про повернення позовної заяви
14 жовтня 2024 рокум. ПолтаваСправа № 440/11471/24
Суддя Полтавського окружного адміністративного суду Удовіченко С.О., розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора України в якому просить:
Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не нарахування та не виплати в повному обсязі прокурору відділу Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 заробітної плати відповідно до положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», а саме без нарахування та виплати надбавки за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, за період з 02.10.2023 по 12.03.2024 включно.
Зобов'язати Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити в повному обсязі прокурору відділу Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 заробітну плату відповідно до положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», а саме нарахувати та виплати надбавку за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, за період з 02.10.2023 по 12.03.2024, а також здійснити перерахунок та виплату коштів за цей період по лікарняних, відпустках та наданих матеріальних допомогах з урахуванням надбавки за вислугу років в розмірі 30% посадового окладу.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01.10.2024 визнано неповажними вказані ОСОБА_1 причини пропуску строку звернення до суду. Позовну заяву залишено без руху. Позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви - десять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Недоліки необхідно усунути шляхом надання до Полтавського окружного адміністративного суду заяви із зазначенням підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду та доказів на їх підтвердження.
Згідно довідки Полтавського окружного адміністративного суду копія ухвали доставлена в "Електронний кабінет" позивача 01.10.2024 об 21:10.
07.10.2024 до Полтавського окружного адміністративного суду надійшла заява позивача, в якій остання зазначила, що: "... пункту 2 частини 4 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" посадовий оклад прокурора відділу Генеральної прокуратури України становить (1600*25*1,3) 52 000 грн.
Листом Офісу Генерального прокурора №27/3-796вих-24 від 09.04.2024 поінформовано, що станом на 02.10.2023 стаж моєї роботи, становить 22 роки 1 місяць і 2 дні, що дає право на вказану надбавку в розмірі 30% від посадового окладу.
(30% від окладу (52000*30:100) складає 15 600 грн.).
Тобто, згідно вказаного розрахунку за повний відпрацьований місяць відповідач повинен нараховувати мені 67 600 грн. та виплачувати (з урахуванням утримання податків та зборів) - 54 418 грн.
Водночас, з моменту виходу з декретної відпустки до березня 2024 року не було відпрацьовано жодного повного робочого місяця, у зв'язку із перебуванням у відпустках та на лікарняних, зокрема:
- з 16.10.2023 по 08.11.2023 включно, у відпустці (Наказ від 09.10.2023 № 3217-вц);
- з 23.10.2023 по 27.10.2023 включно, на лікарняному (л/н №9397191-2017681721-1);
- з 28.11.2023 по 01.12.2023 включно, на лікарняному (л/н №9885296-2018544427-1;
- з 05.12.2023 по 08.12.2023 включно, на лікарняному (л/н №9986206-2018744778-1);
- з 25.12.2023 по 05.01.2024 включно, у відпустці (Наказ від 18.12.2023 № 3814-вц); з 06.02.2024 по 29.02.2024 включно, у відпустці (Наказ від 31.01.2024 № 227-вц).
Згідно з випискою по зарплатному картковому рахунку відповідачем за вказаний період виплачені мені такі суми:
- за жовтень 2023 року - 93 916 грн. (двома зарахуваннями 81.970 грн. та 11.946 грн.);
- за листопад 2023 року - 18 519 грн. (двома зарахуваннями 1 162 грн. та 17 357 грн.);
- за грудень 2023 року - 31 068 грн. (трьома зарахуваннями 14 159 грн., 8 418 грн. та 8 509 грн.);
- за січень 2024 року - 32 760 грн. (двома зарахуваннями 8 509 грн. та 24 251 грн.);
- за лютий 2024 року - 75 476 грн. (трьома зарахуваннями 5 980грн., 708 грн. та 68 788 грн.);
- за березень 2024 року - 41 860 грн. (двома зарахуваннями 15 600грн та 26 260грн.).
