04 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 127/5524/23
провадження № 61-17855св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 вересня 2023 року у складі судді Романюк Л. Ф. та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Голоти Л. О., Оніщука В. В.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про виселення.
Позов мотивований тим, що є власником садового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У зазначений будинок вселився відповідач, який не має жодного відношення до неї, є колишнім чоловіком її доньки ОСОБА_3 , шлюб між якими було розірвано у 2021 році. При цьому відповідач має зареєстроване місце проживання за іншою адресою.
Позивач позбавлена можливості користуватися своїм садовим будинком, а відповідач не вносить жодної плати за користування майном, користується комунальними послугами без оплати.
ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_2 з садового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 вересня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що припинення у ОСОБА_2 статусу члена сім'ї власника житла, у зв'язку із розірванням шлюбу із дочкою ОСОБА_1 , не припиняє його права на користування спірним приміщенням та не дає права колишній тещі виселити його з будинку.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 вересня 2023 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Усунено ОСОБА_1 перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_2 з садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позову та апеляційної скарги в розмірі 2 147,20 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що спірний будинок має статус садового, тобто нежитлового. Тому висновок суду першої інстанції про набуття відповідачем як членом сім'ї власника, права постійного проживання у цьому будинку є помилковим, і норми статті 9, 64, 156 ЖК до спірних правовідносин не застосовуються.
Оскільки ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послалася на те, що вона є власником садового будинку, а відповідач самовільно, без законних на те підстав, займає це майно, апеляційний суд вважав, що між сторонами виник спір щодо права власника на усунення йому перешкод у користуванні належним їй майном, у зв'язку з чим нею і пред'явлено негаторний позов, спрямований на усунення перешкод у користуванні ним. Фактично у справі, що переглядається, позивач звернулася до суду з позовом про усунення їй перешкод у здійсненні нею права користування нерухомим майном шляхом виселення з нього.
Спір у цій справі є спором про стверджуване порушення цивільного права та законного інтересу позивача як власника нежитлового приміщення (садовий будинок) з боку іншої особи, при цьому спірне нежитлове приміщення із володіння і користування позивача не вибувало.
ОСОБА_2 , без законних на те підстав, займає садовий будинок, що належить позивачу. Це нерухоме майно відповідно до вимог закону не може бути постійним місцем проживання ОСОБА_2 , оскільки не є житлом. Більше того, місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, висновок суду першої інстанції про те, що задоволення позову призведе до позбавлення ОСОБА_2 права на житло, є помилковим.
Ураховуючи те, що апеляційний суд ухвалив рішення про задоволення позовних вимог з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 858,88 грн судового збору за подання позовної заяви і 1 288,32 грн за подання апеляційної скарги, всього - 2 147,20 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
будівля, що пристосована для постійного проживання людей та відповідає вимогам законодавства, є житловим будинком. Факт не переведення садового будинку до житлового фонду в розумінні статті 4 ЖК України не є достатнім для формування висновку про те, що такий садовий будинок не є житлом та норми статей 9, 64, 156 ЖК України не застосовуються до спірних правовідносин. При цьому садовий будинок - будинок для літнього (сезонного) використання, який в питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків. Віднесення будинку до садового чи житлового відбувається не за фактом зазначеної в правоустановчих документах інформації, а виходячи з нормативних характеристик об'єкту нерухомого майна: нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання тощо. Проте вказані характеристики будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи;
суд апеляційної інстанції, виходячи лише з відомостей, відображених у свідоцтві про право власності та у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зробив передчасний висновок про те, що цей будинок не відноситься до житлового фонду, а тому норми статей 9, 64, 156 ЖК України до спірних правовідносин не застосовуються;
спірний будинок, незважаючи на те, що у правовстановлюючих документах стосовно нього вказано, що він є садовим, насправді по своїм характеристикам відповідає ознакам житлового будинку, використовується за призначенням як житло для постійного проживання. У цьому будинку відповідач проживає вісім років;
відповідач у справі не був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання під час судового розгляду справи в суді першої інстанції. Тому судовий розгляд справи в суді першої інстанції відбувся за відсутності сторони відповідача. Вказане мало наслідком те, що відповідач був обмежений у своїх процесуальних правах, зокрема праві на ознайомлення з матеріалами справи, надання суду своєї позиції у вигляді відзиву на позовну заяву, надання письмових доказів в обґрунтування своєї позиції (у тому числі щодо моєї участі в купівлі земельної ділянки та її забудови), виклик та допит в судовому засіданні свідків тощо. Обмеження відповідача в його процесуальних правах, зокрема в частині надання доказів, мало наслідком неповноту встановлення судом фактичних обставин справи, що в подальшому призвело до неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права до спірних правовідносин і ухвалення незаконного рішення. Оскільки недоліки, допущені судами попередніх інстанцій не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, адже лише при новому розгляді справи суд зможе об'єктивно дослідити всі докази у сукупності з іншими доказами, надати оцінку наданим мною доводам та доказам, що не буде порушувати процесуальні права відповідача;
не є підставою для виселення членів сім'ї власника житла, у тому числі й колишніх, факт не переведення садового будинку в житловий фонд чи існування самого факту реєстрації права власності на це майно за певною особою без оцінки обставин набуття такого права власності, що фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
ОСОБА_2 наголошує, що саме він за власні кошти у 2011 році придбав земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . На цій земельній ділянці він за власні кошти побудував житловий будинок та в силу життєвих обставин на позивача було оформлено лише право власності на нерухоме майно, хоча вона будь-якої участі в його придбані та утримані не брала. Купівля земельної ділянки та її забудова підтверджується розпискою від 14 вересня 2011 року, наданою попереднім власником ОСОБА_5 , що була надана відповідачем до суду апеляційної інстанції. Проте вказаному доказу не надано належної оцінки;
право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім'ї;
сам факт не переведення садового будинку в житловий фонд без оцінки критеріїв відповідності нерухомого майна відповідним стандартам будівництва, як і оцінки способу та цілей використання нерухомого майна, не є безумовною підставою для формування висновків про не поширення на спірні правовідносини положень ЖК України та не є достатньою підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання;
відповідач не забезпечений іншим житлом. У спірне домоволодіння він заселився у встановленому законом порядку та проживає у ньому безперервно понад вісім років. Тому його не може бути позбавлено спірного житла шляхом виселення з садового будинку, без надання іншої житлової площі;
висновки суду апеляційної інстанції про те, що у відповідача є житло, оскільки він зареєстрований на АДРЕСА_3 , не відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права. Військовослужбовці та члени їх сімей до одержання ними жилого приміщення для постійного проживання мають право зареєструватися у військовій частині за її місцезнаходженням. Згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за адресою: АДРЕСА_3 , знаходиться військова частина НОМЕР_1 . На час проходження військової служби ОСОБА_2 скористався правом бути зареєстрованим за адресою дислокації військової частини, проте на цей час він звільнений з військової служби та є військовим пенсіонером. Будь-якого відношення до військової частини НОМЕР_1 він наразі не має. Тому право реєстрації за юридичною адресою військової частини - місцем проходження військової служби, не є тотожним поняттю забезпечення житлом. Таким чином, оскільки відповідач не має іншого житла, проживає у спірному будинку понад вісім років, то має право й надалі проживати та користуватися спірним домоволодінням, оскільки є колишнім членом сім'ї позивача;
позивач скористався своїм правом обрання способу захисту порушеного права та формулювання підстав позову і позовних вимог про виселення з садового будинку без надання іншого житла. З тексту позовної заяви та тексту апеляційної скарги слідує, що позивач не пред'являла позовну заяву з підстав, передбачених у статті 391 ЦК України, тобто шляхом пред'явлення негаторного позову. Натомість суд апеляційної інстанції всупереч нормам процесуального права не надав належної оцінки обраному позивачем способу захисту, перейнявши на себе диспозитивне право сторони позивача, самостійно обрав спосіб захисту порушеного права замість відмови у задоволенні позову з цих підстав. Такі дії суду апеляційної інстанції суперечать нормам статей 12, 13 ЦПК України та порушують принцип рівності сторін.
У січні 2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшла заява про добровільне виконання відповідачем постанови апеляційного суду в спосіб виселення із спірного садового будинку.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 02 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 127/5524/23 та витребувано справу із суду першої інстанції. Цією ж ухвалою у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2023 року відмовлено.
У січні 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 січня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/4673/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 29 листопада 2023 року у справі № 754/11742/21, від 22 грудня 2021 року у справі № 581/489/20, від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, від 16 вересня 2020 року у справі №359/4356/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником садового будинку з господарськими будівлями та спорудою за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року розірвано шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .
Згідно із довідкою Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради від 08 лютого 2023 року № 8473 в реєстрі територіальної громади відсутня інформація щодо реєстрації осіб у спірному садовому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміють майнові права.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У частинах другій, третій статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, а власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім'ї.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Згідно з частиною першою статті156 ЖК України з урахуванням положень частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Отже, під час вирішення справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування житлом.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
«Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві».
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша стаття 81 ЦК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні з позовом до ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 зазначала, що вона є власником спірного садового будинку з господарськими будівлями та спорудами. У цей будинок вселився відповідач, який не є членом її сім'ї та не має жодного відношення до неї, є колишнім чоловіком її доньки ОСОБА_3 , шлюб між якими було розірвано у 2021 році. При цьому відповідач має зареєстроване місце проживання за іншою адресою. Позивач позбавлена можливості користуватися своїм садовим будинком, а відповідач не вносить жодної плати за користування майном, користується комунальними послугами без оплати;
відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року дочка позивача ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_2 , який розірваний 06 жовтня 2021 року. Отже, сімейні відносини між позивачем та відповідачем виникли ще у 2010 році, адже відповідач є батьком її онучки, та колишнім чоловіком її дочки. В офіційному шлюбі дочка позивача та відповідач були п'ять років, отже ОСОБА_2 був повноправним членом сім'ї. Тому до садового будинку ОСОБА_2 вселився за згодою позивача, а позивач не довела, що у ОСОБА_2 наявне інше житло для проживання. Крім того, матеріали справи не містять жодного належного доказу того, що ОСОБА_2 руйнує чи псує житлове приміщення, або використання його не за призначенням, або систематично порушує правила співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з ним;
апеляційний суд виходив з того, що спірний будинок має статус садового, тобто нежитлового. Тому висновок суду першої інстанції про набуття відповідачем як членом сім'ї власника, права постійного проживання у цьому будинку є помилковим, і норми статті 9, 64, 156 ЖК до спірних правовідносин не застосовуються. Фактично у справі, що переглядається, позивач звернулася з позовом про усунення перешкод у здійсненні нею права користування нерухомим майном шляхом виселення з нього. Спір у цій справі є спором про стверджуване порушення цивільного права та законного інтересу позивача як власника нежитлового приміщення (садовий будинок) з боку іншої особи, при цьому спірне нежитлове приміщення із володіння і користування позивача не вибувало. ОСОБА_2 , без законних на те підстав, займає садовий будинок, що належить позивачу. Це нерухоме майно відповідно до вимог закону не може бути постійним місцем проживання ОСОБА_2 , оскільки не є житлом. Більше того, місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, висновок суду першої інстанції про те, що задоволення позову призведе до позбавлення ОСОБА_2 права на житло, є помилковим;
в той же час апеляційний суд вважаючи, що згоди позивача на вселення до спірного садового будинку не було, не з'ясував чи є відповідач колишнім членом сім'ї позивача у контексті норм статей 64, 156 ЖК України, адже не встановив факти спільного проживання колишньої тещі та зятя (разом з дружиною / донькою позивача) у спірному садовому будинку та спільного побуту, взаємних прав й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання. Таким чином, апеляційний суд належним чином не встановив підстави вселення ОСОБА_2 до садового будинку, що має значення для вирішення справи;
крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 . У касаційній скарзі відповідач наголошував, що висновки апеляційного суду про наявність у нього іншого житла, оскільки він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , не відповідають фактичним обставинам справи. Він є військовим пенсіонером, і як військовослужбовець під час проходження служби зареєстрував місце свого проживання за адресою місцезнаходження військової частини до одержання ними жилого приміщення для постійного проживання. Тому реєстрація за юридичною адресою військової частини - місцем проходження військової служби, з якої відповідач звільнився, не є тотожним існування у нього іншого житла. Водночас у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про наявність / відсутність у ОСОБА_2 житла, крім спірного садового будинку, а суд апеляційної інстанції цього питання належним чином не з'ясував.
За таких обставин апеляційний суд не встановив обставин, які мають значення для вирішення справи, зокрема: не з'ясував законність підстав вселення відповідача до спірного садового будинку; наявність / відсутність у відповідача іншого житла. Крім того, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що відповідача не було повідомлено про розгляд справи у суді першої інстанції, оскільки він брав участь під час апеляційного перегляду справи, а за результатами такого перегляду суд ухвалив нове рішення у справі. Тому відповідач не був обмежений у доказуванні обставин, на які він посилався як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального та матеріального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).
Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2023 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко