17 жовтня 2024 року м.Київ № 640/5224/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головенка О.Д., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 із позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку у сумі 236 355,70 грн за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16.
Ухвалою Окружного адміністративного суду у місті Києві від 30.04.2021 справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
15.12.2022 набрав чинності Закон України від 13.12.2022 № 2825-IX “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
Відповідно до абзаців 1-3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного закону Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя, а до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відтак, розгляд зазначеної справи підпадає під територіальну юрисдикцію Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею у даній справі визначено суддю Головенка О.Д.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.02.2024 справу прийнято до провадження та продовжено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (в порядку письмового провадження).
Відповідач своїм правом на подачу відзиву на позовну заяву не скористався та будь яких заяв або клопотань до суду не подавав.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 проходила державну службу на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України.
Наказом № 2723-о від 25.07.2016 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з 25.07.2016 із займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» із виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячного заробітку та надано грошову компенсацію за 4 календарних дні невикористаної основної щорічної відпустки за 2016 рік.
Не погоджуючись із звільненням з роботи ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про скасування наказу Державної фіскальної служби України № 2723-о від 25.07.2016 «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлення на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України. Позивач просила також стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також за час затримки проведення розрахунку при звільненні.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.02.2017 у справі № 826/13270/16 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про поновлення на роботі відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 07.02.2019, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.02.2017 у справі № 826/13270/16 скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено.
Скасовано наказ Державної фіскальної служби України № 2723-о від 25.07.2016 «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на службі на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України.
Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26.07.2016 по 13.04.2017 в розмірі 82 496,49 грн.
Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.07.2016 по 29.07.2016 в розмірі 1 576,84 грн.
Позивач зазначає, що станом на момент звернення до суду з позовом у цій справі постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 не виконана.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Статтею 129-1 Конституції України, визначено, що судове рішення є обов'язковим до виконання.
Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення є обов'язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
За п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
За змістом ч. 2 ст. 372 КАС України судове рішення, яке набуло законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з ч. 3 ст. 14 КАС України невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
У ч. 8 ст. 235 КЗпП України зазначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У зв'язку з невиконанням відповідачем постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16, в частині поновлення позивача на роботі:
рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 у справі № 826/5052/18 стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання за період з 14.04.2017 по 23.03.2018 в розмірі 135 230,47 грн;
рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.04.2020 у справі № 640/20236/19 стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання за період з 24.03.2018 по 31.10.2019 в розмірі 284 895,56 грн.
Судом встановлено, що на момент звернення позивача з адміністративним позовом у даній справі постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16 про поновлення позивача на роботі не виконано.
Згідно зі ст. 236 КЗпП України (оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника), у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Суд наголошує на тому, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі, є видання роботодавцем про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
При цьому, важливим є саме те, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
За змістом норм ст. 236 КЗпП України, затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права Верховний Суд викладав також у постановах від 23.06.2019 (справа № 802/1184/16-а), від 17.06.2020 (справа № 521/1892/18), від 26.02.2020 (справа № 702/725/17), від 06.12.2018 (справа № 465/4679/16).
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі ст. 236 КЗпП України, суду потрібно встановити чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення установити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Приписи ст. 236 КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.
Отже, наведеними положеннями визначено окремий вид спеціальної відповідальності суб'єкта (роботодавця, власника, або уповноваженого ним органу) за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.
Таким чином суд вважає, що знайшли своє підтвердження доводи сторони позивача про наявність затримки з боку відповідача виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, що є підставою для стягнення на користь позивача з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення працівника на посаді та публічній службі (роботі).
Оскільки відповідач продовжує не виконувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16, з нього на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання цієї постанови за період, що не охоплений попередніми судовими рішеннями з 01.11.2019 по 26.02.2021 (день звернення до суду з позовом у цій справі) включно.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100 в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з п. 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до п. 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Абзацом 1 п. 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до п. 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у п. 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Пункт 10 Постанови № 100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв'язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
Судом встановлено, що позивача звільнено із займаної посади 25.07.2016.
Таким чином, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з п. 2 Порядку № 100, а саме: травень, червень 2016 року.
У справі № 826/13270/16, суд апеляційної інстанції в постанові від 13.04.2017, встановив на підставі довідки відповідача № 1172 від 08.09.2016, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 становила 7 489,99 грн, а середньоденна - 394, 21 грн.
У відповідності з ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позовні вимоги у цій справі заявлені за період з 01.11.2019 по 26.02.2021.
Суд зазначає, що оскільки п. 10 Постанови №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв'язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 № 292 «Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році) посадовий оклад за посадою позивача до звільнення, складав 4 308,00 грн, а її середньоденна заробітна плата, виходячи з вказаного розміру посадового окладу, дорівнювала 394,21 грн, що підтверджується довідкою відповідача від 08.09.2016 № 1172.
За схемою на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2019 році (у коефіцієнтах), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 06.02.2019 № 102, з 01.01.2019 посадовий оклад за посадою, яку займала позивач, дорівнює 2,27 мінімального посадового окладу.
