Рішення від 15.10.2024 по справі 904/2593/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.10.2024м. ДніпроСправа № 904/2593/24

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Назаренко Н.Г., за участю секретаря судового засідання Кшенської Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, м. Дніпро

до Фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни, м. Дніпро

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

Представники:

прокурор: Бендас Інна Ігорівна, службове посвідчення № 079291 від 14.05.2024

від позивача: Чудновський Антон Олександрович, посвідчення № 488 від 19.04.2021, самопредставництво

від відповідача: не з'явився

РУХ СПРАВИ В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ.

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни, в якому просить:

- зобов'язати фізичну особу-підприємця Литвиненко Тетяну Іванівну (РНОКПП НОМЕР_1 ), ( АДРЕСА_1 ) усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000), у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66 А, загальною площею 78 кв.м., привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва: будівлі, загальною площею 59,3 кв.м.,

- припинити володіння фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни (РНОКПП НОМЕР_1 ), ( АДРЕСА_1 ) майном: магазином загальною площею 59,3 кв.м., опис: А-1 магазин, а-1 - навіс, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

Ухвалою від 17.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 09.07.2024.

В судовому засіданні 09.07.2024 прокурор надав суду усні пояснення.

Позивач в судовому засіданні надав суду усні пояснення по справі.

Відповідач в судове засідання свого представника не направив, пояснень щодо неможливості бути присутнім в судовому засіданні суду не надав, про дату та час судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою від 09.07.2024 відкладено підготовче засідання на 13.08.2024.

В судовому засіданні 13.08.2024 Позивач надав усні пояснення про відкладення розгляду справи.

Прокурор через систему "Електронний суд" надав заяву про зміну предмета позову у справі, в якій просить Змінити предмет позову у справі № 904/2593/24, виклавши позовні вимоги у наступній редакції:

1. “Зобов'язати фізичну особу-підприємця Литвиненко Тетяну Іванівну (РНОКПП НОМЕР_1 ), ( АДРЕСА_1 ) усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000), у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66 А, загальною площею 78 кв.м., привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва: будівлі, загальною площею 59,3 кв.м.

2. Припинити володіння фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни (РНОКПП НОМЕР_1 ), ( АДРЕСА_1 ) майном: магазином загальною площею 59,3 кв.м., опис: А-1 магазин, а-1 - навіс, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

3. Скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - будівлю, загальною площею 59,3 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер 1758973312101), за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), проведену 29.07.2019 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О. (номер відомостей про речове право 32582217), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

4. Стягнути на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, МФО 820172, Держказначейська служба України, м. Київ р/р UA228201720343160001000000291 код за ЄДРПОУ 02909938) понесені судові витрати.

Суд приймає заяву прокурора та розглядає справу в межах уточнених вимог.

Ухвалою від 13.08.2024 продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів по 16.09.2024 включно. Відкладено підготовче засідання на 10.09.2024.

В судовому засіданні 10.09.2024 Прокурор та Позивач проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті не заперечили.

Ухвалою від 10.09.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в засіданні на 01.10.2024.

В судовому засіданні 01.10.2024 суд розпочав розгляд справи по суті.

Суд заслухав вступне слово Прокурора та Позивача та дослідив докази надані ними до матеріалів справи.

Ухвалою від 01.10.2024 відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 15.10.2024.

В судовому засіданні 15.10.2024 суд продовжив розгляд справи по суті.

Прокурор та Позивач підтримали позовні вимоги.

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

15.10.2024 в судовому засіданні, в порядку ст. 240 ГК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення прокурора та позивача, встановив наступне.

ПОЗИЦІЯ ПРОКУРОРА.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_2 , уникаючи установленого чинним законодавством порядку набуття у користування земельної ділянки, без отримання дозволу на будівництво, прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту, самочинно збудувала вказаний об'єкт та набула право власності на нього, на підставі документів, які уповноваженим органом не видавались, та у подальшому здійснила відчуження вказаного майна на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя на користь ОСОБА_1

ПОЗИЦІЯ ПОЗИВАЧА.

Позивач письмових пояснень по суті позову не надав, надавав усні пояснення по справі. Позовні вимоги Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області підтримав у повному обсязі.

ПОЗИЦІЯ ВІДПОВІДАЧА.

З приводу дотримання прав відповідача під час розгляду даної справи судом, слід зазначити таке.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Статтею 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" визначено перелік відомостей, про юридичну особу, які вносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Зокрема, передбачено, що до Єдиного державного реєстру вноситься інформація для здійснення зв'язку з юридичною особою: телефон, адреса електронної пошти (пункт 18 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань").

Частиною 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" встановлено, що якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Слід також відзначити, що місцезнаходження юридичної особи при здійсненні державної реєстрації, відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" вноситься до відомостей про цю юридичну особу. За змістом частини 4 статті 17 вказаного Закону, державній реєстрації підлягають зміни до відомостей про юридичну особу, що містяться у Єдиному державному реєстрі, тобто і зміна місцезнаходження, про що юридична особа має звернутись із відповідною заявою. Не вживши заходів для внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про зміну свого місцезнаходження (в разі такої зміни), юридична особа повинна передбачати або свідомо допускати можливість настання певних негативних ризиків (зокрема щодо неотримання поштової кореспонденції).

