15 жовтня 2024 рокуЛьвівСправа № 300/2130/24 пров. № А/857/22465/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Глушка І.В. та Хобор Р.Б.,
з участю секретаря судового засідання - Василюк В.Б.,
а також сторін (їх представників):
від позивача - Парфан Л.І., Дем'янів І.М.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.07.2024р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Сектору архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень на земельну ділянку, спонукання до вчинення певних дій (суддя суду І інстанції: ОСОБА_2 , час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 11 год. 23 хв. 24.07.2024р., м.Івано-Франківськ; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 29.07.2024р.),-
24.03.2024р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції - 25.03.2024р.) позивач ОСОБА_1 за допомогою системи «Електронний суд» звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
визнати протиправним рішення Сектору архітектури та містобудування, виконавчого органу Богородчанської селищної ради № А3268586142802380310, реєстраційний номер MU01:8586-1428-1076-8920 від 29.12.2023р. про відмову у видачі ОСОБА_1 містобудівних умов та обмежень на земельну ділянку за кадастровим номером 2620455100:01:001:1469 для проектування об'єкта будівництва «Нове будівництво будівлі торгівлі та офісних приміщень»;
зобов'язати Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради видати містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва «Нове будівництво будівлі торгівлі та офісних приміщень» на земельну ділянку за кадастровим номером 2620455100:01:001:1469;
стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу та судовий збір (Т.1, а.с.1-4).
Відповідно до ухвали суду від 12.04.2024р. вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) сторін (Т.1, а.с.37-38).
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.07.2024р. заявлений позов задоволено; визнано протиправним та скасовано рішення Сектора архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради № А3268586142802380310 від 29.12.2023р. (реєстраційний номер в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва MU01:8586-1428-1075-8920) про відмову у видачі ОСОБА_1 містобудівних умов та обмежень на земельну ділянку з кадастровим номером 2620455100:01:001:1469; зобов'язано Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради видати ОСОБА_1 містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва «Нове будівництво будівлі торгівлі та офісних приміщень» на земельній ділянці з кадастровим номером 2620455100:01:001:1469, відповідно до поданої ним заяви від 03.12.2023р.; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Сектора архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради на користь позивача судовий збір в сумі 968 грн. 96 коп.; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Сектора архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради на користь позивача судові витрати в сумі 1936 грн. (Т.2, а.с.92-102).
06.08.2024р. за допомогою системи «Електронний суд» позивач скерував до суду заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Богородчанської селищної ради на його користь понесені витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 16125 грн. (Т.2, а.с.104-105).
В свою чергу, 13.08.2024р. за допомогою системи «Електронний суд» відповідач Богородчанська селищна рада направив до суду заперечення на заяву про стягнення витрат на професійну правничу (правову) допомогу, в якій просив відмовити у відшкодуванні суми витрат на правничу допомогу (Т.2, а.с.120-123).
Додатковим рішенням суду від 16.08.2024р. заяву позивача задоволено частково; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Сектору архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6000 грн. (Т.2, а.с.133-142).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням (основним), його оскаржила Богородчанська селищна рада Івано-Франківської обл., яка покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заявлених позовних вимог відмовити (Т.2, а.с.146-161).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що однією із умов продажу ОСОБА_1 на аукціоні земельної ділянки була умова щодо її виду використання, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі малоповерхової забудови до двох поверхів. Разом з тим, 03.12.2023р. позивач звернувся із заявою про надання містобудівних умов та обмежень /МУО/, до якої долучив, зокрема, орієнтовні техніко-економічні показники, в яких зазначено поверховість будівництва - три поверхи. З цієї причини відповідач відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1
Наголошує на тому, що відповідачем відмовлено у видачі МУО не на підставі п.1 (неподання визначених частиною третьою цієї статті документів), а на підставі п.3 (невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації) ч.4 ст.29 Закону України № 3038-VI від 17.02.2011р. «Про регулювання містобудівної діяльності» (надалі - Закон № 3038-VI; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Помилковість висновків суду першої інстанції про нікчемність рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. стверджується тим, що згідно викопіювання з Генерального плану забудови селища Богородчани, виготовленого ДП Українським державним науково-дослідним інститутом проектування міст «Дніпромісто» ім.Ю.М. Білоконя в 2020 році, земельна ділянка ОСОБА_1 відноситься до території малоповерхової багатоквартирної житлової забудови; нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону, чого в розглядуваному випадку немає; такий висновок суду тягне за собою нікчемність аукціону, на якому придбана спірна земельна ділянка. При цьому, в цій частині суд помилково вийшов за межі заявлених позовних вимог і зробив помилкові висновки.