Приміткою 1 до зазначеної схеми посадових окладів визначено, що у 2019 році мінімальний посадовий оклад становить два розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01.01.2018. У разі коли внаслідок множення мінімального посадового окладу на відповідний коефіцієнт отримано число у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до 10 гривень (крім мінімального розміру посадового окладу групи 9).
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» станом на 01.01.2018 встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб в розмірі 1762,00 грн.
Таким чином, з 01.01.2019 посадовий оклад за посадою позивача дорівнює 1762,00 грн х 2 х 2,27 = 8 000, 00 грн.
Отже, коефіцієнт підвищення посадового окладу позивача в 2019 році дорівнює 1,8570 (8000,00/4308,00), а середньоденний заробіток позивача дорівнює 732,05 грн (394,21 грн х 1,8570).
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 «Питання оплати праці працівників державних органів» (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2020 № 16) з 01.01.2020 посадовий оклад за посадою позивача збільшений до 8 500,00 грн.
Отже, коефіцієнт підвищення посадового окладу позивача в 2020 році дорівнює 1,9730 (8500,00/4308,00), а середньоденний заробіток позивача дорівнює 777,78 грн (394,21 грн х 1,9730).
З урахуванням норми тривалості робочого часу на 2019 - 2021 роки тривалість періоду затримки відповідачем виконання постанови суду про поновлення позивача на роботі з 01.11.2019 по 26.02.2021 включно складає 332 робочих днів, в тому числі з 01.11.2019 по 31.12.2019 - 42 робочих дня, з 01.01.2020 по 26.02.2021 - 290 робочих днів.
Середній заробіток позивача з урахуванням дорівнює з 01.11.2019 до 31.12.2019 - 30 746,10 грн (42 робочі дні х 732,05 грн), з 01.01.2020 по 26.02.2021 - 225 556,20 грн (290 робочих дні х 777,78 грн), а разом 256 302,30 грн.
Такий алгоритм обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку з невиконанням судового рішення про поновлення на посаді викладений Верховним Судом в постанові від 19.05.2022 у справі № 160/288/19.
Згідно з ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, вихід за межі заявлених позовних вимог допускається з метою захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина.
При цьому, відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції.
У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення у справі Афанасьєв проти України).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) зазначає, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom).
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia) та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia).
Суд вважає, що задоволення позову у розмірі, обчисленому позивачем, при підтвердженні матеріалами справи неправильності здійсненого розрахунку, не призведе до повного та ефективного поновлення порушеного права позивача, якому належить право вимоги на значно більшу суму від тої, яка заявлена до відшкодування.
З урахуванням цього, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, пов'язаного з невиконанням рішення суду про поновлення на посаді, у розмірі 256 302,30 грн.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідач має сплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16 за період з 01.11.2019 до 26.02.2021 включно в розмірі 256 302,30 грн.
Згідно з приписами ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тож, відповідачем під час розгляду даного спору не було доведено законності затримки виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді, з огляду на що, позовні вимоги є обґрунтованими, знайшли своє підтвердження під час розгляду спору та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання стосовно розподілу судових витрат, суд враховує наступне.
Щодо клопотання позивача про стягнення з відповідача на його користь витрат на професійну правничу допомогу у сумі 15 000,00 грн, суд зазначає таке.
Згідно з ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з п. 1 ч. 3 ст.134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 6 ст. 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч. 7 ст. 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15.
При цьому з імперативних положень ч. 6 ст. 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях у справі «Баришевський проти України», у справі «Гімайдуліна і інших проти України», у справі «Двойних проти України», у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у справі «East/West Alliance Limited проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії»).
У п. 269 рішення у цій справі суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу ч. 6 ст. 134 КАС України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ч. 5 ст. 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 19.12.2019 у справі № 520/1849/19.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).
Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до ст. 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Враховуючи викладене, договір про надання правової допомоги є документом, який підтверджує домовленість між клієнтом та адвокатом щодо надання останнім послуг зі здійснення захисту, представництва тощо в обмін на визначений у такому договорі гонорар (фіксований розмір або погодинна оплата).
В свою чергу, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.12.2018 у справі №816/2096/17, №823/2638/18.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн позивачем до суду були надані наступні докази: копію договору про надання правової допомоги, розрахунку адвокатських послуг.
Однак, позивачем не надано суду підтверджуючих документів того, що ним було сплачено кошти за надану правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували у встановленому законом порядку витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн, суд дійшов висновку, що такі витрати не підлягають відшкодуванню на користь позивача.
Водночас, ч. 1 ст. 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що позивачем при подані даного адміністративного позову було сплачено судовий збір у розмірі 2 363,56 грн (квитанція від 03.03.2021 № 53960337), суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі № 826/13270/16 в частині негайного поновлення на посаді за період з 01.11.2019 до 26.02.2021 включно в розмірі 256 302,30 грн (двісті п'ятдесят шість тисяч триста дві гривні 30 коп.).
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у сумі 2 363 (дві тисячі триста шістдесят три) грн 56 коп за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Головенко О.Д.