Номер провадження: 22-ц/813/4382/24
Справа № 495/11890/23
Головуючий у першій інстанції Савицький С.І.
Доповідач Коновалова В. А.
Іменем України
03.10.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Коновалової В.А.,
суддів: Лозко Ю.П., Карташова О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання - Чеботар А.Г
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області,
особа, яка подала апеляційну скаргу - військова частина НОМЕР_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу
за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 ,
на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 листопада 2023 року,
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини з батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері та стягнення аліментів, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини з батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері та стягнення аліментів, в обґрунтування якого зазначив, що сторони зареєстрували шлюб 12 вересня 2009 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого 12 вересня 2009 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 855.
Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Посилається, що після припинення спільного проживання відповідач взагалі перестала проявляти до дитини уваги, цікавиться її здоров?ям та розвитком, бути присутньою у її житті, дитина проживає із позивачем та перебуває на утриманні позивача, а також перебуває на самостійному вихованні позивача. Відповідач тривалий час не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечує необхідним харчуванням, медичним доглядом, лікуванням, що негативно, впливає на фізичний розвиток як складову виховання дитини, тобто свідомо ухиляється від виконання батьківських обов?язків.
Позивач просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою ОСОБА_2 , позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком ОСОБА_1 без участі матері та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно у розмірі частини заробітку (доходу) ОСОБА_2 , але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи від дня пред'явлення даної заяви і до досягнення дитиною повноліття.
Короткий зміст рішень суду
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області рішенням від 17 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини з батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері та стягнення аліментів - задовольнив. Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 12 вересня 2009 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис №855 - розірвав. Позбавив ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських прав по відношенню до доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визначив місце проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з фактом самостійного вихованням дитини батьком ОСОБА_1 без участі матері ОСОБА_2 . Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти у розмірі 1/4 з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 01.11.2023 року до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції встановив, що відповідач проживає окремо від позивача та дитини, як мати безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов'язків, на думку суду, відповідач зняла з себе обов'язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог в частині позбавлення її батьківських прав, з огляду на викладене, враховуючи, прихильність дитини до батька, а також те, що в даному випадку відповідач визнає позов та не заперечує щодо того, щоб її позбавили батьківських прав, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення заявлених вимог про позбавлення батьківських прав щодо дитини.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі військова частина НОМЕР_1 , просить скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 листопада 2023 року в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав по відношенню до доньки ОСОБА_3 , 2010 року народження та в цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, постановити окрему ухвалу, якою довести до відома Вищої ради правосуддя про допущенні порушення норм матеріального та процесуального права суддею Савицьким С.І., посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
(1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
В апеляційній скарзі військова частина НОМЕР_1 не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині вимог про позбавлення батьківських прав та зазначає, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 02.03.2022 № 29 солдат ОСОБА_1 зарахований до списків та призначений на посаду стрільця 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 4 стрілецької роти цієї ж військової частини, на даний час згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 20.06.2023 № 140 проходить військову службу на посаді навідником гранатометником відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки даної військової частини, у результаті ухвалення судом оскарженого рішення солдат ОСОБА_1 (позивач) набув формальне право стосовно військової частини НОМЕР_1 на звільнення з військової служби, яким і скористався, звернувшись з рапортом про звільнення з підстав самостійного виховання ним дитини віком до 18 років від 02.01.2024 вх. № 6-р (абз. 12 п.п. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 3У «Про військовий обов?язок і військову службу»), що є підставою для оскарження зазначеного рішення.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не врахував, що ??позивач ОСОБА_1 , є дійсним військовослужбовцем і визнання факту самостійного виховання ним дитини віком до 18 років, а також позбавлення матері батьківських прав, породжує обов?язок за місцем його служби звільнити його з військової служби з підстав, передбачених абз. 12 п.п. "1" п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу»; ??неврахована думка дитини, ОСОБА_3 , 2010 року народження, якій на момент розгляду справи становило повних тринадцять років, на момент звернення до суду та проведення підготовчого судового засідання предмет спору по даній справі був фактично відсутнім, сторони самі визначили місце мешкання дитини, яка, виходячи із «досліджених» судом доказів, на момент звернення до суду і так мешкає з батьком, жодних реальних підстав для визначення місця мешкання дитини з батьком ані сторони, ані суд не наводять, крім того, суд не встановлює де саме мешкає відповідачка, матір спільної дитини.
Скаржник зазначає, що позивач наразі проходить дійсну військову службу по мобілізації у військовій частині НОМЕР_3 , враховуючи проходження позивачем дійсної військової служби по мобілізації, останній обмежений у своїх конституційних правах на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, на момент, розгляду, справи фактичним місцем мешкання позивача є не адреса реєстрації ( АДРЕСА_2 ), яку визначив суд, а місце несення військової служби - розташування військової частини, тому, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 161 СК України, суд не врахував дійсних умов проживання позивача, що мають істотне значення для визначення місця мешкання дитини.
(2) Позиція інших учасників справи
Одеський апеляційний суд ухвалою від 07.03.2024 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 , роз'яснив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у письмовій формі,роз'яснив органу опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області право подати до Одеського апеляційного суду пояснення у письмовій формі.
Військова частина НОМЕР_1 копію ухвали про відкриття провадження від 07.03.2024 року отримала 08.03.2024 року в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідкою.
Конверт з копією ухвали про відкриття провадження від 07.03.2024 року та копією апеляційної скарги, надісланий на адресу ОСОБА_2 , повернувся з позначкою: адресат відсутній за вказаною адресою.
Орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області копію апеляційної скарги отримав 19.02.2024 року та копію ухвали про відкриття провадження від 07.03.2024 року отримав 08.03.2024 року, в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідками.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 копію апеляційної скарги з додатками отримала та ознайомилася з матеріалами справи 29.04.2024 року в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 08.05.2024 року надійшов відзив на апеляційну скаргу, в обґрунтування якого зазначено, що апелянт не є учасником даної справи, а наведені апелянтом обставини не надають йому права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у даній справі та не свідчить, що оскаржуваним рішенням у будь-який спосіб вирішувалось питання про права, інтереси та (або) обов'язки апелянта в розумінні ч. 1 ст. 352 ЦПК України, представник позивача просить суд закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області було по справі № 495/11890/23.
ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України.
Від ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи призначений на 03.10.2024 року за її відсутності.
Орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, судову повістку отримав 27.09.2024 року в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідкою.
Представник військової частини НОМЕР_1 - ОСОБА_6 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц.
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Як вбачається з матеріалів справи солдат ОСОБА_1 згідно наказом командира військової частини НОМЕР_3 від 02.03.2022 № 29 призначений на посаду стрільця 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 4 стрілецької роти.
Як на час звернення до суду з позовом, так і на час її перегляду в апеляційному порядку, позивач є військовослужбовцем Збройних Сил України, призваним на військову службу під час мобілізації.
02 січня 2024 року позивач ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його з займаної ним посади на підставі пп «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військової обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: самостійним вихованням дитини віком до 18 років, яке встановлено рішенням по цій справі.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Зокрема вказаний нормативно-правовий акт визначає, під час воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, можуть бути звільнені у зв'язку із тим, що вони самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років (абз. 12, п.п. «г», п. 2, ч. 4 ст. 26 цього Закону).
Відповідно до приписів Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) на підставах, передбачених, зокрема, п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них (абз. 1 пп. 2 п. 225).
На підставі спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 30.01.2018 №Д-322/1/1дск (для службового користування) сформовано військову частину НОМЕР_1 (окрема бригада), в підпорядкуванні якої перебуває військова частина НОМЕР_3 (окремий батальйон).
Зматеріалів справи вбачається, що позивач виконує військовий обов'язок із оборони України, виконання якого забезпечується військовим командуванням зазначених військових частин. Тому питання щодо його звільнення відноситься до компетенції командира військової частини НОМЕР_3 (бригади).
Оскаржуваним рішенням встановлений факт самостійного виховання позивачем дитини віком до 18 років. На цей встановлений факт посилався позивач як на підставу для звільнення з військової служби, про що вказувалось вище у відповідному рапорті.
Таким чином, у результаті ухвалення рішення Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області від 17 листопада 2023 року позивач отримав судове підтвердження вищевказаного факту, який, в свою чергу, надає підставу для звільнення з військової служби. За обставинами справи позивач надалі звернувся з рапортом про звільнення з військової служби з підстав самостійного виховання ним дитини віком до 18 років. У той же час, уповноваженим суб'єктом розгляду вказаного рапорту є військова частина НОМЕР_1 . Розглянувши справу без участі скаржника, сторона позбавлялась права посилатись у відносинах з апелянтом на факти, встановлені рішенням суду, проте сторона послалась при поданні рапорту про звільнення саме на ці факти в оскаржуваному рішенні, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що скаржник військова частина НОМЕР_1 є особою, для якої створені штучні підстави для виникнення обов'язків, які не існували до рішення суду першої інстанції та права якої порушені оскаржуваним судовим рішенням.
З наведених підстав у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_5 , про закриття апеляційного провадження слід відмовити.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Із апеляційної скарги вбачається, що рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 листопада 2023 року оскаржується військовою частиною НОМЕР_1 лише в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, в іншій частині рішення суду не оскаржується, а тому не є предметом апеляційного перегляду, згідно положень ч. 1 ст. 367 ЦПК України та п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008 року.
Задовольняючи позовні вимоги в частині позбавлення батьківських прав суд першої інстанції виходив із того, що відповідач проживає окремо від позивача та дитини, як мати безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов'язків, на думку суду першої інстанції, відповідач зняла з себе обов'язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог в частині позбавлення її батьківських прав, з огляду на викладене, враховуючи, прихильність дитини до батька, а також те, що в даному випадку відповідач визнає позов та не заперечує щодо того, щоб її позбавили батьківських прав, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення заявлених вимог про позбавлення батьківських прав щодо дитини.
Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 12 вересня 2009 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 , виданим 12 вересня 2009 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис №855.
Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 , виданого 02.09.2010 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 1469.
Солдат ОСОБА_1 за наказом командира військової частини НОМЕР_3 від 02.03.2022 № 29 відповідно до мобілізаційного призначення за мобілізаційним планом призначений на посаду стрільця 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 4 стрілецької роти.
Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 20.06.2023 № 140 солдат ОСОБА_1 проходить військову службу на посаді навідником гранатометником відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки даної військової частини.
02 січня 2024 року позивач ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його з займаної ним посади на підставі пп «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військової обов'язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: самостійним вихованням дитини віком до 18 років.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної освіти, готувати її до самостійного життя.
Згідно із частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з п.п. 15, 16 роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" (зі змінами) позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Слід розуміти, що поняття ухилення від виконання обов'язку і невиконання обов'язку не є тотожними. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони свідомо не піклуються про розвиток дитини, хоча мають реальну можливість для цього.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яке тягне за собою серйозні правові наслідки, як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.
У рішенні у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року ЄСПЛ наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).
Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц зроблено висновок по застосуванню пункту 2 частини першої статті 164 СК України і вказано, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості) як для матері (батька), так і для дитини. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Звертаючись до суду із позовом про позбавлення батьківських прав позивач посилався на те, що відповідач не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального розвитку, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не надає жодних грошових коштів на утримання дитини, ставиться погано по відношенню до дитини.
До позовної заяви позивачем не надано жодних доказів на підвтердження викладених вище обставин.
В матеріалах справи відсутні докази застосування до відповідача заходів впливу у зв'язку із неналежним виконанням батьківських обов'язків з боку органів Національної поліції, органів опіки та піклування, суду, у тому числі притягнення до адміністративної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов'язків, тобто докази того відповідач систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов'язки, матеріали справи не містять.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції представник позивача зазначив, що дитина сторін проживає разом з бабусею, яка займається вихованням дівчинки. Позивач перебуває на казарменому стані.
Колегія суддів звертає увагу, що позовна заява зареєстрована в Білгород-Дністровському міськрайонному суді Одеської області 01.11.2023 року, розглянута без участі сторін та 17.11.2023 року судом ухвалено рішення.
Орган опіки та піклування фактично у розгляді справи у суді першої інстанції участі не приймав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п'ята статті 19 СК України).
Слід зазначити, що не повинні перериватися відносини з біологічною матір'ю, відносно якої не надано доказів неналежної поведінки, переривання відносин з біологічною матір'ю, тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості), розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, проте матеріали справи не містять доказів винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17,від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18.
Верховний суд у постанові від 29.11.2023 року у справі № 607/15704/22 зазначив, що суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши водночас обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову. Встановивши, що підстави для задоволення позову відсутні, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачкою, зазначивши про це у своїй постанові.
Колегія суддів звертає увагу, що позов про позбавлення батьківських прав фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини по справі та матеріали справи у їх сукупності, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав відповідача, оскільки позивачем ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні під час апеляційного перегляду не надано безспірних та достатніх доказів винної поведінки та свідомого нехтування батьківськими обов'язками відповідачем, які б свідчили про ухилення від виховання доньки, і, як наслідок, необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, тому позбавлення батьківських прав не буде відповідати меті цього заходу: захисту інтересів дитини та стимулювання мати до належного виконання своїх обов'язків.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем подано до суд першої інстанції заяву про визнання позову не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
Відповідно до частини 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у листопаді 2023 року направив до суду заяву, у якій він вказав, що проти задоволення позовної заяви в повному обсязі не заперечує.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 участі не приймала.
Ураховуючи викладені обставин колегія суддів вважає, що саме по собі визнання позову відповідачем щодо позбавлення батьківських прав не є підставою для його задоволення, оскільки це суперечить моральним засадам суспільства та порушує права та інтереси неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому не приймає таке визнання з підстав, передбачених ч. 4 ст. 206 ЦПК України.
У частині десятій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.
Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали.
Щодо суті апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 листопада 2023 року в оскаржуваній частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав слід скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав відмовити.
Щодо судових витрат
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Частиною 1 цієї статті визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, за подання апеляційної скарги скаржником Військовою частиною НОМЕР_1 сплачено судовий збір у розмірі 1620 грн 40 коп., відповідно до платіжної інструкції № 424 від 28 лютого 2024 року (а.с. 83). Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, що судовий збір за подання апеляційної скарги на підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з позивача на користь Військової частини НОМЕР_1 .
Керуючись ст.ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_5 , про закриття апеляційного провадження відмовити.
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 листопада 2023 року в оскаржуваній частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1620,40 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий В.А. Коновалова
Судді Ю.П. Лозко
О.Ю. Карташов