Також позивач безпідставно покликається на наказ Міністерства регіонального розвитку України № 109 від 07.07.2011р. «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки», витяг з якого наявний в матеріалах справи, оскільки такий втратив чинність 26.12.2017р. згідно наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 289 від 06.11.2017р.
Поряд з цим, суд першої інстанції неправомірно застосував спосіб захисту, перебравши на себе дискреційні повноваження, якими наділений відповідач; задоволення заявлених вимог вказує на пряме втручання суду в дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування, що виходить за межі адміністративного судочинства.
Позивач ОСОБА_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції надав належну оцінку всім обставинам справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення (Т.2, а.с.207-212).
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, заперечення представників позивача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Одним із процесуальних засобів, встановлених нормами КАС України, які забезпечують право на звернення до адміністративного суду (право на судовий захист у сфері публічно-правових відносин), є також право на апеляційне оскарження судових рішень суду першої інстанції.
Так, згідно з п.6 ч.3 ст.2 КАС України забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства.
Відповідно до вимог ст.13 КАС України особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи.
Положеннями ст.293 КАС України також визначено, що оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку мають право учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
Отже, стаття 293 КАС України визначає дві окремі групи суб'єктів, які мають право на звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції: 1) учасники справи; 2) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
З положень вказаної норми слідує, що остання розширює коло осіб, які мають право оскаржити судове рішення в апеляційному порядку. Водночас, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв'язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкований іншими правовідносинами, а також перевірений судом в контексті наявності підстав для здійснення судового захисту порушених прав та (або) інтересів цієї особи.
Так, за правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23.11.2020р. у справі № 826/3508/17, судове рішення, оскаржуване незалученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов'язків цієї особи (тобто, судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник) або міститься судження про права та/чи обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та/чи обов'язки цієї особи або якщо у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та/чи обов'язки. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Подібний підхід є сталим та неодноразово застосований Верховним Судом, зокрема, у постановах від 11.07.2018р. у справі № 911/2635/17, від 19.10.2018 року у справі № 826/13182/17, від 14.08.2020р. у справі № 1.380.2019.005487, від 20.09.2021р. у справі № 160/11823/20 та від 26.01.2022р. у справі № 640/8328/19, від 22.12.2022р. у справі № 580/3147/19.
Також Верховним Судом у постанові від 30.06.2021р. у справі № 465/79/18 зауважено, що для вирішення питання про порушення прав чи інтересів особи, яка не брала участі у справі, суд має з'ясувати, чи виникли у зв'язку з прийняттям судового рішення у цієї особи нові права чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Суд у цій справі також зауважив, що перевірка права особи на звернення до суду з апеляційною скаргою передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується (розгляду по суті). Встановлення обставин, що свідчать про відсутність підстав для апеляційного оскарження, а отже і права на звернення до суду з апеляційною скаргою, є перешкодою для розгляду скарги по суті. Законність судового рішення може бути перевірено за скаргою належної особи.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, колегія суддів доходить висновку, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, особи, які не брали участі у справі, повинні довести реальне (не ймовірне або опосередковане іншими правовідносинами) порушення судом її права, інтересу та(або) обов'язку (зміст матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір). Відповідно суд апеляційної інстанції може розглянути по суті апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі, за умови, якщо суд у оскаржуваному нею рішенні дійсно вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки і такі обставини доведені апелянтом і, відповідно, перевірені цим апеляційним судом в контексті наявності підстав для здійснення захисту її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків у судовому порядку. При цьому колегія суддів зауважує, що звернення, зокрема, до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, є виключно способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Колегія суддів також звертає увагу й на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які містяться у постанові від 19.02.2021р. у справі № 823/1970/16, згідно з якими особа, набуваючи статусу апелянта у справі, до участі у якій не була залучена, повинна мати не просто певний обсяг прав, свобод та інтересів, що зачіпаються тим чи іншим способом при прийнятті судового рішення, а питання про захист чи відмову у захисті прав, свобод чи інтересів саме цієї особи має бути вирішено судом безпосередньо.
