіт, а саме: від 29.12.2023р. №24, від 01.12.2023р. №22, від 01.11.2023р. №20, від 02.10.2023р. №18, від 01.09.2023р. №17, від 01.08.2023р. №13, від 03.07.2023р. №11, та направлялися на адресу відповідача для відшкодування витрат на відрядження позивача, однак у вересні 2023р. ТУ ДСА в Одеській області повернуло ці звіти на адресу суду.
Теплодарським міським судом отримано звіти про використання коштів/електронних грошей, виданих на відрядження або під звіт на відшкодування витрат на відрядження судді ОСОБА_1 за період з червня 2023р. по вересень 2023р. Причиною повернення звітів зазначено - приведення у відповідність до граничних строків, визначених у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 02.02.2011р. №98.
12.01.2024р. листом №11-1736/24 ДСА України було повідомлено позивача про те, що відповідно до довідки про зміни кошторису на 2023р. від 21.12.2023р. №08/35957, ТУ ДСА в Одеській області був здійснений перерозподіл асигнувань за КЕКВ 2250 «Видатки на відрядження» за спеціальним фондом державного бюджету у сумі 489900 грн. для відшкодування витрат на відрядження суддям місцевих загальних судів Одеської області, у тому числі позивачу.
Не погоджуючись з такими діями відповідача по поверненню звітів про використання коштів, виданих на відрядження за червень-грудень 2023р. на відшкодування витрат на відрядження, ОСОБА_1 звернулась до окружного суду з даним адміністративним позовом, в якому також просила зобов'язати ТУ ДСА в Одеській області нарахувати та виплатити їй витрати на відрядження за вказаний період 2023р. у загальному розмірі - 119993 грн.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, наявності законних підстав для їх часткового задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
При цьому, у Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Як передбачено у ст.4 Закону №1402-VIII, судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
За змістом ст.ст.148,149 Закону №1402-VIII, фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
У силу вимог ст.52 Закону №1402-VIII, суддею є громадянин України, який у відповідності до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України та здійснює правосуддя на професійній основі. Судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою або ж адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.
За положеннями ч.2 ст.53 Закону №1402-VII, суддю не може бути переведено до іншого суду без його згоди, крім переведення: 1) у разі реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду; 2) у порядку дисциплінарного стягнення.
Згідно зі ст.55 цього Закону, у зв'язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, виявленням надмірного рівня судового навантаження у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами стосовно боротьби з тероризмом або ж іншими надзвичайними обставинами, за рішенням Вищої ради правосуддя, ухваленим на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, суддя може бути, за його згодою, відряджений до іншого суду того самого рівня та спеціалізації для здійснення правосуддя.
У період дії надзвичайного чи воєнного стану і за умови зміни територіальної підсудності судових справ, що розглядаються у відповідному суді, в порядку, передбаченому ч.7 ст.147 цього Закону, суддя суду, територіальна підсудність справ якого змінюється, може бути без його згоди відряджений для здійснення правосуддя до суду, якому визначається територіальна підсудність справ, що перебували у провадженні суду, в якому працює суддя, а в разі відсутності вакансій у цьому суді - до іншого суду того самого рівня і спеціалізації.
Відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється на строк, що визначається Вищою радою правосуддя, але не більше ніж на 1 (один) рік, окрім випадків, які передбачені абз.2 цієї частини.
Якщо обставини, що були підставою відрядження судді, продовжують існувати, за зверненням голови суду, до якого суддя відряджений, та за згодою такого судді Вища рада правосуддя продовжує строк відрядження, але не більше ніж на один рік. Загальний строк відрядження не може перевищувати два роки.
Вища рада правосуддя на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України може ухвалити рішення про дострокове закінчення відрядження судді, якщо обставини, що були підставою відрядження судді, припинилися, про що повідомляється суддя.
Суддя, строк відрядження якого закінчився або стосовно якого Вищою радою правосуддя ухвалено рішення про дострокове закінчення відрядження судді, повертається на роботу до суду, з якого був відряджений. У такому разі визначення нового судді (колегії суддів) для розгляду справ, які знаходилися на розгляді у судді та не розглянуті ним по суті, здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою в порядку, визначеному процесуальним законом.
У разі припинення роботи суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами суддя, якого було відряджено з такого суду, має бути переведений на постійне місце роботи до закінчення строку відрядження.
Суддя, який відряджений до іншого суду того самого рівня і спеціалізації, здійснює правосуддя та отримує суддівську винагороду в суді, до якого його відряджено.
Порядок відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації затверджується Вищою радою правосуддя за поданням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, погодженим з Державною судовою адміністрацією України.
Так, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №64/2022 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-IX), в Україні було введено «воєнний стан» із 05:30 год. 24.02.2022р. строком на 30 діб, у зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України, який неодноразово продовжувався та діє і на даний час.
Варто зазначити про те, що Законом України «Про внесення змін до розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VII щодо забезпечення сталого функціонування судової влади в період відсутності повноважного складу Вищої ради правосуддя» від 15.03.2022р. №2128-IX, який набрав чинності 22.03.2022р., розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VII, був доповнений п.п.55 і 56.
Підпунктом 2 п.56 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону №1402-VII тимчасово встановлено, що в період дії надзвичайного чи воєнного стану та протягом 30 днів після дня його скасування (припинення) і за умови відсутності повноважного складу Вищої ради правосуддя, визначеного ст.131 Конституції України, Голова Верховного Суду або особа, яка виконує повноваження Голови Верховного Суду, приймає рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації та про дострокове закінчення відрядження судді.
У період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України такі рішення приймаються без подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Положення абз.2 ч.2 ст.55 цього Закону щодо граничного строку відрядження судді не застосовуються.
З огляду на вказане правове регулювання, суд першої інстанції цілком вірно зазначив, що за вимогами Закону №1402-VIII загальний строк відрядження не може перевищувати 2 (два) роки, однак на період «воєнного стану» та протягом 30 днів після дня його скасування (припинення) вказаний «граничний строк» відрядження судді не застосовується.
За правилами п.1 розділу VI «Порядку відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації (як тимчасового переведення)» (затв. рішенням ВРП від 24.01.2017р. №54/0/15-17), суддям, які направляються у відрядження як тимчасове переведення судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації, виплачується суддівська винагорода та відшкодовуються витрати в порядку і розмірі, визначених постановою Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 02.02.2011р. №98.
Пунктом 1 Постанови КМУ №98 затверджені суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або ж частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1.
Згідно з Додатком 1 до Постанови КМУ №98, сума добових витрат в межах України складає 300 грн., гранична сума витрат на найм житлового приміщення за добу (не більш як) 900 грн.
Витрати на найм житлового приміщення під час відрядження відшкодовуються за наявності оригіналів підтвердних документів (п.2 Постанови №98).
Абзацом 15 п.6 Постанови №98, яким п.6 доповнено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 25.10.2017р. №810, передбачено, що строк відрядження як тимчасове переведення суддів до іншого суду того самого рівня і спеціалізації для здійснення правосуддя не може перевищувати один рік.
У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.2023р. №1360, яка набрала чинності 26.12.2023р., внесені зміни до п.6 Постанови КМУ №98, та встановлено, що строк відрядження як тимчасове переведення суддів до іншого суду того самого рівня і спеціалізації для здійснення правосуддя не може перевищувати один рік, а у випадках, установлених законом, загальний строк відрядження не може перевищувати два роки.
Окрім того, зазначеною Постановою КМУ №1360 доповнено пункт після абзацу 15 новим абзацом, за яким, у період надзвичайного чи воєнного стану та протягом 30 днів з дня його припинення або ж скасування строк відрядження судді як тимчасове переведення в умовах надзвичайного чи воєнного стану може перевищувати загальний строк відрядження, передбачений абз.15 цього пункту.
Таким чином, у період виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами п.56 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, у відповідності до яких, у період дії «воєнного стану» та протягом 30 днів після дня його скасування (припинення) положення абз.2 ч.2 ст.55 цього Закону щодо «граничного строку» відрядження судді не застосовуються, та згаданими нормами п.6 Постанови №98, які передбачали, що строк відрядження як тимчасове переведення суддів до іншого суду того самого рівня і спеціалізації для здійснення правосуддя не може перевищувати один рік.
У контексті зазначеного, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу й на те, що юридична сила закону як основного джерела права, а також його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України. Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади, яким у відповідності до п.3 ч.1 ст.85 Конституції України є Верховна Рада України.
У Рішенні Конституційного Суду України від 17.10.2002р. №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) зазначено, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, а відтак це означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі і для виконання законів. У такій ієрархії нормативно-правових актів виявляється конституційний принцип розподілу влади: на законодавчу, виконавчу та судову. А відтак, закони є основними проявами реалізації компетенції законодавчої влади, а підзаконні акти - виконавчих функцій держави, завдань виконавчої гілки влади.
Подібний підхід до розкриття юридичної природи підзаконних нормативних актів, визначення їх суті та характеру, порядку застосування було викладено і в постановах Верховного Суду від 09.10.2019р. у справі №826/12323/18 та від 02.03.2021р. у справі № 640/1171/19.
За правилами ч.3 ст.7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні їм суперечити, а відтак, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону необхідно застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Аналогічний висновок щодо застосування закону як акта, який має вищу юридичну силу, ніж підзаконний нормативно-правовий акт, викладений у постановах Верховного Суду від 15.08.2019р. у справі №281/459/17, від 24.10.2019р. у справі №761/14626/17, а також від 16.04.2020р. у справі №804/330/17 і відступу від такого правозастосування не здійснювалось.
З огляду на викладене, у спірних правовідносинах відповідач мав керуватись положеннями Закону №1402-VIII, а не підзаконним нормативно-правовим актом (Постановою КМУ №98), який такому Закону суперечить та повинен був здійснити відповідне відшкодування судді ОСОБА_1 витрат на відрядження за весь спірний період.
Отже, зважаючи на зазначене, судова колегія вважає безпідставними доводи відповідача про те, що його дії щодо відмови у відшкодуванні витрат на відрядження позивачу понад 1 (один) рік протягом 2023р. є правомірними.
Відсутність же бюджетних коштів і належного фінансування не звільняє відповідача від обов'язку виконання ним положень Постанови КМУ №98, яке не ставить в залежність необхідність в застосуванні заходів реагування від наявності чи відсутності бюджетних коштів (фінансової спроможності) у їх розпорядника.
Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А за правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 24.10.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко