22 жовтня 2024 року Справа № 280/7162/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Максименко Л.Я., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
до Головного управління Пенсійного Фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний 158-б, м. Запоріжжя, 69005, код ЄДРПОУ 20490012), Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (29013, м. Хмельницький, вул. Гната Чекірди, 10, код ЄДРПОУ 21318350)
про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся із позовною заявою до Головного управління Пенсійного Фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач 1), Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - відповідач 2), в якій позивач просить суд:
визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області і Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області щодо не поновлення пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відмову у призначенні/поновленні пенсії за віком ОСОБА_1 від 05.06.2024 року №083850022072 та рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про відмову у призначенні/поновленні пенсії за віком ОСОБА_1 від 25.06.2024 року №083850022072;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області здійснити поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», починаючи з січня 2015 року;
стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , моральну шкоду в розмірі 10000 (десять тисяч) гривень.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсійною забезпечення за віком. Вказує, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 05.06.2024 року ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні пенсії за віком, оскільки пенсія вже була призначена йому та відсутня довідка-атестат про припинення виплати за попереднім місцем проживання. При цьому, Пенсійний фонд України зазначив, що при переїзді пенсіонера на постійне або тимчасове місце проживання до іншої області для отримання пенсії потрібно долучити документи пенсійної справи та довідку-атестат про припинення виплати за попереднім місцем проживання. Також зазначає, що, 18 червня 2024 року ОСОБА_1 повторно звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України з заявою про поновлення виплати пенсійного забезпечення, разом з цією заявою останнім була додана заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта та не отримання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації. Покликається, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 року ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю документів, підтверджуючих, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії. Вважає, що органами Пенсійного фонду грубо порушуються його права на отримання пенсії. Покликається на те, що він є громадянином України, все життя проживав та працював на території України, а саме в АР Крим, та має право на поновлення виплат пенсійного забезпечення. Більше того, будь-якого рішення Пенсійного фонду про припинення виплати пенсії з зазначенням підстав для її припинення позивач не отримував. На підставі чого, просить позовні вимоги задовольнити.
Відповідачем 1 подано відзив на позовну заяву вх. № 41131 від 05.09.2024, де вказано, що виплату пенсії позивачу за новим місцем проживання можливо здійснювати після надходження пенсійної справи, за матеріалами якої буде визначено розмір пенсії згідно із законодавством України, та після припинення виплати пенсії за попереднім місцем перебування на обліку. Вказує, що в разі надання до відділу обслуговування громадян (сервісного центру) сформованої належним чином пенсійної справи, отриманої в органах Пенсійного фонду РФ, з документами про припинення виплати пенсії на території РФ, буде прийнято відповідне рішення щодо можливості призначення пенсії згідно з законодавством України. Зазначає також, що у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану, військовою агресією російської федерації проти України виконати вимоги Порядку 22-1 щодо запиту пенсійної справи позивача можливо буде після припинення або скасування воєнного стану на території України з урахуванням можливостей поштового зв'язку, оскільки виплату пенсії позивачу за новим місцем проживання можливо здійснювати після надходження пенсійної справи, за матеріалами якої буде визначено розмір пенсії згідно із законодавством України, та після припинення виплати пенсії за попереднім місцем перебування на обліку. Тому, вважає, що підстави для задоволення вимог позивача також повністю відсутні.
Відповідач 2 відзиву на позовну заяву не надав.
Ухвалою суду від 19.08.2024 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/7162/24. Призначено розгляд справи без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з п. 10 ч.1 ст. 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.
29.05.2024 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області з заявою про призначення пенсії за віком згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 05.06.2024 № 104450011070 ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії за віком, оскільки пенсія вже була призначена та відсутня довідка-атестат про припинення виплати за попереднім місцем проживання.
18 червня 2024 року ОСОБА_1 повторно звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України з заявою про поновлення виплати пенсійного забезпечення. Разом з цією заявою останнім була додана заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта та не отримання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 № 104450011070 ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю документів, підтверджуючих, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії.
Позивач не погодившись з рішеннями відповідачів, з вимогою вчинити певні дії, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу вимог статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території.
Правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні і права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Відсутність паперової пенсійної справи чи відсутність атестату про припинення виплати пенсії не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки особа не може нести негативних наслідків у зв'язку із відсутністю його пенсійної справи, а протилежне позбавляє його права на її відновлення (це прямо зазначено у Постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі №308/3864/17).
Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України від 09 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV) та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
За загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а.
Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 7 лютого 2014 року.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.
Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного Фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1) (далі - Порядок №22-1).
Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України від 15 квітня 2014 року №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон №1207-VII) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визначено тимчасово окупованою територію.
Частиною 2 статті 7 Закону №1207-VII передбачено, що виплата пенсій громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території і не отримують пенсій та інших соціальних виплат від уповноважених органів російської федерації, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно пункту 14-4 Розділу XV Прикінцеві положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" громадяни України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримали громадянства Російської Федерації та не одержують пенсії та соціальні послуги від органів пенсійного забезпечення Російської Федерації, мають право на отримання виплат згідно з цим Законом у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року №234 "Про затвердження порядку виплати пенсії та надання соціальних послуг» (далі - Порядок №234) визначено механізм виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії та соціальні послуги від пенсійного фонду російської федерації або інших міністерств та відомств, що здійснюють пенсійне забезпечення у російській федерації.
Відповідно до пункту 4 Порядку №234 територіальний орган на підставі поданих документів надсилає запит щодо витребування пенсійної справи до органів російської федерації, зазначених у пункті 1 цього Порядку. Виплата пенсії після надходження пенсійної справи разом з документами про припинення виплати пенсії поновлюється з дати припинення виплати за місцем попереднього отримання пенсії.
Таким чином, при надходженні відповідної заяви про призначення/поновлення пенсії саме державний орган, відповідач у справі, зобов'язаний витребувати пенсійну справу шляхом звернення із запитом до органів російської федерації, а не перекладати цей обов'язок на громадянина, усвідомлюючи і достовірно знаючи, що в умовах воєнного стану це зробити неможливо.
Згідно пункту 3 Порядку №234, особи подають територіальному органу заяву про отримання пенсії відповідно до законодавства України із зазначенням місця проживання (реєстрації) та паспорт громадянина України.
Пунктом 4 Порядку №234 визначено, що територіальний орган на підставі поданих документів надсилає запит щодо витребування пенсійної справи до органів російської федерації, зазначених в пункті 1 цього Порядку. Виплата пенсії після надходження пенсійної справи разом з документами про припинення виплати пенсії поновлюється з дати припинення виплати за місцем попереднього отримання пенсії.
Відповідно до пункту 5 Порядку №234, порядок звернення осіб за призначенням, перерахунком, поновленням виплати пенсії особам, переведенням з одного виду пенсійна інший, наданням соціальних послуг, а також підтвердження факту неодержання пенсії та соціальних послуг від органів російської федерації, зазначених в пункті 1 цього Порядку, затверджується правлінням Пенсійного фонду України за погодженням з Мінсоцполітики.
Відповідно до підпункту 9 пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для признання, перерахунку пенсій, затвердженого постановою Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-2, до заяви про призначення пенсії за віком додається заява в довільній формі про відсутність громадянства держави окупанта (для призначення пенсій громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м.Севастополя і не отримують пенсію від органів пенсійного забезпечення російської федерації). Орган, що призначає пенсію, додає одержаний на запит документ про те, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється за документами, що є в пенсійній справі.
Згідно пункту 4.12 Порядку №22-1, при переїзді пенсіонера на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці орган, що призначає пенсію, не пізніше трьох робочих днів з дня одержання заяви про переведення виплати пенсії за новим місцем проживання надсилає запит про витребування пенсійної справи до органу, що призначає пенсію, за попереднім місцем фактичного проживання пенсіонера. Пенсійна справа не пізніше п'яти робочих днів з дня одержання запиту пересилається (електронна пенсійна справа передається) органу, що призначає пенсію, за новим місцем фактичного проживання.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 29.05.2024 позивач звернувся до Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за віком, до якої надав необхідний пакет документів, проте оскаржуваним рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 05.06.2024 № 104450011070 року було відмовлено в призначенні пенсії оскільки відсутня довідка-атестат про припинення виплати за попереднім місцем проживання.