Тобто,
- ненадання інформації відповідачем щодо нарахування заробітної плати, її складових, відрахувань, суми, що належить до виплати тощо;
- зарахування різних сум, у тому числі (за жовтень 2023 року та лютий 2024 року) таких, що перевищують встановлену ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» суму заробітної плати з урахуванням виплати мені надбавки та які б могли певною мірою відповідати правильності нарахування; - оплату лікарняних, які обраховані у розмірі 100% не від розміру від середньої заробітної плати, а із розрахунку мінімальної заробітної плати (орієнтовно 300 грн. за 1 день перебування на лікарняному, оскільки я перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною понад 3 роки), не дають мені змоги об'єктивно оцінити правильність нарахування та виплату заробітної плати з боку Відповідача за вказаний період.
Перший повний місяць, який відпрацювала після виходу з декретної відпустки, був березень 2024 року, за результатами оплати якого у мене з'явилися певні сумніви щодо правильності нарахування та виплати мені заробітної плати.
Ураховуючи це, 03.04.2024 на ім'я Генерального прокурора спрямовано заяву щодо неправомірних, на мою думку, дій працівників Департаменту планово фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Офісу Генерального прокурора.
Цього ж дня в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» направлено запит до Офісу Генерального прокурора щодо моєї вислуги років для виплати надбавки станом на день виходу на роботу з декретної відпустки.
11.04.2024 в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» також направлено запит до Офісу Генерального прокурора щодо наявності вказівок, наказів, розпоряджень Генерального прокурора, заступників Генерального прокурора, виконувача обов'язків начальника Департаменту - головного бухгалтера, начальника відділу розрахунків із заробітної плати Департаменту щодо встановлення/не встановлення мені надбавки за вислугу років, як складової заробітної плати, із наданням їх копій.
Листом Офісу Генерального прокурора від 09.04.2024 № 27/3-796вих-24 поінформовано, що станом на запитувану дату наявна вислуга років для виплати щомісячної надбавки - 22 роки 1 місяць і 2 дні.
Крім того, у відповіді Офісу Генерального прокурора від 19.04.2024 № 21-748вих-24 на мою заяву вказано, що надбавка за вислугу років не виплачується, на підставі ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Одночасно у листі Офісу Генерального прокурора від 17.04.2024 № 27/3- 876вих-24 на мій запит в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» зазначено (абзац 5 аркуш 3), що вказівки, накази, розпорядження Генерального прокурора, заступників Генерального прокурора, виконувача обов'язків начальника Департаменту - головного бухгалтера, начальника відділу розрахунків із заробітної плати Департаменту щодо встановлення/не встановлення надбавки за вислугу років, як складової моєї заробітної плати не реєструвалися.
У подальшому, у межах визначеного Законом тримісячного строку 14.06.2024 до Київського окружного адміністративного суду подано позовну заяву про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - нарахувати та виплатити мені надбавку за вислугу років, починаючи з 02.10.2023 по дату ухвалення судом рішення, а також перерахувати та виплатити кошти за цей період по лікарняних, відпустках та наданих матеріальних допомогах з урахуванням надбавки за вислугу років в розмірі 30% посадового окладу.
26.06.2024 згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи № 320/30165/24 для її розгляду визначено суддю Київського окружного адміністративного суду Панову Г.В. 03.07.2024 Кадровою комісією Офісу Генерального прокурора прийнято рішення про неуспішне проходження мною третього етапу атестації - співбесіди, що є безумовною підставою для мого подальшого звільнення з органів прокуратури (пункт 6 Розділу 5 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого Наказом Генерального прокурора 03.10.2029 № 221).
Ураховуючи вказане негативне рішення Кадрової комісії, а також необхідність стороннього догляду за близькою особою (свекром), прийнято рішення про зміну місця проживання з м. Києва на м. Кременчук Полтавської області.
Таким чином, у разі ухвалення Київським окружним адміністративним судом рішення про відкриття провадження у справі і розгляд за правилами загального позовного провадження з викликом сторін, я би була фізично позбавлена можливості приймати участь у розгляді справи судом, а тому 08.08.2024 мною до Київського окружного адміністративного суду подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, з метою подальшого подання такої позовної заяви за місцем проживання.
З огляду на те, що Київським окружним адміністративним судом рішення про відкриття провадження за моїм позовом ще не приймалось, 09.09.2024 останнім винесено ухвалу про повернення мені позовної заяви та доданих до неї матеріалів.
Наступного дня, 10.09.2024 мною подано відповідну позовну заяву до Полтавського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24.09.2024 визнано поважними причини пропуску мною строку звернення до суду із цим позовом у частині позовних вимог щодо нарахування та виплати надбавки за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу та перерахунку виплаті коштів по лікарняних, відпустках та матеріальних допомог за період з 13 березня 2024 року по 08 червня 2024 року, та поновлено такий строк звернення.
В частині вказаних мною підстав подання позову з пропущенням встановленого строку звернення до суду за період з 02 жовтня 2023 року по 12 березня 2024 року визнано неповажними, та в цій частині позовну заяву повернуто, що не позбавляє мене права повторного звернення до суду з позовною заявою для захисту своїх порушених прав на належну оплату праці".
Надаючи правову оцінку вищевказаним доводам позивача, суд зазначає наступне.
За змістом статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За визначенням, наведеним у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Як свідчить зміст позовної заяви, предмет спору зводиться до вимог про перерахунок надбавки за вислугу років як прокурору відділу Генеральної прокуратури України, а тому в силу пункту 17 частини першої статті 4 КАС України спір стосується проходження позивачем публічної служби.
Тож спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Разом з тим, стаття 122 КАС України, зокрема частина п'ята цієї статті, не містить норм, які б регулювали порядок звернення осіб, які перебували (перебувають) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці визначений нормами статті 233 Кодексу законів про працю України, які для цих спірних правовідносин є спеціальними відносно приписів частини п'ятої статті 122 КАС України.
До 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (грошового забезпечення). Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати (грошового забезпечення), обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, тобто до 19 липня 2022 року, "працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".
Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній після внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, тобто з 19 липня 2022 року, "працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що до вимог щодо стягнення заробітної плати за період, який тривав по 19 липня 2022 року, застосовується норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, а саме: особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, а до вимог щодо стягнення заробітної плати за період, який розпочався з 19 липня 2022 року, застосовується норма частини першої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній після внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, а саме: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Оскільки предмет спору у цій справі зводиться до вимог про нарахування та виплату позивачу надбавки за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, за період з 02 жовтня 2023 року по 12 березня 2024 року, то, беручи до уваги вищенаведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/156/23, до заявлених позивачем вимог за період з 02 жовтня 2023 року по 12 березня 2024 року слід застосовувати норму частини першої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній після внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, а саме: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Позивач звернулася до суду з цим позовом - 26 вересня 2024 року.
У свою чергу направлення позивачем запиту та отримання від відповідача листів не змінює моменту, з яким законодавство пов'язує початок перебігу строку звернення до суду, а свідчить лише про час, коли позивач виявила зацікавленість до стану своїх прав та почала вчиняти активні дії щодо реалізації своїх прав і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, а є лише фактично штучно створеною новою часовою передумовою звернення з позовом до суду.
Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду, викладеному, зокрема, в постанові від 17 липня 2024 року у справі № 380/13537/21.
Також в постанові від 17 липня 2024 року у справі № 380/13537/21 Верховним Судом зазначено, що: "реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою".
Крім того, суд враховує висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 21 вересня 2023 року у справі № 340/341/23 та від 18 липня 2024 року у справі № 480/6083/23, а саме: незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду у визначений законом строк. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Згідно постанови Верховного Суду від 26 квітня 2024 року у справі № 380/7611/23 "перебування позивача на лікарняному в період із 11.03.2023 по 24.03.2023 не завадило йому звернутися до адвоката (дата укладення договору про надання професійної правничої допомоги, укладеного між адвокатом Прядком О.О. і ОСОБА_1 - 20.03.2023). В судовому засіданні в суді першої інстанції позивач надавав суду додаткові пояснення, зокрема, про перебування на амбулаторному лікуванні з 28.02.2023 по 24.03.2023 і про проживання у свого знайомого у м. Києві. Поряд з цим, позивач звернувся до суду із позовом більш ніж через 15 днів з моменту закінчення періоду тимчасової непрацездатності.
Колегія суддів Верховного Суду бере до уваги указані обставини, вважає, що тимчасова непрацездатність особи, підтверджена відповідними доказами, може бути підставою для висновку про наявність об'єктивних непереборних обставин, які перешкоджали такій особі реалізувати певні процесуальні права та обов'язки.
Водночас, перебування особи на амбулаторному лікарняному не є безумовною підставою для поновлення процесуальних строків, і не у всіх випадках може вважатися поважною причиною пропуску строку звернення до суду, в розумінні КАС України.
В контексті установлених обставин та конкретно у цій справі, судами не встановлено об'єктивних та непереборних обставин, які б зумовлювали неможливість скористатися позивачем процесуальними правами чи обов'язками під час перебування останнього на амбулаторному лікуванні у період з із 11.03.2023 по 24.03.2023.
А тому, висновки судів попередніх інстанцій в цій частині не спростовуються доводами касаційної скарги".
Відповідно до постанови Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 140/9165/23: "Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 560/3070/19 зазначив, що амбулаторне лікування розуміє під собою лікувально-профілактичні дії, які надаються особі (основні види медичної допомоги), як в самій амбулаторії (без залишення в лікарні на стаціонар), так і вдома.
Хвороба, лікування в умовах денного стаціонару, перебування на амбулаторному лікуванні не є перешкодою для звернення до суду з позовом та не є об'єктивно непереборними обставинами, оскільки залежать виключно від волевиявлення самого позивача та належного використання ним своїх прав, визначених нормами закону.
Зазначений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 листопада 2019 року у справі № 120/4137/18-а, відповідно до якої перебування особи на амбулаторному лікуванні, на відміну від стаціонарного, не позбавляє можливості такої особи реалізувати своє право на захист порушених прав, як самому, так і через представника.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що позивачем надано докази про її перебування саме на стаціонарному лікуванні лише у періоди з 23 жовтня 2020 року по 03 листопада 2020 року, з 22 жовтня 2021 року по 02 листопада 2021 року; з 12 грудня 2022 року по 29 грудня 2022 року. При цьому, неможливості звернутися до суду до початку стаціонарного лікування, або у періоди між перебуванням у стаціонарі, або після завершення стаціонарного лікування позивачем не обґрунтовано.
Крім того, позивачем не доведено, а судами попередніх інстанцій не встановлено, що зі змісту долученої до матеріалів справи медичної документації вбачається, що позивач з моменту відмови їй у призначенні одноразової грошової допомоги (08 квітня 2020 року) перебувала у стані, який дійсно свідчив про наявність обмежень у здійсненні нею фізичної чи інтелектуальної діяльності.
Аналогічний підхід щодо критеріїв оцінки поважності пропуску звернення до суду у зв'язку із перебуванням особи на амбулаторному лікуванні неодноразово висловлювався Верховним Судом, зокрема у постановах від 17 липня 2019 року у справі №815/1175/17, від 20 лютого 2020 року у справі №560/3070/19, від 26 березня 2020 року у справі №805/2688/18-а, від 27 серпня 2021 року у справі №520/17941/2020, від 12 жовтня 2023 року у справі №560/2291/23, від 26 січня 2024 року у справі № 440/305/19 та від 31 січня 2024 року у справі № 620/13656/21.
