Ухвала
Іменем України
15 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 539/4854/23
провадження № 61-11741ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року у складі судді: Просіної Я. В., та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 липня 2024 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Карпушина Г. Л., Панченка О. О., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя та визнання права власності,
У жовтні 2023 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 15 липня 2000 року між сторонами зареєстровано шлюб, який було розірвано рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 02 липня 2019 року.
Під час перебування в шлюбі сторонами за спільні кошти був придбаний будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі-продажу від 16 вересня 2005 року, який посвідчений приватним нотаріусом Ставицькою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 3319, власником цього майна зазначений відповідач ОСОБА_1 .
Позивачка вказувала, що спірне майно придбане сторонами в період шлюбу, тому воно належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Оскільки вони не можуть порозумітись щодо поділу спільного майна, яке придбали в шлюбі, та для запобігання в подальшому непорозумінь виникла необхідність в поділі будинку.
ОСОБА_3 просила:
визнати будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 66,3 кв. м спільним майном подружжя та здійснити поділ спірного майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року позов ОСОБА_3 задоволено:
визнано будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 66, 3 кв. м, спільним майном подружжя;
визнано за ОСОБА_3 право власності за кожним на 1/2 частину будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
спірний житловий будинок АДРЕСА_1 , який придбано сторонами під час шлюбу є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя не надано, відтак кожний з них має право на 1/2 його частину.
суд першої інстанції зазначив, що підстави для застосування до вимог позивача ОСОБА_3 за заявою ОСОБА_1 позовної давності відсутні. Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 441/1224/15-ц, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15;
суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_3 в своїх поясненнях посилається на те, що про порушення своїх прав на спільне сумісне майно довідалася у листопаді 2021 року, коли після спільної з відповідачем консультації у адвоката остаточно зрозуміла, що відповідач не має наміру переоформлювати частину її будинку на сина та таким чином здійснити поділ їх будинку, виділивши їй 1/2 частину будинку, яку в подальшому вона планувала переписати на їх спільного сина, що в подальшому призвело до її звернення до ТОВ «Експертне бюро «Рідний дім» для оцінки майна від 26 листопада 2021 року. Окрім того з пояснень ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , наданих в судовому засіданні, ними не заперечувалося право іншого на частку у спільному майні, ОСОБА_1 після розірвання шлюбу не перешкоджав ОСОБА_3 користуватися таким майном. Таким чином, суд зробив висновок про те, що враховуючи, що і після розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ними не заперечувалося право іншого на частку у спільному майні, ОСОБА_1 не перешкоджав ОСОБА_3 користуватися таким майном, а ОСОБА_3 про порушення своїх прав на спільне сумісне майно довідалася лише у листопаді 2021 року, вимоги чинного законодавства про те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного із подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. З огляду на викладене, суд вважав, що ОСОБА_3 не пропущено строк на звернення до суду із даним позовом, а тому відсутні підстави для задоволення заяви відповідача про застосування позовної давності.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 липня 2024 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;
рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певних об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17 (провадження №61-46638св18) та підтверджена у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 369/14186/17 (провадження № 61-10496св23), від 29 травня 2024 року у справі № 756/11904/19 (провадження № 61-8235св22);
апеляційний суд зазначив, що на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню. Суд першої інстанції встановив, що спірне майно, а саме житловий будинок, набутий сторонами під час перебування у шлюбі, та прийшов до обґрунтованого висновку, що зазначене майно, виходячи з приписів статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя, доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя не надано, тому кожний з них має право на його частину;
доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для застосування позовної давності необґрунтовані. Вирішуючи питання застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин, зокрема щодо позову про поділ майна подружжя, пред'явлений після розірвання шлюбу, Верховний Суд неодноразово виснував про те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «…можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов». Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20, від 28 червня 2022 року у справі № 331/3589/20, від 15 травня 2023 року у справі № 200/26797/15-ц, від 16 жовтня 2023 року у справі № 759/12245/20;
апеляційний суд виснував, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналась лише у листопаді 2021 року. Доводи апеляційної скарги, що про порушення свого права позивач дізналась ще у грудні 2018 року, коли виїхала з спірного житла, не підтверджено належними доказами. Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняв дії, які б порушували право власності позивачки на спірний будинок до 2018 року. Відсутні у справі і докази того, що право власності позивачки на 1/2 частину спірної квартири оспорювалось чи не визнавалось відповідачем і до моменту її звернення з даним позовом до суду.