Надалі, 18.06.2024 позивач вдруге звернувся з заявою про призначення пенсії за віком, долучивши до заяви також заяву в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта та не отримання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 № 104450011070 у призначенні пенсії йому було відмовлено, у зв'язку з відсутністю документів, підтверджуючих, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії.
Суд, критично ставиться до зазначеної позиції відповідачів, з огляду на наступне.
Відповідно до пп.9 п.2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта (для призначення пенсій громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від органів пенсійного забезпечення Російської Федерації). Орган, що призначає пенсію, додає одержаний на запит документ про те, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення Російської Федерації як одержувач пенсії.
Також, відповідно до п.3, 4 Порядку виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 234, особи подають територіальному органові заяву про отримання пенсії відповідно до законодавства України із зазначенням місця проживання (реєстрації) та паспорт громадянина України (паспорт громадянина України для виїзду за кордон). За бажанням особи зазначені документи можуть бути подані її представником, який пред'являє документ, що посвідчує його особу, та подає документ (нотаріально засвідчену копію), що підтверджує його повноваження, або надіслані поштою. У таких випадках справжність підпису на заяві засвідчується нотаріально.
Територіальний орган на підставі поданих документів надсилає запит щодо витребування пенсійної справи до органів Російської Федерації, зазначених у пункті 1 цього Порядку. Виплата пенсії після надходження пенсійної справи разом з документами про припинення виплати пенсії поновлюється з дати припинення виплати за місцем попереднього отримання пенсії.
Отже, з викладених норм вбачається, що отримання відповідних документів щодо підтвердження непризначення/припинення виплати пенсії органами рф пенсії особі, місце проживання якої на території Автономної Республіки Крим, є обов'язком саме пенсійного органу, а не особи, яка звертається за призначенням пенсії.
При цьому, неможливість пенсійного органу отримати відповідну інформацію в умовах воєнного стану не є обгрунтованою підставою позбавлення позивача права на пенсію.
Частиною першою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається, зокрема, з міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
В подальшому, Указами Президента України строк дії режиму воєнного стану неодноразово продовжувався та на час спірних відносин і розгляду справи не припинений та не скасований.
Отже, особливістю цієї справи є те, що з одного боку, пенсійний орган формально дотримується положень Порядку подання та оформлення документів для призначення, перерахунку пенсій, затвердженого постановою Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-2, - згідно яких для поновлення виплати пенсії необхідно щоб від пенсійних органів російської федерації надійшла пенсійна справа та довідка про припинення виплати пенсії. Водночас, через воєнні дії одержати документи з російської федерації не вбачається за можливе, оскільки з 24.02.2022 всі ділові процеси, в тому числі і листування з органами російської федерації офіційно припинено.
Позивач з 25.02.2014 року та по теперішній час ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Тобто, позивач, станом на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії, має постійне місце реєстрації у місті Запоріжжя, проте не отримує жодних пенсійних виплат від Пенсійного фонду України.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до частини 2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Суд зазначає, що Головним управлінням Пенсійного фонду в Запорізькій області та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зазначених вище принципів при прийнятті рішень дотримано не було, оскільки оскаржувані рішення містять формальні підстави для відмови у призначенні виплати пенсії.
Слід зазначити, що хоча підставою для відмови у призначенні пенсії у рішенні Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 № 104450011070 2 є відсутність документів, підтверджуючих, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії, у вказаному рішенні також відповідач 2 покликався на не зарахування до страхового стажу періоду військової служби з 09.11.1971 року по 17.11.1973 року, з чим не погоджується позивач.
Так, відповідач зазначив про не зарахування до страхового стажу періоду військової служби з 09.11.1971 року по 17.11.1973 року, оскільки на першій сторінці в графі «дата народження» наявне виправлення дати народження особи, згідно чого документ потребує уточнення.
З приводу таких доводів відповідача 2, суд зазначає наступне.
Відповідно до підпункту «в» абзацу 3 статті 56 Закону України №1788-XII до стажу роботи зараховується також: військова служба та перебування в партизанських загонах і з'єднаннях, служба в органах державної безпеки, внутрішніх справ та Національної поліції, незалежно від місця проходження служби.