Так, на підтвердження адреси відповідача в матеріалах справи наявний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: АДРЕСА_1 , на яку і були направлені ухвали господарського суду від 17.06.2024, 09.07.2024, 13.08.2024, 10.09.2024, 01.10.2024 для відповідача.

Слід відзначити, що поштові відправлення на адресу відповідача, в яких містилися ухвали суду від 17.06.2024, 09.07.2024, 13.08.2024, 10.09.2024, 01.10.2024, були повернуті за зворотною адресою з довідкою АТ "Укрпошта" форми 20 від "За закінченням терміну зберігання" (а.с. 144-166, 205-214, 224-233).

Відповідно до частини 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, в розумінні частини 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України відповідач є належним чином повідомлений про розгляд даної справи судом; ухвали суду від 17.06.2024, 09.07.2024, 13.08.2024, 10.09.2024, 01.10.2024 вважаються врученими відповідачу у паперовому вигляді.

При цьому, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її офіційним місцезнаходженням, визначеним у відповідному державному реєстрі) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Крім того, частиною 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, в разі коли фактичне місцезнаходження особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Також судом враховані положення Правил надання послуг поштового зв'язку, визначені постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (далі - Правила).

Так, порядок доставки поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичних друкованих видань юридичним особам узгоджується оператором поштового зв'язку разом з юридичною особою. Для отримання поштових відправлень юридична особа повинна забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону України "Про поштовий зв'язок", цих Правил (пункт 94 Правил).

Відтак, повна відповідальність за достовірність інформації про місцезнаходження, а також щодо наслідків неотримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням покладається саме на юридичну особу (фізичну особу-підприємця).

У разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною поштовою адресою, тобто повідомленою суду учасником справи, і повернено підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення.

Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 923/1432/15.

Враховуючи викладене, неперебування відповідача за місцем його державної реєстрації чи небажання отримати поштову кореспонденцію та, як наслідок, ненадання відзиву, не є перешкодою розгляду справи судом за наявними матеріалами і не свідчить про порушення норм процесуального права саме зі сторони суду.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03.03.2018 у справі № 911/1163/17 та від 10.05.2018 у справі № 923/441/17.

За таких обставин можна дійти висновку, що невручення ухвал суду відбулось через недотримання відповідачем вимог законодавства щодо забезпечення отримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням (поштовою адресою), що розцінюється судом як фактична відмова від отримання адресованих йому судових рішень (ухвал). Відповідач, у разі незнаходження за своєю офіційною (юридичною) адресою, повинен був докласти зусиль щодо отримання поштових відправлень за цією адресою або повідомлення суду про зміну свого місцезнаходження.

Також, суд наголошує, що за змістом статей 2, 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" вбачається, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

З урахуванням наведеного, відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області по даній справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Більше того, права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Отже, станом на 15.10.2024 строк на подання відзиву на позовну заяву, з урахуванням додаткового строку на поштовий перебіг та враховуючи обмеження, пов'язані з запровадженням воєнного стану, закінчився.

Будь-яких клопотань про продовження вказаного процесуального строку у порядку, передбаченому частиною 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України, до суду від відповідача не надходило; поважних причин пропуску вказаного строку суду також не повідомлено.

Згідно із частиною 1 статті 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Слід також зауважити, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).

Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на надання відзиву на позовну заяву та вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

ОБСТАВИНИ, ЯКІ Є ПРЕДМЕТОМ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВІ.

Предметом доказування, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Предметом доказування у даній справі є встановлення обставин вчинення державної реєстрації права комунальної власності на земельну ділянку, наявність підстав для її вчинення, наявність підстав для її скасування та повернення земельної ділянки.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ.

01.02.2019 державним реєстратором КП «Криничанське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської області Профатіловою М.С. зареєстровано право приватної власності ОСОБА_3 на магазин загальною площею 59,3 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Підставою виникнення права власності на вищезазначений об'єкт нерухомого майна зазначено рішення виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів № 180/6 від 14.07.1988, а також технічний паспорт, серія та номер 15-05/37 від 18.05.2015, виданий ФОП Жуковська М.Л.

В якості документу, що підтверджує набуття прав на нерухоме майно, приєднано рішення виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів № 180/6 від 14.07.1988 «Об отводе Литвиненко Анне Кириловне земельного участка по ул. Зеркальной, 66 А и разрешении строительства магазина» та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації ДП 14211012525, зареєстровану 04.07.2011 Інспекцією державного архітектурного будівельного контролю у Дніпропетровській області.

В пункті 10 вказаної декларації зазначено, що будівельні роботи розпочаті на підставі дозволу на виконання будівельних робіт Інспекції ДАБК у Дніпропетровській області № 15/2010-04 від 24.02.2010.

За інформацією управління архівної справи Дніпровської міської ради, в Управлінні, згідно з описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська, рішення комітету зазначеної ради від 14.07.1988 № 180/6 не існує.

Крім того, як вбачається з опису № 1 справ постійного зберігання вищезгаданої ради, за 1987-1988 роки 14.07.1988 року засідання виконкому не проводились взагалі та відповідно жодні рішення зазначеним органом не приймалися.