ОСОБА_1 08 серпня 2024 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 липня 2024 року, у якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 05 вересня 2024 року ці недоліки було усунуто.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20; від 27 червня 2018 року у справі № 619/894/16-ц; від 04 липня 2018 року справі № 584/1319/16-ц; від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17; від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
при вирішенні цього спору судами застосовано статтю 72 СК України всупереч правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20 та ін. щодо спорів про поділ спільного сумісного майна подружжя застосовуються строки позовної давності у випадку, якщо реальне порушення захищеного права сталося поза межами позовної давності;
у поданих заявах про застосування позовної давності, відповідачем зазначено, що стосунки між сторонами і будь-яке нормальне спілкування відповідача з позивачем припинено з грудня 2018 року (вказаний факт встановлено преюдиційним рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 02 липня 2019 року). Саме з цього періоду позивачка виїхала із спірного будинку та розпочала нові стосунки. За весь подальший період вона не мала доступу до житла, не могла розпоряджатися та користуватися ним, речі позивачки у спірному будинку були відсутні. Тобто, саме з грудня 2018 року позивач знала про порушення свого права щодо спільної власності, адже саме з цього періоду відповідач припинив допускати позивача до спірного житла;
позивачці про порушення її права на користування спірним майном було відомо з дня коли між сторонами припинились шлюбні відносини, оскільки зазначеним майном позивачка не користувалась. Не користування майном, яке було набуте у шлюбі, після його припинення не позбавляло її права власності на це майно. Однак якщо це майно перебуває у володіння одного з подружжя, а інший ним після розірвання шлюбу не користується та обмежений в доступі до нього, то у такому випадку до правовідносин про поділ майна підлягає застосуванню позовна давність, визначена законом у три роки, що передбачено положеннями статті 72 СК України;
оскільки позивачка звернулась з зазначеним позовом до суду лише у 2023 році, тобто поза межами трирічної позовної давності, то наявні підстави для застосування до цих правовідносин позовної давності.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з 15 липня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 02 липня 2019 року в справі № 539/1146/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/82762307):
позовну заяву ОСОБА_5 задоволено
шлюб, зареєстрований 15 липня 2000 року Мокиївською сільською радою Чорнухинського району Полтавської області, між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис № 03, розірвано;
вказано, що шлюб вважається припиненим у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу. Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 залишити прізвище - « ОСОБА_7 ».
16 вересня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з побудовами за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується копією витягу з Державного реєстру правочинів.
Відповідно до копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 8423764 від 22 вересня 2005 року власником будинку зазначено ОСОБА_1 .
Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).
Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18)).
Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19)).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об'єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об'єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що:
«у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом (стаття 20 СК України).
Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).
У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що:
«згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що:
«можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19) зазначено, що:
«до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2023 року у справі № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21) зазначено: «початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати розірвання шлюбу в державних органах РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. […] У справі, що переглядається, відповідач просив застосувати позовну давність у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що позивач повинна була дізнатися про порушення свого права ще в 2012 році, оскільки з цього часу вона не проживала у спірній квартирі (а. с. 50-56). Однак судами першої та апеляційної інстанцій встановлено те, що позивач дізналася про порушення свого права у 2019 році, коли відповідач звернувся до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням (справа № 296/2899/19). Не користування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той з (колишнього) подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого з колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що: на момент набуття спірного житлового будинку АДРЕСА_1 сторони перебували в шлюбі; презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно відповідачем не спростована; про порушення своїх прав позивачка дізналась у листопаді 2021 року і відповідачем зворотного не доведено, тому відсутні підстави для застосування до вимог позивача ОСОБА_3 за заявою ОСОБА_1 позовної давності.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову.
Аргумент касаційної скарги про те, що саме з грудня 2018 року позивачка знала про порушення свого права щодо спільної власності, адже саме з цього періоду відповідач припинив допускати позивача до спірного житла, а тому до правовідносин про поділ майна підлягає застосуванню позовна давність необґрунтований та спростовується встановленими судами обставинами справи, зокрема, відсутністю доказів того, що право позивачки оспорювалось чи не визнавалось відповідачем і до моменту її звернення з цим позовом до суду.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20; від 27 червня 2018 року у справі № 619/894/16-ц; від 04 липня 2018 року справі № 584/1319/16-ц; від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17; від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 є необґрунтованим, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя та визнання права власності.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков