24 жовтня 2024 року м. Дніпросправа № 201/5482/24
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Семененка Я.В. (доповідач),
суддів: Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю.,
за участю секретаря судового засідання Поспєлової А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу Відділу №3 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області
на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 04 жовтня 2024 року (суддя Федоріщев С.С.) у справі №201/5482/24 за позовом ОСОБА_1 до Відділу №3 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення, -
Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила:
визнати протиправним та скасувати Рішення Відділу № 3 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 16 грудня 2023 року № 35 про примусове видворення з України громадянки Вірменії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування заявлених вимог позивачка посилалась на те, що 16 грудня 2023 року Головним спеціалістом Відділу № 3 у м. Дніпрі ГУ ДМС в Дніпропетровській області Мариною Логунцовою було прийнято рішення № 35/2023, яким громадянку Вірменії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , примусово видворено за межі території України. Вказане рішення позивачка вважала незаконним та таким, що порушує її права. Зазначала, що 22.07.2014 року між нею та ОСОБА_3 , який є громадянином України був укладений шлюб. В шлюбі у них народилось двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які є громадянами України. Крім того, позивачка має ще одного сина від попереднього шлюбу: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . 09 травня 2017 року позивачка разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 та трьома дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 прибула на територію України та з того часу проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Після приїзду позивачка одразу звернулась до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, з метою отримання громадянства України для своїх дітей. Позивачка також зверталась до відповідача за консультацією з приводу оформлення належних документів для себе, однак в усному порядку їй було повідомлено, що оскільки йде процес оформлення громадянства для дітей, то вона може не хвилюватись з приводу себе. Проте, відповідачем 14.09.2022 року було складено відносно позивачки протокол про адміністративне правопорушення Серії ПРМДН № 004041, про притягнення до
адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП на підставі якого винесено постанову про накладання адміністративного стягнення Серії ПН МДН 004033 та прийнято рішення № 15/2022 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, яким зобов'язано Позивачку покинути територію України у термін до 13.10.2022 року. Вказане рішення нею не було виконано з тих підстав, що в Україні йшла війна і вона не могла залишити свого чоловіка з малолітніми дітьми а території України.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 04 жовтня 2024 року позов задоволено.
Суд першої інстанції погодився з позицією відповідача про те, що позивачкою не дотримано законодавство, яким встановлено правила перебування іноземців на території України, а саме позивачкою перевищено строки тимчасового перебування на території України та подальше перебування на території України без законних на це підстав. В той же час, суд першої інстанції, врахувавши те, що позивачка тривалий час проживає на території України, одружена з громадянином України, має неповнолітніх дітей, які є громадянами України, дійшов висновку про те, що примусове видворення позивачки не можливо визнати необхідним у демократичному суспільстві і таке втручання в права позивачки, передбачені ст.8 Конвенції, не є пропорційним по відношенню до тих цілей, на досягнення яких прийнято спірне рішення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову відмову в задоволенні позову. Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, відповідач посилається те, що оскаржуване у цій справі рішення грунтується на положеннях національного законодавства та відповідає фактичним обставинам, які свідчать про допущенні позивачкою порушення законодавства України про іноземців та невиконання останньою рішення про примусове повернення. З приводу посилань суду першої інстанції на положення ст.8 Конвенції відповідач зазначає те, що саме по собі проживання на території України протягом тривалого часу та факт наявності шлюбу та дітей не означає того, що особа абсолютно захищена від примусового видворення, саме з міркувань збереження її приватного життя, внаслідок зобов'язань держави відповідно до ст.8 Конвенції.
Перевіривши, в межах доводів апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлені обставини справи свідчать про те, що громадянка Вірменії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в'їхала на територію України у 2017 році. З цього часу постійно проживає на території України.
Позивачка одружена з громадянином України, від шлюбу має двох неповнолітніх дітей, які також є громадянами України.
14.02.2022 відносно позивачки прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яким останню зобов'язано залишити територію України у строк до 13.10.2022.
