22 жовтня 2024 року
м. Рівне
Справа № 569/24269/23
Провадження № 22-ц/4815/974/24
Головуючий у Рівненському міському суді
Рівненської області: суддя Ковальов І.М.
Рішення суду першої інстанції (вступна і резолютивна частини)
проголошено о 12 год. 33 хв. 12 червня 2024 року в м. Рівне
Дати складення повного тексту не зазначено.
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючий: Хилевич С.В.
судді: Боймиструк С.В., Ковальчук Н.М.
секретар судового засідання: Андрошулік І.А.
учасники справи:
позивач1 - ОСОБА_1 ;
позивач2 - ОСОБА_2 ;
відповідач - ОСОБА_3 ;
представники учасників справи:
позивачів - адвокат Бурма Олексій Віталійович;
відповідача - адвокат Куцоконь Юрій Петрович;
за участі: представників сторін - адвокатів Бурми Олексія Віталійовича та ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,
У грудні 2023 року в суд звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 , де, з урахуванням поданої в подальшому заяви про зменшення розміру позовних вимог, просили стягнути 934 764,12 гривень безпідставно набутих грошових коштів.
Мотивуючи свої вимоги, позивачі покликалась на те, що 24 квітня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у вигляді відкличної відновлювальної кредитної лінії у розмірі 90 000 євро. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором того ж дня контрагенти уклали іпотечний договір, відповідно до якого позивач передав в іпотеку нерухоме майно - приміщення кафе на 12 місць (2 поверх) загальною площею 64,1 м2 по АДРЕСА_1 . Тоді ж між ТОВ "Укрпромбанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким поручитель поручилася за виконання боржником зобов'язань за кредитним договором.
30 червня 2010 року між ТОВ "Укрпромбанк", Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - AT "Дельта Банк") та Національним банком України (далі - НБУ) було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань від ТОВ "Укрпромбанк" на користь AT "Дельта Банк".
Згодом, 11 листопада 2010 року, рішенням Рівненського міського суду Рівненської у справі № 2-7214/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором в сумі 925 657,60 гривень, а рішенням цього ж суду від 05 грудня 2012 року у справі №1715/4909/12 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта банк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 205 790,81 гривень.
23 травня 2018 року між ОСОБА_3 та AT "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу майнових прав, відповідно до умов якого банк передав відповідачу майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому та включають право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами (кредитний договір та договори забезпечення). Того ж дня між ними було укладено договір відступлення права вимоги за іпотечним договором.
08 серпня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до державного реєстратора з заявою про реєстрацію за ним права власності на предмет іпотеки і на підставі вказаної заяви 13 серпня 2018 року відповідну державну реєстрацію було проведено. Тобто ОСОБА_3 були задоволені майнові вимоги за грошовим зобов'язанням ОСОБА_1 шляхом набуття права власності на іпотечне майно. Разом з тим у межах виконавчих проваджень з виконання рішень суду про стягнення заборгованості за кредитним договором відповідач одержав і грошові кошти. Тому, на переконання позивачів, ці кошти з огляду на задоволення грошових зобов'язань шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставно набутими та підлягають поверненню на їхню користь.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 червня 2024 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Приходячи до такого висновку, суд урахував те, що рішення суду про стягнення заборгованості набрали законної сили та не скасовані вищими судовими інстанціями, а тому твердження позивачів про безпідставність набуття відповідачем за їх рахунок грошових коштів в межах виконавчих проваджень з виконання зазначених судових рішень не відповідає вимогам законодавства. Також суд указував, що позивачі були обізнані про факт здійснення ОСОБА_3 позасудового стягнення на предмет іпотеки, проте сплачували кошти на виконання своїх грошових зобов'язань перед ним. Тому їхня подальша вимога до відповідача про повернення сплачених коштів не підлягала до задоволення, оскільки є за своєю суттю суперечливою та недобросовісною поведінкою.
Зважалося і на те, що судові рішення про стягнення заборгованості в національній валюті - гривні за валютним грошовим зобов'язанням не змінили змісту договірного зобов'язання, яке існувало в іноземній валюті. При цьому у випадку забезпечення виконання основного зобов'язання кількома способами чи їх сукупністю основне зобов'язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. Отже, відповідач правомірно отримав в межах виконавчого провадження грошові кошти після звернення стягнення на предмет іпотеки, адже це не призвело до повного задоволення його вимог як кредитора.
На рішення суду ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу, де покликалися на його незаконність та необґрунтованість, які полягали в неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності викладених в ньому висновків обставинам справи, порушенні норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначалось про те, що скасування рішень про стягнення заборгованості не є єдиною підставою для застосування норми ст. 1212 ЦК України та покладення на стягувача обов'язку повернути отримання в порядку виконання відповідних рішень грошові кошти. Попри висновки суду попередньої інстанції поведінка заявників з приводу сплати грошових коштів в межах виконавчого провадження не є суперечливою. Навпаки, саме з метою безпідставного набуття грошових коштів ОСОБА_3 не повідомив орган державної виконавчої служби стосовно набуття права власності на предмет іпотеки та стосовно повернення виконавчих листів без виконання до того часу, поки заборгованість за рішеннями суду не була сплачена в повному обсязі, що свідчить про його недобросовісність.
Хибним заявники вважали й висновок суду про те, що сплачуючи кошти на виконання судових рішень, вони діяли недобросовісно і не скористались своїм правом на визнання відповідних виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню. На час оплати коштів за виконавчими листами тривала процедура судового оскарження рішення стягувача про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому були відсутні підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. При цьому вони сподівалися, що рішення про набуття права власності на предмет іпотеки буде скасоване в судовому порядку. Крім того, суд першої інстанції помилково зазначив, що судове рішення про стягнення заборгованості в гривні за валютним грошовим зобов'язанням не змінює змісту договірного зобов'язання.
Такий висновок не відповідає усталеній судовій практиці. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено висновок про те, що кредитор, який сам визначив заборгованість у національній валюті України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, адже визначив зобов'язання у гривні, у якій і прийняв його виконання. Оскільки рішенням суду у справі №2-7214/10 з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 стягнуто заборгованість в національній валюті України, то погашення заборгованості припиняє наявність зобов'язання боржника перед кредитором. Набувши право власності на предмет іпотеки, оціночна вартість якого відповідала сумі кредиту, ОСОБА_3 задовольнив свої законні права та інтереси, а тому додаткове набуття ним грошових коштів, сплачених позивачами на підставі рішення суду, є безпідставним збагаченням, позаяк він отримав у власність подвійну суму наявної згідно з рішенням суду заборгованості.
З наведених міркувань просять рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
У поданому відзиві ОСОБА_3 , вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить його залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявників, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.
Як з'ясовано судом, 24 квітня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк" як кредитодавцем та ОСОБА_1 як позичальником було укладено кредитний договір №4СМБ, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 90 000 євро зі сплатою за користування 12,5 % річних з кінцевим терміном погашення кредиту до 23 квітня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року між кредитодавцем та ОСОБА_2 як поручителем того ж дня укладено договір поруки №4/Zпор-07, за яким поручитель поручився перед кредитором за виконання боржником зобов'язань за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року.
Крім того, на забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року між ТОВ " Укрпромбанк" та ОСОБА_1 того ж дня укладено й іпотечний договір №4/Zсмбіп-07, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку належне йому приміщення кафе на 12 місць (2 поверх) загальною площею 64,1 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В подальшому, 30 червня 2010 року, між ТОВ "Укрпромбанк", АТ "Дельта Банк" і НБУ укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ "Укрпромбанк" на користь АБ "Дельта Банк". Таким чином АТ "Дельта Банк" набуло право вимоги, в т.ч. і за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року та акцесорними договорами, укладеними на його забезпечення.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 листопада 2010 року у цивільній справі №2-7214/10, що набрало законної сили, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2007 року, що становить 925 657,60 гривень, а також 1 700 гривень державного мита та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2012 року у цивільній справі №1715/4909/12, що набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором №4 СМБ від 24 квітня 2007 року, а саме заборгованість з відсотків в сумі 16 909,11 євро, що еквівалентно 172 119,28 гривень; комісію, передбачену договором, у сумі 33 671,53 гривень, а всього 205 790,81 гривень, та судовий збір у розмірі 2 058 гривень.
Згодом, 23 травня 2018 року, між АТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3 укладено договір №534/К купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого продавець - ПАТ "Дельта Банк" передав у власність покупцеві - ОСОБА_3 майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому і які включають право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів (далі - боржники), що виникли за укладеними договорами (далі - укладені договори) та/або на інших підставах, наведених у додатку № 1 до цього договору.
З додатку №1 до договору №534/К купівлі-продажу майнових прав від 23 травня 2018 року вбачається, що АТ "Дельта Банк" передав у власність покупцеві - ОСОБА_3 право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року. Розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором на дату укладення договору купівлі-продажу майнових прав складав 76 558,80 євро - за тілом кредиту, 16 909,11 євро - за відсотками, 2 270 358,60 гривень становила пеня.
Того ж дня, 23 травня 2018 року, між АТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за договором поруки, за яким ОСОБА_3 набув право вимоги до ОСОБА_2 як поручителя за договором поруки №4/Zпор-07 від 26 квітня 2007 року.
Тоді ж, 23 травня 2018 року, між АТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором №4/Zсмбіп-07 від 24 квітня 2007 року, за яким ОСОБА_3 набув права іпотекодержателя за цим іпотечним договором.
08 серпня 2018 року рішенням державного реєстратора Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Цуканової О.О. з 13 серпня 2018 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на приміщення кафе на 12 місць (2 поверх) загальною площею 64,1 м2 у АДРЕСА_1 , на підставі іпотечного договору від 24 квітня 2007 року. Цей факт засвідчено відповідною інформацією №358144514 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 12 грудня 2023 року.
При цьому на виконанні у Відділі державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління юстиції Міністерства юстиції протягом часу з 2016 по 2021 роки перебували такі виконавчі провадження: ВП №53047990 з примусового виконання виконавчого листа №2-7214/10 від 23 січня 2012 року Рівненського міського суду Рівненської області про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором від 24 липня 2007 року, що становить 925 657,60 гривень, а також 1 700 гривень державного мита та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; ВП №53081900 з примусового виконання виконавчого листа №1715/4909/12 від 09 січня 2013 року Рівненського міського суду Рівненської області про стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року, а саме заборгованості по відсотках в сумі 16 909,11 євро, що еквівалентно 172 119,28 гривень, комісії, передбаченої договором, в сумі 33 671,53 гривень, а всього 205 790,81 гривень та судового збору в розмірі 2 058 гривень; ВП №53084998 з примусового виконання виконавчого листа №1715/4909/12 від 09 січня 2013 року Рівненського міського суду Рівненської області про стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором №4СМБ від 24 квітня 2007 року, а саме заборгованості по відсотках в сумі 16 909,11 євро, що еквівалентно 172 119,28 гривень, комісії, передбаченої договором, в розмірі 33 671,53 гривень, а всього 205 790,81 гривень та судового збору в розмірі 2 058 гривень; ВП № 49999832 з примусового виконання виконавчого листа №2-7214/10 від 23 січня 2012 року Рівненського міського суду Рівненської області про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором від 24 липня 2007 року, що становить 925 657,60 гривень, а також 1 700 гривень державного мита та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Листом Відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 19 грудня 2023 року №311729 та наданих копій платіжних документів встановлено, що в межах зазначених виконавчих проваджень з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто та перераховано 932 764,12 гривень.
Спірні правовідносини виникли з того приводу, що внаслідок задоволення своїх вимог ОСОБА_3 через звернення стягнення на предмет іпотеки стягнуті в межах виконавчих проваджень з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 грошові кошти є набутими відповідачем без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим вони підлягають поверненню позивачам відповідно до правил ст. 1212 ЦК України.
Згідно з цією статтею особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Норми цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Великою Палатою Верховного Суду у своїх постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Норми глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У справі, що переглядається, судові рішення, на підставі яких стягнуто з позивачів відповідну заборгованість, не є скасованими чи зміненими, а видані на примусове виконання виконавчі листи не визнавалися такими, що не підлягають виконанню.
Отже, у спірних правовідносинах не виникло кондикційного зобов'язання, адже правові підстави не зникли і спірні грошові кошти сплачувалися відповідно до них. Тобто відсутні умови, які необхідні для виникнення кондикційного зобов'язання. Зважаючи на те, що кондикційного зобов'язання між сторонами не існувало, тому мотиви для застосування до правовідносин сторін норм глави 83 Цивільного кодексу України відсутні.
Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин норми матеріального права, на застосуванні яких наполягали позивачі, до застосування не підлягають, суд першої інстанції обґрунтовано залишив без задоволення вимоги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Тому доводи апеляційної скарги щодо помилковості оскаржуваного рішення є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду, адже зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд.
Не погоджується колегія суддів і з посиланнями про хибне незастосування норм матеріального права, які підлягали до застосування, а саме ст. 1212 ЦК України, оскільки спростовуються правильністю висновків суду попередньої інстанції.
Щодо аргументів заявників про недодержання судом норм процесуального права, то з ними теж погодитися не можна.
Так, відповідно до абз. другого ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак будь-яких фактів про такі процесуально-правові дефекти, що потягли би помилкове розв'язання цивільно-правового спору, заявники не надали, матеріали справи їх не містять, а апеляційним судом здобуто не було.
При цьому встановлено й відсутність обставин, які свідчили би про обов'язкове скасування судового рішення внаслідок існування підстав, передбачених ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Не заслуговують на увагу і твердження про необхідність застосування позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), адже спірні правовідносини не є подібними із правами та обов'язками, які були предметом вирішення у цій постанові, вони відрізняються своїми правовою природою, характеристиками і обставинами справи.
Решта покликань ОСОБА_1 і ОСОБА_2 також не заслуговують на увагу через їх необґрунтованість, а тому колегією суддів відхиляються.
Приходячи до переконання про відхилення апеляційної скарги, колегія суддів бере до уваги також положення практики Європейського суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Окрім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення у справах Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Керуючись ст. 374-375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 червня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено 22 жовтня 2024 року
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: С.В. Боймиструк
Н.М.Ковальчук