Такий підхід повністю узгоджується з принципом верховенства права і такою його складовою як правова визначеність. Безпідставний перегляд призводить до порушення принципу правової визначеності (res judicata).
Матеріалами справи стверджується, що на час спірних правовідносин відповідач Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. був структурним підрозділом Богородчанської селищної ради без статусу юридичної особи публічного права, який забезпечує здійснення повноважень в сфері містобудування, архітектури та містобудівного кадастру на території Богородчанської територіальної громади (Т.1, а.с.89-92).
Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. входив до складу апарату Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. (Т.1, а.с.180-181, 204-208).
Богородчанська селищна рада Івано-Франківської обл. зареєстрована в Єдиній державній системі у сфері будівництва (Т.1, а.с.187).
Таким чином, Богородчанська селищна рада має право на оскарження рішення суду в цій справі, оскільки її розгляд матиме вплив на її права та обов'язки як органу місцевого самоврядування, що здійснює свою діяльність у сфері містобудування та архітектури відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Окрім цього, звертаючись до суду із позовом, позивач ОСОБА_1 визначив у своїй позовній заяві двох відповідачів - Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. та Богородчанську селищну раду Івано-Франківської обл.
Під час розгляду справи сторони висловили свої позиції щодо належного відповідача по справі, а суд визнав належним відповідачем Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл., при цьому в процесуальних документах Богородчанська селищна рада Івано-Франківської обл. не згадується як відповідач.
Звідси, в аспекті наведених обставин Богородчанська селищна рада Івано-Франківської обл. належить до осіб, які не брали участь в розгляді справи.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи правильність наданої судом першої інстанції правової оцінки оскаржуваному позивачем індивідуальному акту в контексті недотримання відповідачем ч.2 ст.2 КАС України при його прийнятті, колегія суддів звертає увагу на таке.
Як достовірно встановлено під час судового розгляду, рішенням Богородчанської селищної ради двадцять восьмої сесії сьомого демократичного скликання № 1087 від 30.01.2020р. включено земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (малоповерхової забудови до двох поверхів), орієнтовною площею 0,0400 га по вул.Шевченка, біля будинку № 42, для підготовки лотів з продажу у власність на земельних торгах у формі аукціону та надання дозволу на виготовлення відповідної землевпорядної документації (Т.1, а.с.217).
Згідно договору № 180220/02-О від 18.02.2020р. «Про підготовку Лоту до проведення та про організацію і проведення земельних торгів у формі аукціону з продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення», який укладено між Богородчанською селищною радою (Організатором) та Виконавцем земельних торгів - ПП Фірма «Сомгіз» (Виконавець), на підставі, зокрема, рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р., Організатор замовляє, а Виконавець зобов'язується провести підготовку Лоту до проведення земельних торгів та провести земельні торги у формі аукціону відповідно до ст.ст.134-138 Земельного кодексу України (Т.1, а.с.93-94).
У додатку № 1 до вказаного договору визначений перелік земельних ділянок несільськогосподарського призначення, які пропонуються для продажу на земельних торгах у формі аукціону окремими лотами.
Так, у Переліку зазначена земельна ділянка орієнтовною площею 0,0400 га у селищі Богородчани по вул.Шевченка, біля будинку № 42; у графі «вид використання» зафіксовано «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (малоповерхової забудови до двох поверхів)» (Т.1, а.с.95).
У висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № 2977/82-20 від 15.04.2020р. зазначено, що підставою розробки проекту землеустрою є рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. «Про включення земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі малоповерхової забудови до двох поверхів, орієнтовною площею 0,0400 га по АДРЕСА_1 , для підготовки лотів з продажу у власність на земельних торгах у формі аукціону та надання дозволу на виготовлення відповідно ї землевпорядної документації» (Т.1, а.с.96).
Згідно інформації про проведення земельних торгів у формі аукціону з продажу земельної ділянки, Богородчанською селищною радою 19.08.2020р. організовано земельні торги з продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення за кадастровим номером 2620455100:01:001:1469, площею 0,0398 га, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , категорія земель: землі житлової та громадської забудови, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (Т.1, а.с.68-69).
Відповідно до протоколу № 968 від 19.08.2020р. переможцем земельних торгів став ОСОБА_1 (Т.1, а.с.76-77).
20.08.2020р. за результатами земельних торгів ОСОБА_1 (покупець) уклав із Богородчанською селищною радою (продавець) договір купівлі-продажу земельної ділянки, пунктом 1.1. якого передбачено, що продавець зобов'язується передати у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти земельну ділянку, придбану на земельних торгах, що проводились у формі аукціону (Т.1, а.с.18-20).
03.12.2023р. ОСОБА_1 через портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (ЄДЕССБ) подав до Сектора архітектури і містобудування Богородчанської селищної ради заяву, до якої долучив договір купівлі-продажу земельної ділянки від 19.08.2020р., зареєстрований за № 1147, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, викопіювання з топографо-геодезичного плану, схему забудови земельної ділянки, орієнтовні техніко-економічні показники.
При цьому, в орієнтовних техніко-економічних показниках зазначено поверховість будівництво - три поверхи (Т.2, а.с.85).
У зв'язку із цим, рішенням Сектора архітектури і містобудування Богородчанської селищної ради № А3268586142802380310 від 29.12.2023р. (реєстраційний номер в ЄДЕССБ - MU01:8586-1428-1075-8920) позивачу відмовлено у наданні містобудівних умов і обмежень, а саме у зв'язку із невідповідністю намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні (ч.4 ст.29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») (Т.1, а.с.6).
Приймаючи рішення по справі та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що при зверненні із заявою про надання містобудівних умов та обмежень позивач подав документи, вичерпний перелік яких передбачений ч.3 ст.29 Закону № 3038-VI.
Разом з цим, крім викладення змісту відповідного пункту ст.29 Закону № 3038-VI, відповідачем як підставу для прийняття оскаржуваного рішення не зазначено конкретної, визначеної законом причини для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень. Також безпідставним є посилання відповідача на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду в справі № 300/8538/23, оскільки предметом оскарження в ній є інше рішення.
Окрім цього, покликання відповідача на рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. щодо поверховості забудови як на одну з підстав відмови у видачі позивачу містобудівних умов та обмежень, є помилковим. Вказане рішення стосується включення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0400 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 2620455100:01:001:1469) до переліку земельних ділянок, що підлягають продажу у власність на земельному аукціоні.
При цьому, вказане у ньому обмеження поверховості до двох поверхів суперечить Генеральному плану забудови селища Богородчани, яким визначено зонування житлової забудови.
Тому, на переконання суду, рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. в частині обмеження поверховості забудови (до двох поверхів) на земельній ділянці з кадастровим номером 2620455100:01:001:1469 є нікчемним та не може слугувати підставою для відмови у наданні позивачу містобудівних умов та обмежень.
Разом з тим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його скасування, оскільки воно є актом, який вичерпав свою дію із завершенням земельного аукціону та укладенням договору купівлі-продажу земельної ділянки за його результатами.
Окрім цього, суд виснував, що Сектор архітектури та містобудування Богородчанської селищної ради є належним відповідачем у цій справі, оскільки саме останнім відмовлено в наданні містобудівних умов та обмежень на земельну ділянку за кадастровим номером 2620455100:01:001:1469.
Висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення заявленого позову колегія суддів вважає такими, що відповідають фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства, з наступних підстав.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України № 3038-VI від 17.02.2011р. «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
За визначенням п.8 ч.1 ст.1 вказаного Закону містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки - це документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об'єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.