16 грудня 2023 року Головним спеціалістом Відділу № 3 у м. Дніпрі ГУ ДМС в Дніпропетровській області Мариною Логунцовою було прийнято рішення № 35/2023, яким громадянку Вірменії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , примусово видворено за межі території України.
Підставами для прийняття рішення визначено: ухилення від виїзду з України після втрати підстав для перебування в Україні; відсутність законних підстав для працевлаштування в Україні, а отже відсутні законні джерела отримання фінансового доходу, а також забезпечення свого перебування та проживання на території України.
Не погодившись з рішенням про примусове видворення, позивачка звернулася з позовом до суду.
За наслідками перегляду справи суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч.1 ст.30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Встановлені обставини справи свідчать про те, що фактично підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення стало ухилення позивачки від виїзду з України після втрати підстав для перебування в Україні та наявності рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яким останню зобов'язано залишити територію України у строк до 13.10.2022.
Суд апеляційної інстанції погоджується із аргументами відповідача про те, що вказані обставини, у відповідності до ч.1 ст.30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», можуть бути підставою для вирішення питання щодо примусового видворення іноземця.
В той же час суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що вказана норма національного законодавства імперативно не визначає того, що за таких обставин органи ДМС в обов'язковому порядку вирішують питання про примусове видворення іноземця.
Навпаки, конструкція вказаної норми права свідчить про те, що законодавцем встановлена можливість, а не обов'язковість, примусового видворення у випадках, передбачених Законом.
Тобто, вирішуючи питання щодо примусового видворення іноземця, органи ДМС зобов'язані враховувати не лише обставини, які визначаються Законом як підстави для можливості примусового видворення іноземця, а і інші обставини, які мають значення для прийняття обґрунтованого та виваженого рішення, яке б, зокрема, забезпечувало необхідний баланс між несприятливим наслідками для прав, свобод та інтересів іноземця і цілям, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Встановлені обставини у цій справі свідчать про те, що позивачка, перебуваючи на території України, проживала однією сім'єю зі своїм чоловіком, який є громадянином України та від шлюбу з яким має двох неповнолітніх дітей, які також є громадянами України.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для примусового видворення позивачки, суд першої інстанції, застосовувавши положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зробив висновок про те, що втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя, може бути виправдано лише за умови, якщо таке втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві.
Суд апеляційної інстанції не ставить під сумнів те, що у спірному випадку втручання відповідача, як уповноваженого органу державної влади, здійснювалося на підставі Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Погоджується суд апеляційної інстанції і з позицією відповідача суть якої полягає в тому, що саме по собі проживання на території України протягом тривалого часу та факт наявності шлюбу та дітей не означає того, що особа абсолютно захищена від примусового видворення, саме з міркувань збереження її приватного життя, внаслідок зобов'язань держави відповідно до ст.8 Конвенції.
В той же час, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на те, при яких обставинах прийнято оскаржуване рішення та наслідки прийняття відповідачем такого рішення.
Так, спірне рішення відповідача прийнято у той час коли на території України фактично ведеться війна, спровокована військовою агресією рф проти України. Фактичне виконання рішення означає залишення позивачкою своєї сім'ї - чоловіка та неповнолітніх дітей в Україні, на території якої ведуться бойові дії.
Таким чином, фактичне виконання оскаржуваного рішення призведи до роз'єднання сім'ї та залишення матір'ю своїх дітей в умовах небезпечних для їх життя.
За таких обставин суд апеляційної інстанції не може погодитися з позицією відповідача про те, що примусове видворення позивачки є пропорційним втручанням у її права по відношенню до тих цілей, на досягнення яких прийнято спірне рішення.
З цих підстав суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Відділу №3 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 04 жовтня 2024 року у справі №201/5482/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки, визначені ст.ст.328, 329 КАС України
Повне судове рішення складено 24.10.2024
Головуючий - суддя Я.В. Семененко
суддя Н.А. Бишевська
суддя І.Ю. Добродняк