В свою чергу, Дніпровською міською радою повідомлено, що згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру та Адресного плану міста, адреса - АДРЕСА_2 офіційно жодному об'єкту нерухомості на території міста не надавалась, відповідні документи, на підставі яких було присвоєно або змінено цю адресу, в розпорядженні Управління відсутні.

Паспорти прив'язки тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, містобудівні умови та обмеження для проектування об'єктів будівництва по АДРЕСА_2 не оформлювались.

Листом КП «Дніпропетровське МБТІ» повідомлено про те, що технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за вищевказаною адресою станом на 31.12.2012 не проводилась.

На підставі рішення Дніпровської міської ради № 119/15 від 20.10.2016 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) громадянці ОСОБА_1 та, відповідно, рішенням №303/31 від 25.04.2018 передано зазначеній громадянці земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:07078:0024, що розташована за адресою АДРЕСА_2 (реєстраційний номер 1583269912101).

Проте, будівля магазину розташована за межами вказаної земельної ділянки, на земельній ділянці комунальної форми власності.

Крім того, Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю повідомлено, що на дату надання відповіді за критерієм пошуку «реєстраційний номер № ДП14211012525» відсутні дані щодо реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації по об'єкту «Будівництво магазину по АДРЕСА_2 ». Згідно з даними Реєстру, відсутні відомості щодо виданих/зареєстрованих документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт та документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів з реєстраційним номером № ДП14211012525.

Прокурор зазначає, що на дату надання відповіді за критерієм пошуку «замовник ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 » та « ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 )» відсутні відомості щодо виданих/зареєстрованих документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт та документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.

Крім того, управлінням зазначено, що відповідно до п. 15 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011, реєстрація декларації або видача сертифіката здійснюється з використанням Реєстру будівельної діяльності з дотриманням вимог Законів України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та «Про адміністративні послуги».

Прокурор зазначає, що рішення виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів № 180/6 від 14.07.1988 «Об отводе Литвиненко Анне Кириловне земельного участка по ул. Зеркальной, 66 А и разрешении строительства магазина» та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації ДП 14211012525, зареєстровану 04.07.2011 Інспекцією державного архітектурного будівельного контролю у Дніпропетровській області відповідними суб'єктами не видавались.

Отже, для реєстрації права власності на магазин загальною площею 59,3 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_2 використані документи,які відповідними органами державної влади, органами місцевого самоврядування не видавались.

Західною окружною прокуратурою міста Дніпра внесено відомості до ЄРДР № 42023042000000098 від 30.06.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України.

В ході досудового розслідування додатково отримано інформацію з Центральної адміністрації Дніпровської міської ради, в якій зазначено, що за інформацією управління архівної справи Дніпровської міської ради згідно з описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська за 1988 рік рішення виконавчого комітету зазначеної ради № 180/6 від 14.07.1988 не існує.

В ході досудового розслідування, за участю спеціаліста - геодезиста ДП «Центр ДЗК», проведено огляд місцевості за адресою, на якій розташована одноповерхова будівля магазину, за адресою: АДРЕСА_2 . В результаті чого, спеціалістом складено технічний звіт - матеріали польових топографо-геодезичних робіт за адресою: АДРЕСА_2 . В результаті робіт встановлено, що будівлі магазину знаходиться за межами земельної ділянки 1210100000:07:078:0024.

Крім того, згідно інформації ГУ ДПС у Дніпропетровській області, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на податковому обліку в Правобережній ДПІ ГУ ДПС у Дніпропетровській області як фізична особа-підприємець з 11.12.2021.

Станом на 01.01.2024 інформація стосовно укладених між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 договорів оренди землі на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 відсутня.

На час надання відповіді інформація стосовно оформлення правовстановлюючих документів на користування земельною ділянкою по фактичному розміщенню об'єкта нерухомого майна (магазин) за адресою: АДРЕСА_2 в ГУ ДПС у Дніпропетровській області відсутня.

Згідно даних інформаційно-комунікаційної системи ДПС України за період з 01.01.2021 по теперішній час плата за землю ОСОБА_1 за земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 не нараховувалась та не сплачувалась.

Крім того, за результатом розгляду листа Західної окружної прокуратури міста Дніпра щодо будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , державним інспектором інспекції з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради здійснено обстеження земельної ділянки та складено акт.

В акті обстеження земельної ділянки від 15.03.2024 № 15/03/24-Н зазначено, що на земельній ділянці, площею 78 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 знаходиться магазин, загальною площею 59.3 кв.м. Доступ до земельної ділянки обмежений через наявність забору. Земельна ділянка належить до земель комунальної форми власності, кадастровий номер земельної ділянки відсутній.

З технічного паспорту, серія та номер 15-05/37 від 18.05.2015, виданого ФОП Жуковська М.Л. також вбачається, що магазин, загальною площею 59.3 кв.м., знаходиться на земельній ділянці, площею 78 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2

У подальшому, право власності на нерухоме майно - магазин, площею 59,3 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), перейшло до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя серія та номер 1419 від 29.07.2019, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О.

