21 жовтня 2024 р. м. Чернівці Справа №600/3543/24-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Григораша В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії, -
До Чернівецького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (позивач) до військової частини НОМЕР_1 (відповідач) із позовною заявою, згідно якої, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просив суд:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 29.02.2024 на підставі абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військову службу та військовий обов'язок", як військовослужбовця який самостійно виховує дитину до 18 років;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військову службу та військовий обов'язок", як військовослужбовця який самостійно виховує дитину до 18 років.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що призваний на військову службу під час мобілізації. Вказував, що рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 06.12.2023 (справа №725/9671/23) було розірвано шлюб між ним та ОСОБА_2 , в якому судом було встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішення набрало законної сили 06.01.2024.
У зв'язку з цим, 06.01.2024 та 27.01.2024 позивач подавав рапорти на звільнення. Однак відповіддю від 11.01.2024 відповідачем відмовлено у задоволенні рапорту. Листом від 30.01.2024 відповідачем повторно відмолено у звільненні за сімейними обставинами. Згодом рапортом від 29.02.2024 позивач втретє звернувся до відповідача з рапортом про звільнення, однак відповіді на такий рапорт не отримано.
Вказано, що в результаті звернення на гарячу лінію Міністерства оборони України, позивач отримав відповідь від 05.07.2024, в якому повідомлено про те, що іншого рапорту із клопотанням про звільнення відповідачем не отримано та у діловодстві частини не зареєстровано.
Позивач переконаний, що в його випадку зазначені вимоги закону неправомірно не були виконані відповідачем. Адже його рапорт від 29.02.2024 розглянуто не було, про результати розгляду його не було поінформовано і розрахунку не було.
Ухвалою суду від 23.08.2024 відкрито провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Зважаючи на відсутність клопотання будь-якої зі сторін про інше, суд вважає за можливе продовжити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач, своїм правом, на подання відзиву на позовну заяву, визначеним ст. 162 КАС України, не скористався.
Судом встановлено такі обставини у справі та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 є військовослужбовцем та проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зазначено ОСОБА_1 , а матір'ю ОСОБА_4 (а.с. 11).
09.10.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні, згідно якого сторони домовилися про те, що їх донька буде перебувати на утриманні батька, виховуватись ним та проживатиме разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13).
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 06.12.2023 заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей задоволено. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 12.06.2020 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис №475 розірвано. Встановлено факт, що ОСОБА_1 , самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку ОСОБА_3 (а.с. 17-20).
06.01.2024 позивач звернувся до командира 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 із рапортом, в якому просив його клопотання перед вищим командуванням про звільнення його з військової служби у запас відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за сімейними обставинами, у зв'язку із вихованням дитини віком до 18 років самостійно. У рапорті також повідомив, що у військовому резерві службу проходити не бажає.
До рапорту додано підтверджуючі документи: копію рішення суду, копію паспорту, копію ідентифікаційного коду, копію свідоцтва про народження, копію довідки про місце реєстрації (а.с. 25).
Листом від 11.01.2024 №387 командиром 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 повідомлено позивача про те, що у відповідності із абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці звільняються з військової служби, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років. Вказано, що надані позивачем до рапорту документи не містять доказів самостійного виховання дитини віком до 18 років. Окрім цього, повідомлено, що відповідно до Закону України "Про звернення громадян" позивач може оскаржити дану відповідь командувачу оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_3 " або до окружного адміністративного суду (а.с. 30).
27.01.2024 позивач повторно звернувся до відповідача із рапортом про звільнення, у відповідності із абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці звільняються з військової служби, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
До рапорту позивачем додано підтверджуючі документи: копію рішення суду, копію паспорту, копію ідентифікаційного коду, копію свідоцтва про народження, довідку про місце реєстрації, довідку про місце реєстрації дитини, копію договору про визначення місця проживання (а.с. 27).
Листом від 30.01.2024 №821 позивача повідомлено про те, що відповідно до абзацу другого ст.8 Закону України "Про звернення громадян" не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розляду, яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.
Вказано, що попередньо поданий рапорт від 10.01.2024 вже розглянутий та нього було надано відмову у звільненні, у зв'язку із самостійним вихованням дитини (відповідь, за вих. №387 від 11.01.2024), а таким чином поданий рапорт із наведеними аналогічними підставами для звільнення являється повторним і не розглядається (а.с. 31).
29.02.2024 позивач втретє звернувся до відповідача та Міністерства оборони України з рапортом про звільнення, до якого позивачем надано: копію відмови від 11.01.2024, копію відмови від 30.01.2024, копію рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 06.12.2023 про встановлення факту, копію витягу з реєстру територіальної громади від 22.01.2023 про місце реєстрації ОСОБА_1 , копію витягу з реєстру територіальної громади від 22.01.2023 про місце реєстрації малолітньої ОСОБА_3 , копію свідоцтва про народження малолітньої ОСОБА_3 , копію паспорту ОСОБА_1 , копію РНОКПП ОСОБА_1 (а.с. 33).