Статтею 6 Закон № 3038-VI передбачено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у ст.13 Закону України № 687-XIV від 20.05.1999р. «Про архітектурну діяльність», до яких належать органи державного архітектурно-будівельного контролю, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
Приписами ст.13 Закону України № 687-XIV від 20.05.1999р. «Про архітектурну діяльність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать: центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань архітектури; структурні підрозділи обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань архітектури; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад з питань архітектури.
Орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань архітектури, структурні підрозділи обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій підконтрольні і підзвітні відповідним органам виконавчої влади в межах, передбачених законом.
Органи місцевого самоврядування здійснюють свою діяльність у сфері містобудування та архітектури відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Згідно ч.ч.2 та 3 ст.8 Закону № 3038-VI планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.
Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.
Відповідно до ст.26 Закон № 3038-VI забудова територій здійснюється шляхом розміщення об'єктів будівництва.
Суб'єкти містобудування зобов'язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об'єктів.
Виконавчий орган сільської, селищної, міської ради вживає заходів щодо організації комплексної забудови територій відповідно до вимог цього Закону.
Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.
Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 3-1) отримання права на виконання підготовчих та будівельних робіт у випадках, визначених цим Законом; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 4-1) державна реєстрація спеціального майнового права на об'єкт незавершеного будівництва та майбутній об'єкт нерухомості у випадках, визначених законом; 4-2) проведення контрольного геодезичного знімання закінчених будівництвом об'єктів (крім об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1)) та здійснення їх технічної інвентаризації (крім об'єктів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування); 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію у випадках, визначених цим Законом, об'єкт (його складову).
Згідно з ч.1 ст.29 Закону № 3038-VI основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.
Відповідно до ч.2 ст.29 Закону № 3038-VI фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва.
Містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника (із зазначенням кадастрового номера земельної ділянки), до якої додаються:
1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію - у разі, якщо речове право на земельну ділянку не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
2) копія документа, що посвідчує право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці - у разі, якщо право власності на об'єкт нерухомого майна не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації);
3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000.
Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об'єкта будівництва.
Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним (ч.3 ст.29 Закону № 3038-VI).
Отже, з системного аналізу наведених норм слідує те, що МУО є складовою вихідних даних, отримання яких є необхідною умовою для набуття власниками земельних ділянок або землекористувачами права на забудову земельної ділянки. МУО є видом містобудівної документації та визначають комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва, дотримання яких є обов'язковим для всіх суб'єктів містобудівної діяльності.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.08.2018р. у справі № 445/765/16-а, від 27.02.2019р. у справі № 809/721/18, від 10.10.2019р. у справі № 260/1499/18, від 20.02.2020р. у справі № 813/52/13-а.
Нормами ч.4 ст.29 Закону № 3038-VI визначені підстави для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень, а саме:
1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;
2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;
3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.
Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень з обґрунтуванням підстав такої відмови надається у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.
Із змісту вказаної норми слідує, що Законом № 3038-VI встановлений вичерпний перелік підстав, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні МУО. У такому випадку відмова може бути визнана обґрунтованою лише тоді, коли компетентним суб'єктом владних повноважень встановлюється наявність однієї або декількох підстав, визначених Законом для відмови, із розкриттям їх змісту.
Вказану позицію висловив Верховний Суд у рішенні від 06.07.2023р. у справі № 160/3882/22.
Із змісту рішенням Сектора архітектури і містобудування Богородчанської селищної ради № А3268586142802380310 від 29.12.2023р. (реєстраційний номер в ЄДЕССБ - MU01:8586-1428-1075-8920), яким позивачу відмовлено у наданні МУО, слідує, що причиною такої відмови слугувала невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні (ч.4 ст.29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Разом з цим, крім викладення змісту п.3 ч.4 ст.29 Закону № 3038-VI, відповідачем як підставу для прийняття оскаржуваного рішення не зазначено конкретної, визначеної законом причини для відмови у видачі МУО із зазначенням того, в чому саме полягає зазначена невідповідність намірів забудови.
У свою чергу, невідповідність намірів забудови означає, що запланований для будівництва об'єкт не відповідає вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, тобто затвердженим текстовим та графічним матеріалам з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій конкретного населеного пункту (постанова Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі № 640/9995/20).