На теперішній час власником магазину за адресою: АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 .

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області зазначає, що ОСОБА_2 , уникаючи установленого чинним законодавством порядку набуття у користування земельної ділянки, без отримання дозволу на будівництво, прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту, самочинно збудувала вказаний об'єкт та набула право власності на нього, на підставі документів, які уповноваженим органом не видавались, та у подальшому здійснила відчуження вказаного майна на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя на користь ОСОБА_1 .

З метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у вільному використанні або розпорядженні своїм майном у вигляді земельної ділянки комунальної власності, наявні підстави для скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно - будівлю, загальною площею 59,3 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), проведену на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О. індексний номер 47983101 від 29.07.2019 із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

Вказане стало причиною звернення Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області до суду.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується фізичними та юридичними особами в порядку і на підставах, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Статтею 152 Земельного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі ст. ст. 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Західна окружна прокуратура міста Дніпра Дніпропетровської області вказує, що за результатами опрацювання Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, інтернет-Порталу «Національна кадастрова система», офіційного Веб-сайту Дніпровської міської ради «https://dniprorada.gov.ua», інформації Дніпровської міської ради № 7/22-870 від 23.04.2023 встановлено, що земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не відводилася ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 , оскільки відсутні данні щодо прийняття Дніпровською міською радою рішень про відведення цієї земельної ділянки у користування чи у власність будь-яким фізичним та юридичним особам.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , за жодною юридичною чи фізичною особою.

Самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними (ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»).

Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до положень ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним (постанови Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі №202/3 520/16-ц.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Пунктом першим частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст. 22 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до приписів ч. ч. 2, 3 ст. 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України).

Згідно з висновками Верховного Суду державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації) визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта;

2) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність;

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності.

В пункті 10 зазначеної декларації зазначено, що будівельні роботи розпочаті на підставі дозволу на виконання будівельних робіт Інспекції ДАБК у Дніпропетровській області № 15/2010-04 від 24.02.2010.

В ході перевірки даної інформації встановлено, що за інформацією управління архівної справи Дніпровської міської ради, в Управлінні, згідно з описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська, рішення комітету зазначеної ради від 14.07.1998 № 180/6 не існує.

Крім того, як вбачається з опису № 1 справ постійного зберігання вищезгаданої ради, за 1987-1988 роки 14.07.1988 року засідання виконкому не проводились взагалі та, відповідно, жодні рішення зазначеним органом не приймалися.

В свою чергу, Дніпровською міською радою в листі № 7/22-870 від 28.04.2023 повідомлено, що згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру та Адресного плану міста, адреса - вул. Дзеркальна, 66А офіційно жодному об'єкту нерухомості на території міста не надавалась, відповідні документи, на підставі яких було присвоєно або змінено цю адресу, в розпорядженні Управління відсутні. (а.с.48).

Листом КП «Дніпропетровське МБТІ» № 2562 від 20.03.2023 повідомлено про те, що технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за вищевказаною адресою станом на 31.12.2012 не проводилась.

Документу, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси під час проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна - нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 не існує.

В свою чергу, Дніпровською міською радою повідомлено, що згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру та Адресного плану міста, адреса - вул. Дзеркальна, 66А офіційно жодному об'єкту нерухомості на території міста не надавалась, відповідні документи, на підставі яких було присвоєно або змінено цю адресу, в розпорядженні Управління відсутні.

Паспорти прив'язки тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, містобудівні умови та обмеження про проєктування об'єктів будівництва за адресою: м. Дніпро, вул. Дзеркальна, 66А Головним архітектурно-планувальним управлінням Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради не оформлювалися.

Замовник має право виконувати будівельні роботи після подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1) (пункт перший частини першої статті 34, частина перша статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви (частина перша статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Статтею 22-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено ведення єдиної державної електронної система у сфері будівництва як єдиної інформаційно-комунікаційної системи у складі містобудівного кадастру, що забезпечує створення, перегляд, відправлення, прийняття, збирання, внесення, накопичення, обробку, використання, розгляд, зберігання, захист, облік та надання інформації у сфері будівництва, а також електронну взаємодію між фізичними та юридичними особами, державними органами, органами місцевого самоврядування, центрами надання адміністративних послуг з метою отримання визначених цим Законом послуг у сфері будівництва.

Електронна система складається з: 1) Реєстру будівельної діяльності; 2) електронного кабінету користувача електронної системи (далі - електронний кабінет); 3) порталу електронної системи.

Невід'ємною архівною складовою частиною Реєстру будівельної діяльності є єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю повідомлено, що на дату надання відповіді за критерієм пошуку «реєстраційний номер № ДП14211012525 відсутні дані щодо реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації по об'єкту «Будівництво магазину по АДРЕСА_2 ». Згідно з даними Реєстру, відсутні відомості щодо виданих/зареєстрованих документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт та документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів з реєстраційним номером № ДП14211012525.

Також, на дату надання відповіді за критерієм пошуку «замовник ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_2 » та « ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 » відсутні відомості щодо виданих/зареєстрованих документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт та документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.

Таким чином, в Державному реєстрі речових право на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно - будівлю за адресою: АДРЕСА_2 , не зважаючи на той факт, що документи, надані для реєстрації права власності, уповноваженими органами не видавались.

В свою чергу, той факт, що спірна будівля станом на 10.06.2020 не введена в експлуатацію, адреса цьому об'єкту нерухомості не присвоювалася, свідчить про те, що така будівля є самочинним будівництвом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, висновки аналогічні висновкам, викладеним у постановах від 23.06.2020 у справі № 680/214/16 та від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зазначено, зокрема, що аналіз положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу положень законодавства не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Водночас, ч. 2 ст. 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень ст. 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами ст. ст. 177-179, 182 цього Кодексу, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 04.12.2013 року № 6-130цс13, від 30.09.2015 у справі № 6-286цс15).

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі 680/214/16-ц, (пункт 45)). Особа не набуває права власності на об'єкт самочинного будівництва (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 (пункт 148)).

За змістом ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Частиною другою статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина восьма ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Отже, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19).

Таким чином, оскільки будівництво нерухомого майна - будівлі за адресою: АДРЕСА_2 , здійснювалось без відповідних дозвільних документів, без введення майна в експлуатацію, на земельній ділянці, яка не відводилась для здійснення такого будівництва, воно є самочинним.

Відповідно до ст. ст. 316, 317, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Правова природа нікчемних правочинів унеможливлює здійснення судового розгляду спору щодо визнання їх недійсними, оскільки такі правочини є недійсними в силу закону та не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 13.01.2022 у справі №908/3736/15.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Таким чином, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

У законодавстві відсутні визначення поняття «інтерес» та поняття «інтерес держави і суспільства». Законодавство не містить ні орієнтованого переліку сфер, де існують ці державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення.

У ч. 3 ст. 5 Господарського кодексу України врегульовано, що суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Таким чином, ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору.

Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Отже, для правильного вирішення спору у справах про визнання правочину таким, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін. Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Верховний суд України у постанові від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15, аналізуючи приписи ст. 228 ЦК України зазначив, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Аналогічні висновки відображено і у постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі №910/4932/19, від 10.03.2020 у справі №910/24075/16, від 31.10.2019 у справі №461/5273/16.

Визначальним у кваліфікації правочину, що порушує публічний порядок, є його нелегітимна мета. Наміри осіб, які його вчиняють, не спрямовані на досягнення правового результату, передбаченого правочином.

При цьому неможливо формулювати поняття "публічного порядку" лише через призму законодавчого регулювання певних відносин в його позитивному значенні, оскільки необхідно враховувати також характер принципів, засад та цінностей, які можуть бути порушені сторонами спірного правочину, та наслідки допущених порушень для держави і суспільства з точки зору функціонування цих принципів та цінностей.

Під час дослідження судами факту порушення правочином публічного порядку, суд повинен брати до уваги усі аспекти його вчинення. Сама лише обставина, що правочин порушує певну норму права не має вирішального значення для висновку про невідповідність правочину публічному порядку.

І навпаки, формальне дотримання визначеної законом форми та змісту правочину, за умови, що укладаючи його, сторони переслідували нелегітимну мету, може свідчити про порушення правочином публічного порядку.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони, виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов'язання і суперечність його мети публічному порядку (інтересам держави та суспільства) і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

При цьому ст. 228 ЦК України не містить припису щодо обов'язкового встановлення вини сторін (сторони) правочину на підставі вироку суду у кримінальній справі.

Питання, чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідними особами, як і спрямованість умислу осіб, може доводитися іншими наявними в матеріалах справи доказами в їх сукупності з урахуванням вимог, визначених процесуальним законом.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №911/2574/18, від 31.05.2018 у справі №911/639/17, від 13.02.2018 у справі №910/1421/16, від 15.02.2018 у справі №911/1023/17, від 17.04.2018 у справі №910/1424/16.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Так, згідно з ч. 1ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, після здійснення державної реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, право власності на нерухоме майно - будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_2 , від ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 перейшло до ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя серія та номер 1419 від 29.07.2019, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О.(а.с. 90-91).

Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Частиною 1 ст. 576 ЦК України передбачено, що предметом застави може бути будь- яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Згідно з ч. 2 ст. 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Відповідно до абзацу 2 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За приписами ст. 5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Отже, оскільки за приписами ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності, а право власності на спірне нерухоме майно ОСОБА_3 не набувалось, а іпотечний договір в частині передачі магазину суперечитиме положенням ст. 5 Закону України «Про іпотеку», а тому підлягає визнанню недійсним.

Зазначені обставини свідчать про те, що правочин, укладений щодо самочинно збудованого нерухомого майна, на яке право не виникало, вчинений виключно з метою протиправного заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності, є нікчемним в силу ст. 228 ЦК України як такі, що порушують публічний порядок.

Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено перелік способів захисту цивільних прав, які мають універсальних характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб'єктивних прав.

Разом з тим, законодавцем передбачено, що такий перелік не є вичерпним та надано право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч. 3 ст. 16 ЦК України).

Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту. Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Матеріали справи свідчать про порушення земельного законодавства, шляхом самовільного захоплення земельної ділянки шляхом розташування на ній самочинно збудованої нежитлової будівлі магазину адресою: АДРЕСА_2 , чим створено перешкоди власнику у раціональному та ефективному використанні земельної ділянки відповідно до її призначення та відповідно до встановленої законом мети, нівелює можливість подальшого використання цих земель з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади.

Отже, повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Поряд із цим, власник, чиї права порушено, може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою (в тому числі, визнання правочинів недійсними). Розгляд позовних вимог про знесення об'єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 зроблено висновок, що «за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 зазначено, що «у силу спеціального застереження, наведеного в ч. 2 ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зазначено, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.01.2021 у справі №442/302/17 зазначено, що «задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна».

У свою чергу, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 202/7377/16-ц від 27.10.2021 зазначено, що визнання незаконними і скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

При цьому, установивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена особі для цієї мети, суди з урахуванням практики застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинні з'ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, чиї права порушено такою забудовою, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проєкту або будівельних норм і правил.

У цьому аспекті Верховним Судом у постанові від 29.01.2020 № 822/2149/18 наголошено, що за змістом ч. 7 ст. 376 Цивільного кодексу України зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, у інших випадках самочинного будівництва, зокрема, якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, ст. 376 Цивільного кодексу України не ставить можливість знесення об'єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України).

Дніпровська міська рада в листі №7/11-989 від 22.04.2024 зазначила, що найбільш ефективним способом захисту прав Дніпровської міської територіальної громади є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, знесення нерухомого майна, яке самочинно збудовано на земельній ділянці комунальної власності, а саме: по АДРЕСА_2 .

З огляду на викладене, вбачається найбільш ефективним та доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66А, є її повернення власнику з приведенням Відповідачем у придатний до використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові.

Згідно із нормою ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (ч. 3 цієї статті).

Вказане підтверджується постановою Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 914/2200/20, в якій зазначено, що на підставі положень ч. ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України, за якими власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, ст. 212 ЗК України, якою передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, визнавши доведеними позивачем та не спростованими відповідачем обставини наявності у позивача права комунальної власності на спірну земельну ділянку, самовільне зайняття відповідачем цієї земельної ділянки шляхом встановлення огорожі за відсутності будь-яких, в тому числі договірних, підстав для цього, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позов про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі підлягає задоволенню.

Також необхідно зазначити, що відповідно до положень ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України діє принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. У разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Водночас, з огляду на принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, а також фактичні обставини створення вказаних об'єктів нерухомості, правовий режим будівництва як самочинного не створює підстав для виникнення прав на земельну ділянку.

Аналогічні висновки викладено у постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №910/19726/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц.

З огляду на викладене, вбачається, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним.

Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Таким чином, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема земельною ділянкою, шляхом відновлення її до попереднього стану, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24.02.2020 у справі № 458/1046/15, висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц.

За змістом ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (п. «б» ч. 3 ст. 152 ЗК України).

Таким чином, з огляду на викладені обставини справи, належним способом захисту порушених прав на земельну ділянку територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради є повернення земельної ділянки, за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66А та знесення самочинно збудованого нерухомого майна - магазину загальною площею 59,3 кв.м.

В свою чергу наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ст. 331 ЦК України).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України).

При цьому згідно з висновками Верховного Суду державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та ч. 4 ст. 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Статтею 24 Закону визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

З огляду на викладене, державна реєстрація права власності на нерухоме майно, а саме будівлю магазину, загальною площею 59,3 кв. м., за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1758973312101) та подальша перереєстрація, якою зареєстровано право власності за ОСОБА_1 прийняті за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна та підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у редакції з 26.07.2022, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Крім того, необхідно зазначити, що навіть у випадку якщо буде встановлено, що суб'єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та відсутні встановлені законом підстави для відмови в державній реєстрації права), то це не є перешкодою для задоволення позову.

Вказана позиція також викладена в постановах Великої Палати Верховного суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 22.08.2018 № 925/1265/16, від 04.08.2018 у справі № 915/127/18.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у Постанові № 904/7803/21 від 19.04.2023, зазначив, що стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту. Ці висновки сформульовані в постанові Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 316/2082/19. Тому посилання у статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування державної реєстрації прав не є встановленням приватно-правових способів захисту прав.

При цьому законами України не встановлено способу захисту для випадків, коли за особою зареєстроване право власності чи інше речове право, яке не може бути зареєстроване за жодною особою. Тобто у законах наявна прогалина, яка має бути заповнена за аналогією закону чи права (ст. 8 ЦК України).

Функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Подібні висновки неодноразово формулювалися Великою Палатою Верховного Суду, зокрема в постановах від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункт 96), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 48).

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (пункт 89)) передбачає, що відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 (пункт 100)).

Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь-який факт) не можуть бути скасовані. Тому вимога скасувати державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту.

Також не відповідає належному способу захисту вимога про припинення права власності позивача, оскільки позивач вважає, що право власності відповідача не виникало взагалі відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України (як і сам спірний об'єкт не виник як об'єкт права власності).

Виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об'єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права.

Якщо на відповідний об'єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб'єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об'єкт.

Разом з тим, невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені у відповідності до належного способу захисту прав mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №911/3135/20) аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду №904/7803/21 від 19.04.2023). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (ст. 2 ГПК України).

З урахуванням викладеного, з метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, наявні підстави для припинення володіння Відповідача на самовільно збудоване нерухоме майно - будівлю, загальною площею 59,3 кв.м., розташовану за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66А із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 2100124812101.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Обставини, викладені у цьому позові, свідчать про те, що ОСОБА_3 для проведення реєстрації права власності на магазин використовували документи, які уповноваженим органом не видавались, як підставу набуття права власності на новостворений об'єкт нерухомого майна. Проте, реєстрація права власності на майно на підставі підробних документів не може гарантувати непорушність такого права власності у майбутньому.

Також, Великою Палатою Верховного Суду зазначено, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна в супереч закону.

У постанові Верховного Суду України від 29.06.2022 у справі №727/10017/18 зазначено, що новий власник, набуває усі права та обов'язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва.

Належним відповідачем за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є останній набувач такого об'єкта, який зареєстрував право власності на самочинне будівництво.

У співвідношенні із загальним законом (ч. 4 ст. 376 ЦК України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма ч. 2 ст. 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних із встановленням суб'єктного складу осіб, зобов'язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій ЗК України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема ст.376 цього Кодексу.

Належними відповідачами за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є особи, які придбали об'єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об'єкт.

На це вказав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 13.03.2024 у справі № 915/1439/21.

Територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, як власник земельної ділянки має право вимагати від ОСОБА_1 усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 , площею 59,3 кв.м., шляхом знесення самочинно збудованого майна, оскільки, набувши у власність нежитлову будівлю за цією адресою ОСОБА_1 набула усі права та обов'язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник ОСОБА_3 , а тому зазначена юридична особа є належним відповідачем за заявленими у цій справі вимогами, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01.07.2020 у справі №755/3782/17, від 13.03.2024 у справі № 915/1439/21.

Велика Палата Верховного Суду у п. 122-126 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об'єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту.

Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об'єкт, про відшкодування збитків на підставі ст. 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.

Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. ч. 1, 3 ст. 22 ЦК України).

Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб'єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

З огляду на викладене, позовні вимоги по суті не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста.

Правовідносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. (ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). У Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. (ч.1 ст.11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (ч. 2 статті 18 цього Закону). Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції з 26.07.2022), у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Зміст цієї правової норми свідчить про те, що допускаються такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 354/397/17.

Відповідно до ч. 7 ст. 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі ухвалення судом рішення про закриття розділу Державного реєстру прав у випадках, передбачених цією статтею, закриття відповідного розділу допускається виключно у разі, якщо таким судовим рішенням вирішується питання щодо набуття та/або припинення речових прав, обтяжень речових прав на об'єкт нерухомого майна, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості, щодо якого закривається розділ у Державному реєстрі прав.

З урахуванням викладеного, з метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у вільному використанні або розпорядженні своїм майном у вигляді земельної ділянки комунальної власності, наявні підстави для скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно - будівлю, загальною площею 59,3 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), проведену на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О. індексний номер 47983101 від 29.07.2019 із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

Підстави для представництва прокурором інтересів держави у справі.

Частинами першою, другою та третьою статті 4 ГПК України гарантується право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 44 ГПК України усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність).

Враховуючи особливий процесуальний статус прокурора в господарському процесі, як особи, яка відповідно до ст. ст. 4, 53, 55 ГПК України наділена правом звернення до суду в інтересах іншої особи - держави, процесуальна правоздатність у нього настає з моменту виникнення відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Так, п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеним законом.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду із позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві,скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтереси держави». Орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження у спірних правовідносинах.

Згідно із ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Таким чином, з огляду на зазначену норму закону, прокурор може заявити в інтересах держави позов, який виражається в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює саме орган місцевого самоврядування, хоча він, цей орган, навпаки, покликаний ці інтереси захищати.

Такий підхід узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року (ратифікована Законом України від 15 липня 1997 року № 452/97-ВР), яка передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини публічних (суспільних) справ (public affairs) діють під власну відповідальність в інтересах місцевого населення й у правовій системі держав-учасниць, зокрема у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись співмірність (баланс) між заходами контролю та важливістю інтересів, які контролюючий орган має намір захищати (ст.ст. 3, 8).

Крім того, з урахуванням ст.ст. 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Конституція України визначає, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України (ст. 140 Конституції України).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування територіальної громади є однією з гарантій держави.

Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські рада є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до ст. 142 Конституції України, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів.

Положення ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» встановлюють, що територіальним громадам міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

До повноважень міських рад у галузі земельних відносин згідно зі ст. ст. 12, 83, 122 Земельного кодексу України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належить розпорядження землями комунальної власності в межах, визначених Земельним кодексом України.

Зокрема, ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Ураховуючи викладене, органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Дніпровська міська рада як орган місцевого самоврядування, що виконує повноваження власника земельних ділянок комунальної власності на території міста Дніпро, а також суб'єкт, уповноважений на здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель на території міста Дніпро.

Положення ст. 1, ч. 1 ст. 83, ч. 1 ст. 84, ст. 122 ЗК України, ст. ст. 1, 2, 6,10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. ст. 14, 19 Конституції України).

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ч. 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до правових висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, «знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі» (пункт 84 постанови).

Таким чином, в результаті незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно - будівлю магазину, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4- рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19).

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Крім цього, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Фактично, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання в користування земельних ділянок комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, у зв'язку з чим прокурор звертається до суду з позовом щодо захисту інтересів держави.

Враховуючи вищенаведене, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Варто зазначити, що у постанові від 22.08.2018 у справі №807/62/16 Верховний Суд, посилаючись на ч.2 ст.19 Конституції України, констатував, що реалізуючи повноваження належно, добросовісно та з метою, для якої вони надані, уповноважений орган фактично має обов'язок, а не право захищати інтереси держави. Зазначене є способом здійснення владних повноважень, а не способом захисту суб'єктивних прав органу, що уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею, а створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці, також створює перешкоди законному власнику землі та протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності. Вказана позовна заява стосується питання права, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) та конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном.

Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду. Дніпропетровською обласною прокуратурою, скеровано лист від 09.03.2023 № 15/4-173вих-23 на адресу Дніпровської міської ради в якому повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки по вулиці Дзеркальній, 66 А у м. Дніпрі шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1758973312101), що є самочинним будівництвом на підставі документів, які відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування не видавалися. Дніпровською міською радою 28.04.2023 за вихідним номером № 7/22-870 надано відповідь, що Дніпровська міська рада з позовами про скасування реєстрації речових прав, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за адресою: м. Дніпро, вул. Дзеркальна, 66А не зверталась.

Західною окружною прокуратурою міста Дніпра повторно направлено лист від 07.03.2024 № 51-1587вих-24 на адресу Дніпровської міської ради, в якому повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки по вулиці Дзеркальній, 66 А у м. Дніпрі шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1758973312101), що є самочинним будівництвом на підставі документів, які відповідними органами державної влади та органами місцевого самоврядування не видавалися. Дніпровською міською радою 22.04.2024 за вихідним номером 7/11-989 надано відповідь, в якій зазначено, що заходи цивільно-правового характеру, в тому числі у судовому порядку Дніпровською міською радою не вживались. Найбільш ефективним способом захисту є звільнення самочинно збудованого майна.

Отже, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що та свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

У постанові від 10.08.2021 у справі № 923/833/20 Касаційним господарським судом наголошено, що суд, встановлюючи підстави представництва прокурора, повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання ним обов'язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази щодо обставин, які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.

Інтереси держави повинні захищати насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, у тому числі шляхом подання відповідних позовних заяв, а не прокурор. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Проте для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 10.08.2021 по справі № 923/833/20, від 20.07.2021 у справі № 908/2153/20. У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного королівства» суд проголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, зазначене свідчить про нездійснення уповноваженим органом захисту порушених інтересів держави в передбаченому законом порядку.

Враховуючи, що вказані інтереси до цього часу залишаються незахищеними, вбачаються виключні підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі Дніпровської міської ради.

Отже, прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у порядку ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Враховуючи викладене, позов Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області підлягає задоволенню.

СУДОВІ ВИТРАТИ

За змістом статті 129 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи здійснюється розподіл судових витрат.

З урахуванням положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 46, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позов Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - задовольнити.

Припинити володіння Фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) майном: магазином загальною площею 59,3 кв.м., опис: А-1 магазин, а-1 - навіс, розташованим за адресою: м. Дніпро, вул. Дзеркальна 66 А, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

Зобов'язати Фізичну особу-підприємця Литвиненко Тетяну Іванівну (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ідентифікаційний код 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вулиця Дзеркальна, 66 А, загальною площею 78 кв.м., привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва: будівлі, загальною площею 59,3 кв.м.

Скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - будівлю, загальною площею 59,3 кв.м., розташовану за адресою: м. Дніпро, вул. Дзеркальна, 66 А (реєстраційний номер 1758973312101), за Литвиненко Тетяною Іванівною, (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), проведену 29.07.2019 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О. (номер відомостей про речове право 32582217), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 1758973312101.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Литвиненко Тетяни Іванівни (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, МФО 820172, Держказначейська служба України, м. Київ р/р UA228201720343160001000000291 код за ЄДРПОУ 02909938) судовий збір у розмірі 7267,20 грн.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано - 22.10.2024.

Суддя Н.Г. Назаренко

Попередній документ

122467410

Наступний документ

122467412

Інформація про рішення:

№ рішення:	122467411
№ справи:	904/2593/24
Дата рішення:	15.10.2024
Дата публікації:	24.10.2024
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд Дніпропетровської області
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено склад суду (29.05.2025)
Дата надходження:	29.05.2025
Предмет позову:	усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

Розклад засідань:

Минулі засідання (6)

09.07.2024 10:45	Господарський суд Дніпропетровської області
13.08.2024 11:00	Господарський суд Дніпропетровської області
10.09.2024 11:30	Господарський суд Дніпропетровської області
01.10.2024 10:45	Господарський суд Дніпропетровської області
15.10.2024 11:30	Господарський суд Дніпропетровської області
08.01.2025 11:30	Господарський суд Дніпропетровської області