Частиною 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Як вже було зазначено вище статтею 62 Закону України №1788-XII та частиною 1 статті 48 КЗпП України передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Аналогічні приписи містяться і у пункті 1 Порядку №637.
Відповідно до пункту 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Пунктом 6 Порядку №637 передбачено, що для підтвердження військової служби, служби цивільного захисту, служби в органах державної безпеки, розвідувальних органах, Держспецзв'язку приймаються: військові квитки; довідки військових комісаріатів, військових частин і установ системи Міноборони, МВС, МНС, Мінінфраструктури, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, ДПС, Управління державної охорони, Держспецзв'язку, Держприкордонслужби, Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС; довідки архівних і військово-лікувальних установ. Військова служба у складі діючої армії в період бойових дій, в тому числі під час виконання інтернаціонального обов'язку, зараховується до трудового стажу на підставі довідок військових комісаріатів, які видаються в порядку, що визначається Міноборони (додаток № 2).
Так, відповідно до військового квитка НОМЕР_2 від 08.11.1971, позивач з 09.11.1971 року по 17.11.1973 року проходив військову службу у Збройних силах Радянської армії, а також, у трудовій книжці позивача від 11.09.1970 міститься запис про службу у Радянській Армії з 09.11.1971 по 17.11.1973.
Таким чином, стаж військової служби позивача підтверджений належними доказами, а саме: трудовою книжкою (яка є основним документом, що підтверджує стаж роботи), а також військовим квитком.
В обґрунтування відсутності підстав для зарахування до страхового стажу періоду проходження позивачем військової служби відповідач 2 посилається на виправлення дати народження особи першій сторінці в графі «дата народження».
Водночас, суд вважає такі доводи відповідача 2 безпідставними та необґрунтованими, оскільки відомості про період проходження позивачем військової служби містяться у трудовій книжці позивача та в силу вищенаведених приписів законодавства не потребують додаткового підтвердження будь-якими іншими документами. Крім того, в особових відмітках військового квитка наявна інформація про виправлення дати народження ОСОБА_1 на підставі паспорту останнього, також зазначена особа, яка внесла виправлення, та засвідчено печаткою військкомату.
Беручи до уваги той факт, що спірний період зазначений також і в трудовій книжці позивача, не врахування даного періоду проходження військової служби до страхового стажу є безпідставним.
Крім того, у спірному рішенні відповідача 2 вказано про неврахування до страхового стажу періоду з 01.02.2001 по 30.03.2001, однак у позовній заяві позивач не оскаржує не зарахування вказаного періоду, тому суд це питання не досліджує.
З огляду на викладене, суд доходить до висновку, що Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області та Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області при прийнятті спірних рішень про відмову у призначенні пенсії діяли не на підставах та не у спосіб, що передбачені чинним законодавством, а отже вони є протиправними та підлягають скасуванню.
При цьому, суд зауважує, що позивач звертався до відповідачів із заявами про призначення (а не поновлення виплати пенсії), та спірними рішення відмовлено саме у призначенні пенсії.
Щодо способу захисту прав позивача, суд зазначає, що частиною четвертою статті 245 КАС України передбачено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Водночас, адміністративний суд не може підміняти уповноважений орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань по суті, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Питання про наявність підстав для призначення позивачу пенсії за віком на пільгових умовах відноситься до повноважень органу Пенсійного фонду, у даному випадку визначеного за принципом екстериторіальності на підставі останньої заяви позивача ГУ ПФУ в Хмельницькій області, і, за відсутності всіх вихідних даних, необхідних для вирішення цього питання, не може бути розглянуте по суті судом.
Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 07.03.2018 у справі №233/2084/17.
Завданням адміністративного суду є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам вищої юридичної сили. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є саме контроль за легітимністю прийняття рішень.
Згідно з п.4.3 розділу IV Порядку №22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України. Рішення органу про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший візується спеціалістом, який його підготував, та спеціалістом, який його перевірив. Рішення підписується начальником управління (заступником начальника управління відповідно до розподілу обов'язків) та завіряється печаткою управління.