Крім того, колегія суддів зауважує, що позивач мав можливість реалізувати своє право на подання позовної заяви до суду самостійно або через представника, шляхом надсилання документів засобами поштового зв'язку, на офіційну електронну адресу суду, через особистий кабінет у системі «Електронний суд» або будь-якими іншими дистанційними засобами зв'язку. Доводів та доказів щодо неможливості вчиняти відповідні дії (подання позовної заяви, укладення договору з адвокатом з метою уповноваження останнього вчиняти відповідні дії від імені позивача) засобами електронного або поштового зв'язку, з метою реалізації своїх прав та обов'язків у межах передбаченого КАС України строку на звернення до суду з позовом, позивачем не надано.
Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22 та у постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі №160/14919/22.
Отже, в даному випадку, колегія суддів не знаходить підтвердження поважності причин пропуску строку на звернення до адміністративного суду та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви".
Таким чином, беручи до уваги позицію Верховного Суду, суд зазначає, що зазначені позивачем підстави пропуску строку звернення до суду не є поважними, адже доказів на підтвердження наявності обставин, які були об'єктивно непереборними та пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили звернення до суду у вказаній частині позовних вимог, протягом строку, який пропущено, суду не надано
При цьому наведені позивачем у заяві обставини носять суб'єктивний характер та отже не є достатніми для висновку про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду, тому підстави для поновлення строку, вказані у позовній заяві не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду.
Крім того, позивач сам зазначає, що з аналогічними позовними вимогами вже звертався до Київського окружного адміністративного суду, однак 08 серпня 2024 року сам подав клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, з метою подальшого подання заяви за місцем нової реєстрації проживання, а вже ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року причини пропуску строку звернення до суду за період з 02 жовтня 2023 року по 12 березня 2024 року визнано неповажними, та в цій частині позовну заяву повернуто.
Суд зазначає, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:
1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк;
2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;
3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено;
4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
У свою чергу, заява позивача про поновлення строку звернення до суду не відповідає вищевказаним критеріям.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.07.2018 у справі № 521/21851/16-а, від 04.03.2020 року у справі №2040/5999/18.
Право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі, гарантує й стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною відповідним Законом від 17.07.1997 №475/97-ВР.
Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
У пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Європейський суд) від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
В той же час, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити Суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» [GC], №26083/94, ECHR 1999-I, пункт 59; рішення у справі "Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства" [GC], №28945/95, пункт 98, ECHR 2001; рішення у справі "Z. та інші проти Сполученого Королівства" [GC], №29392/95, пункт 93, ECHR 2001, рішення від 12 липня 2001 року у справі за заявою №42527/98 «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (CASE OF PRINCE HANS-ADAM II OF LIECHTENSTEIN v. GERMANY), пункт 44).
Право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання іншого, не менш важливого принципу - верховенства права, а точніше, одного з його елементів - принципу правової визначеності.
Проте, позивачем будь-яких об'єктивних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку звернення до суду, не зазначено та відповідно належних та допустимих доказів не надано.
Оцінюючи викладене вище, суд дійшов висновку, що позивачем не наведено достатніх та переконливих аргументів на підтвердження наявності об'єктивних, непереборних та істотних перешкод для звернення до суду протягом встановленого законом строку, а наведені позивачем у заяві обставини носять суб'єктивний характер та отже не є достатніми для висновку про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду, тому підстави для поновлення строку не є поважними тому заява про поновлення строку звернення до суду не підлягає задоволенню.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Також пунктом 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду не пізніше п'яти днів з дня її надходження або з дня закінчення строку на усунення недоліків (частина п'ята статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частиною другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Враховуючи наведене, позовна заява підлягає поверненню позивачеві.
На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 169 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Визнати неповажними вказані ОСОБА_1 причини пропуску строку звернення до суду.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії повернути особі, яка її подала, а саме - позивачу.
Копію ухвали направити особі, яка її подала, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складення судового рішення шляхом подання апеляційної скарги в порядку, визначеному частиною восьмою статті 18, частинами сьомою-восьмою статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Удовіченко