В частині наявності перешкод у видачі спірних МУО із визначенням іншої поверховості, ніж зазначено в рішенні Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р., колегія суддів керується наступним.
Згідно із ч.1 ст.25 Закону № 3038-VI режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у комплексних планах, генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій.
Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації (ч.4 ст.26 вказаного Закону).
Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 Закону № 3038-VI план зонування території (зонінг) - документація, що є складовою комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади або генерального плану населеного пункту і визначає умови та обмеження використання території у межах визначених функціональних зон.
В частині 1 ст.16 Закону № 3038-VI зазначено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження комплексних планів просторового розвитку територій територіальних громад, генеральних планів населених пунктів і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
Комплексний план включає планувальні рішення щодо перспективного використання всієї території територіальної громади, а також:
генеральний план населеного пункту - адміністративного центру територіальної громади;
генеральні плани населених пунктів та детальні плани території у межах території територіальної громади, затверджені до прийняття комплексного плану, які відповідно до цієї статті визнані такими, що відповідають вимогам законодавства, узгоджуються з планувальними рішеннями комплексного плану і підлягають включенню до нього;
генеральні плани населених пунктів у межах території територіальної громади, необхідність розроблення яких встановлена рішенням про затвердження комплексного плану (включаються до складу комплексного плану одночасно з їх затвердженням);
планувальні рішення генеральних планів інших населених пунктів та детальних планів територій у межах території територіальної громади в обсязі, визначеному Кабінетом Міністрів України;
детальні плани території у межах території територіальної громади (включаються до складу комплексного плану одночасно з їх затвердженням);
межі функціональних зон усієї території територіальної громади з вимогами до забудови та ландшафтної організації таких зон (плани зонування територій населених пунктів у межах території територіальної громади розробляються у складі генеральних планів та включаються до складу комплексного плану одночасно із затвердженням відповідних генеральних планів);
історико-архітектурні опорні плани історичних ареалів населених пунктів, внесених до Списку історичних населених місць України (включаються до складу комплексного плану як невід'ємні складові генеральних планів відповідних населених пунктів) (ч.3 ст.16-1 наведеного Закону).
Згідно із ч.1 ст.17 Закону вказаного Закону генеральний план населеного пункту є одночасно видом містобудівної документації на місцевому рівні та документацією із землеустрою і призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.
Відтак, відповідність намірів забудови містобудівній документації на місцевому рівні, під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, уповноважений орган визначає, первинно виходячи саме із генерального плану населеного пункту.
Частинами першою, другою ст.18 зазначеного Закону визначено, що план зонування території розробляється у складі комплексного плану, генерального плану населеного пункту з метою визначення умов та обмежень використання території у межах визначених функціональних зон. До затвердження генерального плану населеного пункту в межах території територіальної громади, щодо якої затверджено комплексний план (якщо обов'язковість розроблення генерального плану населеного пункту визначена рішенням про затвердження комплексного плану), межі функціональних зон та функціональне призначення територій у такому населеному пункті визначаються комплексним планом.
План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об'єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об'єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів та підлягає стратегічній екологічній оцінці.
План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.
Отже, зонінг фактично становить собою планувальний поділ території міста на певні території з визначенням переліку дозволених (переважних та супутніх) об'єктів забудови, що забезпечує реалізацію довгострокової стратегії комплексного розвитку міста з урахуванням всіх його потреб та стримує хаотичну забудову.
Відповідно до ч.1 ст.19 Закону № 3038-VI детальний план території деталізує положення генерального плану населеного пункту або комплексного плану та визначає планувальну організацію і розвиток частини території населеного пункту або території за його межами без зміни функціонального призначення цієї території. Детальний план території розробляється з урахуванням обмежень у використанні земель, у тому числі обмежень використання приаеродромної території, встановлених відповідно до Повітряного кодексу України.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що генеральний план населеного пункту, план зонування та детальний план території є видами містобудівної документації, при цьому, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, а план зонування та детальний план території розробляються на підставі генерального плану території та не можуть йому суперечити.