За таких обставин, з метою ефективного поновлення прав позивача, з урахуванням частини 2 статті 9 КАС України, суд вважає за необхідне визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 05.06.2024 № 083850022072 та Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 № 083850022072 про відмову у призначенні пенсії та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період військової служби з 09.11.1971 по 17.11.1973 та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду у даному рішенні.
Обраний у справі судом спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам справедливості та забезпечить ефективне поновлення порушеного права позивача з урахуванням обставин цієї справи.
Стосовно вимоги про стягнення моральної шкоди, суд зазначає таке.
Згідно статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Згідно статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, а також зваживши на згадані вище роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Крім того, статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Так, згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 25.04.2019 в справі №818/1429/17, від 27.06.2019 в справі №825/1030/17, від 12.11.2019 в справі №818/1393/17, від 18.11.2019 в справі №820/5044/18, від 28.11.2019 в справі №826/27549/15, від 28.02.2020 в справі №804/2593/17, від 18.06.2020 в справі №339/183/16-а, від 02.09.2020 в справі №1340/4056/18, від 24.09.2020 в справі №1.380.2019.001368, від 18.02.2021 в справі №420/7423/19, від 25.03.2021 в справі №520/4577/19, від 17.01.2023 в справі №160/1554/20, від 07.02.2023 в справі №823/2108/18, від 22.02.2023 в справі №400/491/21, від 07.03.2023 в справі №280/1530/20, та інших, указував на те, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Однак, позивачем таких доказів суду не надано.
Виходячи з доводів позивача (представника позивача), суд вважає їх недостатніми, таким чином позивачем не доведено наявності правових підстав для відшкодування моральної шкоди.
В зв'язку з викладеним у задоволенні цій вимоги слід відмовити.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо правової допомоги, суд зазначає наступне.
Частинами першою та другою статті 16 КАС України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до вимог статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі “Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі “Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі “Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі “Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Судом встановлено, що позивачем з метою отримання правничої допомоги 04.07.2024 укладено договір про надання правової допомоги з Адвокатським бюро «ДЕНИСА ВОРОНИ», предметом якого є надання правничої допомоги.
Згідно акту надання послуг від 16.07.2024 адвокатом надано наступні послуги:
консультація щодо можливості та доцільності вирішення справи у судовому порядку, у тому числі: проведення двох зустрічей з Клієнтом, попереднє вивчення та аналіз наданих Клієнтом документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства щодо спірних правовідносин, вивчення судової практики Верховного Суду ;
складання адміністративного позову;
складання запиту до територіального управління Пенсійного фонду України;
складання заяви до територіального управління Пенсійного фонду України Представництво інтересів Клієнта у Суді в одному судовому засіданні, незалежно від тривалості засідання та його виду (підготовче засідання, судове засідання).
Крім того, згідно акту надання послуг від 10.08.2024 адвокатом надано наступні послуги зі складання клопотання про витребування доказів вартістю 2000 грн.
Водночас, судом встановлено, що актом надання послуг передбачено, що строк внесення клієнтом плати за надані послуги безпосередньо після виконання адвокатом роботи. Проте, доказів оплати витрат на правову допомогу до матеріалів справи не надано.
Тож, дослідивши подані докази суд доходить висновку що позивачем не у повному обсязі надано документи на підтвердження витрат на правничу допомогу.
Тому суд не вбачає підстав для стягнення витрат на правничу допомогу на користь позивача.
Згідно з ч.3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
У зв'язку із викладеним, судові витрати у розмірі 908,40 грн. на оплату судового збору підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області та 908,40 грн. на оплату судового збору підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного Фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний 158-б, м. Запоріжжя, 69005, код ЄДРПОУ 20490012), Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (29013, м. Хмельницький, вул. Гната Чекірди, 10, код ЄДРПОУ 21318350) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 05.06.2024 № 083850022072 та Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 25.06.2024 №083850022072 про відмову у призначенні пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період військової служби з 09.11.1971 по 17.11.1973 та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду у даному рішенні.
В іншій частині вимог, - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 22.10.2024.
Суддя Л.Я. Максименко