Окрім цього, як вбачається із матеріалів справи, листом від 05.07.2024 №5928 позивача повідомлено про те, що звернення на Гарячу лінію Міністерства Оборони України від 12.06.2024 (ОЛ-17134932/2) щодо звільнення з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 розглянуто. Згідно із ч. 12 п.п. 3 підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" звільняються з військової служби (військовослужбовці, які є усиновлювачами, на утриманні яких перебуває (перебувають) дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною-сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями, патронатними вихователями, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років)
Відповідно до ст. 80 Сімейного кодексу України обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, так і батька, причому, обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов'язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вини чи пі (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), або чи розірвано їх шлюб.
За поданими раніше рапортами про звільнення надавались обґрунтовані відмови з підстав не надання доказів самостійного виховання дитини (відмова від 30.01.2024 за вих. №821, відмова від 11.01.2024 за №387). Вказано, що іншого рапорту ним із клопотанням про звільнення від 07.03.2024 у діловодстві військової частини НОМЕР_1 не зареєстровано. Повідомлено, про те, що зважаючи на те, що з 25.02.2024 року він самовільно залишив військову частину, подання такого рапорту по-команді неможливо (а.с 34).
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду рапорту ро звільнення з військової служби від 29.02.2024, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
До спірних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.
Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами.
Указом Президента України №69/2022 "Про загальну мобілізацію" від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Укази Президента України про мобілізацію щоразу затверджувала Верховна Рада України відповідними законами.
Згідно ст. 1 Закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 №1932-ХІІ (далі - Закон №1932-ХІІ) особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону №2232-XII передбачено зокрема такий вид військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 12 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Судом встановлено, що позивач є військовослужбовцем та проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Водночас, як видно з матеріалів справи, позивач виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та подав рапорт про його звільнення з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок i військову службу", а саме за сімейними обставинами, у зв'язку із вихованням дитини віком до 18 років самостійно.
У зв'язку з цим, як свідчать матеріали справи, позивач окрім 06.01.2024 та 27.01.024 звертався до відповідача 29.02.2024 з рапортами про звільнення з військової служби у відповідності із абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", військовослужбовці звільняються з військової служби, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Однак, як свідчать матеріали справи, рапорт позивача про звільнення з військової служби від 29.02.2024 не реалізовано. Як зазначено у листі військової частини НОМЕР_1 від 05.07.2023, рапорт позивача від 29.02.2024 у діловодстві військової частини не зареєстровано та вказано, що зважаючи на те, що з 25.02.2024 року позивач самовільно залишив військову частину, подання такого рапорту по-команді є неможливим.
Так, оцінюючи правові норми, які регулюють правові підстави для звільнення із військової служби, аналізуючи додані до матеріалів справи матеріали, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Підстави звільнення з військової служби передбачені ст. 26 Закону № 2232-XII.
Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній на час звернення позивача із рапортом), військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час воєнного стану на підставах, зокрема:
г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років; у зв'язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я; у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд; військовослужбовці-жінки - у зв'язку з вагітністю; військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку; один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років; військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років; перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, в редакції змін внесених згідно з Указом Президента №439/2023 від 18.07.2023 (далі - Положення №1153).
Так, цим Положенням визначається порядок проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Це Положення застосовується також до відносин звільнення з військової служби.
Так, права посадових осіб щодо звільнення з військової служби, вимоги та порядок звільнення з військової служби, в тому числі військовослужбовців, які призвані за мобілізацією на період воєнного стану врегульовано розділом ХІІ Положення №1153.
Відповідно до абз. 2 п. 12 Положення №1153, право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до п. 233 Положення №1153, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Подання рапорту "по команді" означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання.
Суд зазначає, що згідно з п. 225 Положення №1153 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (п. 241 Положення №1153).
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення №1153, визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України №170 від 10.04.2009, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за №438/16454 (далі - Інструкція №170).
Відповідно до п. 14.10 Інструкції №170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України (абзац 13 пункту 14.10 Інструкції №170).
Разом з тим, варто вказати, що рапорт передбачає собою вид службового документу Збройних Сил України, який є письмовим зверненням військовослужбовця до вищого по посаді чи званню військовослужбовця з викладом питань службового або особистого характеру та відображає прагнення військовослужбовця реалізувати свої права.
Порядок розгляду, реєстрації, приймання, узагальнення та аналізу звернень військовослужбовців, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України (далі - громадяни), у структурних підрозділах апарату Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України, інших органів військового управління, з'єднаннях, військових частинах, військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України (далі - військові частини) визначає Інструкція про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, затверджена наказом Міністерства оборони України №735 від 28.12.2016 (далі - Інструкція №735).
Згідно з п. 1 розділу ІІІ Інструкції №735 посадові особи органів військового управління, військових частин під час розгляду звернень громадян зобов'язані уважно вникати в їх суть, у разі потреби вимагати у виконавців матеріали їх перевірки, направляти працівників на місця для перевірки викладених у зверненні обставин, застосовувати інші заходи для об'єктивного вирішення поставлених автором звернення питань, з'ясовувати та приймати рішення про усунення причин і умов, які спонукають авторів скаржитись.
Відповідно до п. 2 розділу ІІІ Інструкції №735 рішення, які приймаються за зверненнями, мають бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах законодавства. Посадова особа, визнавши заяву такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезпечити своєчасне й правильне рішення, а в разі визнання скарги обґрунтованою - негайно вжити заходів щодо поновлення порушених прав громадян.
За правилами п. 5 розділу ІІІ Інструкції №735 звернення розглядаються і вирішуються в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, ураховуючи вихідні, святкові та неробочі дні, а ті, які не потребують додаткового вивчення та проведення перевірки за ними, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання.
Якщо в місячний термін розв'язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов'язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.
Як встановлено п. 7 розділу ІІІ Інструкції №735, відповідь за результатами розгляду звернення обов'язково дається тим органом військового управління, військовою частиною, які його отримали і до компетенції яких входить розв'язання порушених у зверненні питань, за підписом керівників або осіб, яким право ставити підпис надано відповідним керівником органу військового управління, командиром військової частини.
Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції №735 визначено, що рішення про відмову в задоволенні вимог або прохань, викладених у зверненні, доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на чинне законодавство і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. При цьому вказуються заходи, які вживались органом військового управління, військовою частиною для перевірки цього звернення. Якщо давалася усна відповідь, то складається відповідна довідка, яка додається до матеріалів перевірки звернення.
З системного аналізу вказаних норм права, вбачається, що наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту, які мають бути прийняті в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, ураховуючи вихідні, святкові та неробочі дні. Якщо в місячний термін розв'язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов'язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Отже, у даному випадку, за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 29.02.2024, відповідач повинен був у відповідності до вимог чинного законодавства прийняти відповідне рішення, як то наказ про звільнення, чи обґрунтовану відмову у задоволенні рапорту.
Водночас, відповідачем всупереч зазначеному вище, не прийнято як наказу про звільнення так і рішення про відмову у задоволенні рапорту позивача.
Посилання відповідача на те, що окрім рапортів позивача від 06.01.2024 та від 27.01.2024, іншого рапорту від 29.02.2024 у діловодстві військової частини не зареєстровано, судом оцінюється критично, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, рапорт від 29.02.2024 надсилався позивачем на адресу військової частини НОМЕР_1 : АДРЕСА_2 . Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу відповідачем отримано рапорт 14.03.2024.
Однак, суд зазначає, що відповідачем не вирішено питання про задоволення або відмову у задоволенні рапорту позивача від 29.02.2024 про звільнення з військової служби, та відповідного управлінського рішення з приводу порушених у рапорті питань не прийнято.
Суд зазначає, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення особи.
Зважаючи на зазначене, суд приходить до висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду рапорту позивача від 29.02.2024 про звільнення позивача з військової служби відповідно до пп. г п. 2 ч. 4 ст.26 Закону України "Про військовий облік і військову службу".
Згідно правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020 у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
З огляду на встановлену бездіяльність суб'єкта владних повноважень щодо не розгляду рапорту позивача від 29.02.2024 у відповідності до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язання відповідача розглянути рапорт від 29.02.2024 про звільнення з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та прийняти відповідне рішення, у формі наказу про звільнення, чи обґрунтованої відмови у задоволенні рапорту.
Посилання відповідача у листі від 05.07.2024 про те, що подання позивачем 29.02.2024 рапорту по-команді є неможливим, оскільки останній з 25.02.2024 самовільно залишив військову частину, на думку суду, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки, як свідчать матеріали справи, на підтвердження самовільного залишення позивачем військової частини НОМЕР_1 станом на 25.02.2024, відповідачем не надано до суду жодних доказів.
Таким чином, враховуючи те, що рішення Військовою частиною НОМЕР_1 за результатом розгляду рапорту позивача від 29.02.2024 не приймалося, суд вважає передчасними вимоги позивача щодо вирішення питання про його звільнення з військової служби відповідно до пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", тому в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню.
З огляду на викладене, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно ст. 74 -76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ч.ч. 1 - 3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
Стосовно розподілу судових витрат.
З огляду на задоволення основних позовних вимог щодо яких фактично виник спір (визнання протиправною бездіяльність), то згідно ч. 1.ст. 139 КАС України суд стягує з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача сплачений ним судовий збір в сумі 1211,20 грн.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 КАС України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 29.02.2024 на підставі абзацу 7 підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військову службу та військовий обов'язок", як військовослужбовця який самостійно виховує дитину до 18 років.
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та прийняти відповідне рішення, у формі наказу про звільнення чи обґрунтованої відмови у задоволенні рапорту.
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1211,20 грн.
5. В задоволенні іншої частини позову - відмовити.
Згідно статті 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до статей 293, 295 КАС України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування учасників процесу:
позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 );
відповідач - військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Суддя В.О. Григораш