За таких умов рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. не може враховуватися відповідачем під час вирішення питання щодо відповідності намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні. Насамперед, містобудівні умови та обмеження мають відповідати генеральному плану, плану зонування та у разі відсутності останнього - детальному плану.
Окрім цього, рішення Богородчанської селищної ради № 1087 від 30.01.2020р. в розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не відноситься до складу містобудівної документації на місцевому рівні.
Стосовно обраного судом способу захисту прав позивача колегія суддів враховує, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980р. на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018р. у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018р. у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018р. у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018р. у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018р. у справі № 569/16681/16-а, від 12.04.2018р. у справі № 826/8803/15, від 21.06.2018р. у справі № 274/1717/17, від 14.08.2018р. у справі № 820/5134/17, від 17.10.2019р. у справі № 826/521/16, від 30.03.2021р. у справі № 400/1825/20, від 14.09.2021р. у справі № 320/5007/20 та від 27.09.2021р. у справі № 380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Згідно з ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Правова позиція Верховного Суду щодо застосування ч.4 ст.245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04.09.2021р. у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021р. у справі № 320/5007/20, від 23.12.2021р. у справі № 480/4737/19 та від 13.10.2022р. у справі № 380/13558/21.
Також колегія суддів ураховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020р. у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021р. у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Як установлено судом першої інстанції, 03.12.2023р. позивач ОСОБА_1 через портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва подав заяву до Сектора архітектури і містобудування Богородчанської селищної ради; до заяви додав договір купівлі-продажу земельної ділянки від 19.08.2020р., зареєстрований за № 1147, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, викопіювання з топографо-геодезичного плану, схему забудови земельної ділянки, орієнтовні техніко-економічні показники.
Рішенням Сектора архітектури і містобудування Богородчанської селищної ради від 29.12.2023р. за №А3268586142802380310 (реєстраційний номер в ЄДЕССБ MU01:8586-1428-1075-8920) позивачу відмовлено у наданні МУО. Підставами такого рішення вказано невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні (ч.4 ст.29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Отже, заява позивача про видачу МУО була розглянута відповідачем з урахуванням долучених позивачем документів та в її задоволенні відмовлено.
Незаконність цієї відмови не спростована під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Колегія суддів також підкреслює особливу важливість принципу належного урядування, сформульованого Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішеннях у справах «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, від 20 жовтня 2011 року), «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland, заява № 10373/05, від 15 вересня 2009 року), «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic, заява № 36548/97, ECHR 2002-VIII), «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia, заява № 55555/08, від 20 травня 2010 року), «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia, заява № 35298/04; від 11 червня 2009 року), «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, від 23 січня 2014 року), «Краєва проти України» від 13 січня 2022 року (Krayeva v. Ukraine, заява № 72858/13, від 13 січня 2022 року) та ін., відповідно до якого на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати владі виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їх власної недбалості («Moskal v. Poland», § 73). Проте потреба виправити стару «помилку» не повинна непропорційно втручатися в нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покладалася на законність дій державного органу («Pincova and Pine v. the Czech Republic»). Іншими словами, державним органам, які не дотримуються власних процедур, не можна дозволяти отримувати прибуток від своїх неправомірних дій або уникати своїх зобов'язань («Lelas v. Croatia»). Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і помилки не повинні виправлятися за рахунок відповідних осіб («Pincovб and Pinc v. the Czech Republic», § 58; «Gashi v. Croatia», § 40; «Trgo v. Croatia», § 67).
Щоб відповідати статті 1 Першого протоколу до Конвенції, захід втручання має відповідати трьом умовам: він має бути правомірним (ґрунтуватись на приписі права), переслідувати правомірну мету та забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й фундаментальними правами особи («Krayeva v. Ukraine», § 24).
У разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб . Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові («Rysovskyy v. Ukraine», § 70-71).
Іншими словами, має існувати розумне співвідношення домірності між засобами, що їх було застосовано, та метою, яку прагнуть досягти («East/West Alliance Limited v. Ukraine», § 168)
Таким чином, ЄСПЛ сформував сталу практика щодо розуміння принципу належного урядування з п'яти головних складових елементів: 1) покладення на суб'єктів владних повноважень зобов'язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб'єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб'єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб'єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб'єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб'єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб'єкта владних повноважень.
Законодавством України (Конституцією та законами України) прямо передбачений обов'язок суб'єктів владних повноважень дотримуватися принципу належного урядування, відповідно, адміністративні суди під час розгляду та вирішення спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, мають перевіряти дотримання цього принципу у всіх його аспектах з урахуванням конкретних обставин справи. Фактичне застосування принципу належного урядування є своєрідним «маркером» того як в Україні гарантуються ст.ст.1, 3, 6, 8, 19, 55, 56, 124 Конституції України, а суди застосовують ч.2 ст.2 КАС України та ст.ст.3, 4 Угоди про асоціацію з ЄС.
Реалізація принципу належного урядування у сучасних публічно-управлінських відносинах набуває особливо важливого значення з огляду на те, що тільки за умови дотримання цього принципу суб'єктами владних повноважень можна говорити про існування демократичної, соціальної та правової держави, громадянського суспільства, а також формування принципово нової форми здійснення публічного управління, заснованої на прийнятті суб'єктами владних повноважень легітимних (таких, що ґрунтуються на законі), справедливих (враховують баланс інтересів різних суб'єктів) та ефективних (передбачають можливість безумовного виконання) рішень, вибудовуванні публічно-сервісних відносин між людиною та державою, у яких відповідні інституції та процеси служать інтересам всього суспільства.
Конституційний Суд України сформулював юридичні позиції, згідно з якими держава різними правовими засобами забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади та інших державних органів, які здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (друге речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001); Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов'язків держави (статті 3, 16, 22) (перше речення абзацу четвертого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001).
У Рішенні від 16.11.2022р. № 9-р(II)/2022 Конституційний Суд України вказав, що на виконання вимог Конституції України держава має втілювати у своїй діяльності конституційний принцип її відповідальності перед людиною та посутньо пов'язаний із ним принцип «добропорядного врядування» (good governance), що полягає в обов'язку держави втілити у своїй діяльності фундаментальні засади побудови, організації та реалізації державної влади для утвердження правдивої демократії, додержання людських прав та верховенства права (правовладдя) як загальноєвропейських цінностей.
Верховний Суд у постанові від 28.02.2020р. у справі № П/811/1015/16 також наголошував на тому, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Особливо небезпечно допусками відступ суб'єктів владних повноважень від принципу належного урядування у випадку, коли суб'єкт приватного права у правовідносинах з державою діє добросовісно.
Зазначене кореспондується з ч.1 ст.6 Закону України № 2073-IХ від 17.02.2022р. «Про адміністративну процедуру» (надалі - Закон № 2073-IХ), який набрав чинності з 15.12.2023р., про те, що адміністративний орган здійснює адміністративне провадження виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, а також на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження відповідно до частини третьої статті 6 Закону № 2073-IХ вважається законним у разі дотримання таких умов:
1) дискреційне повноваження передбачено законом;
2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;
3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;
4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків).
Зважаючи на викладене, колегія суддів уважає, що обраний судом першої інстанції спосіб захисту порушеного права позивача є ефективним і відповідає завданню адміністративного судочинства.
Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про підставність та обґрунтованість заявленого позову, через що останній підлягає до задоволення, із вищевказаних мотивів.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші, зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволені у визначений спосіб.
Окрім цього, допущені судом неточності стосовно підстав відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу МУО на правильність висновків суду про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог не впливають.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування останнього колегія суддів не вбачає.
Згідно ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Богородчанську селищну раду Івано-Франківської обл.
Окрім цього, ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2024р. в частині зупинення дії рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.07.2024р. в адміністративній справі № 300/2130/24 належить визнати такою, що втратила чинність (Т.2, а.с.181-182).
Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.310, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Богородчанської селищної ради Івано-Франківської обл. на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.07.2024р. в адміністративній справі № 300/2130/24 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Богородчанську селищну раду Івано-Франківської обл.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді І. В. Глушко
Р. Б. Хобор
Дата складання повного тексту судового рішення: 18.10.2024р.