Справа № 420/16776/24
16 жовтня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області про визнання бездіяльність протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду 29 травня 2024 року надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Головного Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у повному обсязі;
- зобов'язати Головне Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 13 квітня 2017 р. по 18 липня 2022 року у повному обсязі, з 02 липня 2019 року по 30 квітня 2024 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;
- зобов'язати Головне Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Позиція позивача обґрунтовується наступним
Позивач зазначає, що ОСОБА_1 (далі - позивач) проходив службу у Головному управлінні державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області (далі - відповідач) та на цей час позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. При цьому, за період з 01 січня 2016 року по 01 червня 2017 року йому не в повному обсязі була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення. 30 квітня 2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі № 420/25539/23 на розрахунковий рахунок позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 41 773, 02 грн. При цьому відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі.
Позивач вважає ненарахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі - протиправними.
Позиція відповідача обґрунтовується наступним
Представник відповідача зазначає, що з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (30.04.204 року) до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ. Відповідно до принципу співмірності розмір середнього заробітку не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні.
Процесуальні дії та клопотання учасників справи
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами в порядку ст.262 КАС України.
21 червня 2024 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вхід. № ЕС/24519/24).
Станом на 18 вересня 2024 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.
Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалася позиція позивача, суд встановив наступні факти та обставини.
Обставини справи встановлені судом
ОСОБА_1 (далі - позивач) проходив службу у Головному управлінні державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області (далі - відповідач).
Згідно наказу Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області № 237 від 25.04.2017 року позивача звільнено зі служби в запас ЗСУ та виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
При цьому, за період з 01 січня 2016 року по 01 червня 2017 року йому не в повному обсязі була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення.
30 квітня 2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі № 420/25539/23 на розрахунковий рахунок позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 41 773, 02 грн.
При цьому відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі.
Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 25.04.2017 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 30.04.2024 року, то відповідачем затримано розрахунок з 25.04.2017 року по 30.04.2024 року.
Позивач зазначає що дії відповідача відносно несвоєчасного розрахунку з позивачем є протиправними та відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, тому для захисту порушеного права звернувся з цім адміністративним позовом до суду.
Джерела права та висновки суду
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з пунктом 2, 4 статті 9 вищевказаного Закону визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Приписами частини 3 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року № 2262-XII (далі - Закон України № 2262), Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 року № 393 (далі - Порядок № 393), Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон України № 2011), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року № 114 (далі - Положення № 114), Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 року № 499 (далі - Інструкція № 499).
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Статтею 117 КЗпП України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
У свою чергу у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 Верховний Суд зазначає, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно і розмір відповідальності відповідача. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував шестимісячним строком розмір виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
З огляду на принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, дія статті 117 КЗпП в редакції, яка чинна з 19.07.2022 року, застосовується тільки на ті правовідносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
На момент звільнення позивача стаття 117 КЗпП діяла в редакції, яка передбачала право позивача на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку і це право не обмежувалося будь-яким строком.
Отже, застосовною до спірних правовідносин є стаття 117 КЗпП в редакції, яка була чинна до 19.07.2022 року та розрахунку середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає необмежений шістьма місяцями.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин»; далі - Закон № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
У постанові від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22 Верховний Суд наголосив, що правова позиція суду касаційної інстанції першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.
Стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-ІХ діє з 19.07.2022 року, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
При цьому, наведений у вказаних вище постановах Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті у розмірі середнього заробітку підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Одночасно, з 19.07.2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ.
Таким чином, період з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду щодо зменшення такої виплати недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23.
При цьому, згідно з правовою позицією Верховного Суду суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17).
На думку Верховного Суду, у даній категорії справ належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові (постанова Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №380/19103/22).
Варто зазначити, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору (постанови від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 року у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 року у справі № 120/313/20, від 27.07.2023 року № 420/436/22).
При цьому суд наголошує, що вказаний у частині 1 статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено своєчасно індексацію грошового забезпечення.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17 висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 року у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим, ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції з 19.07.2022 року). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 у справі №810/451/17 та у постанові від 26 лютого 2020 у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
У даній справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, просить стягнути з відповідача середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 25.04.2017 року по 30.04.2024 року.
Таким чином, в межах даної справи підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України у редакції що діяла до 19.07.2022 року та відповідно врахуванню висновки Верховного Суду викладені у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції що діяла з 19.07.2022 року.
У постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23 наведено правову позицію щодо права позивача на отримання компенсації передбаченої статтею 117 КЗпП України у зв'язку зі зверненням до роботодавця щодо виплати заборгованості після спливу певного проміжку часу: « 51. При цьому, Суд зазначає, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що в свою чергу в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 52. Таким чином Верховний Суд констатує помилковість висновків суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 . 53. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції вирішив справу без повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі».
Враховуючи висновки Верховного Суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 перший період затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2017 року по 18.07.2022 року складає 1911 днів.
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 №100 (далі - Порядок №100) передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач 30.04.2024 року повністю виконав рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі № 420/25539/23 в частині виплати позивачу індексації грошового забезпечення у загальній сумі 41 773,02 грн., що підтверджується доказом зарахування коштів на картковий рахунок.
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення на підставі ст. 117 КЗпП України.
Кількість календарних днів у першому періоді затримки з 25.04.2017 року по 18.07.2022 року складає 1911 днів.
Як вбачається із довідки щодо розрахунку середнього заробітку, грошове забезпечення позивача за лютий 2017 року складає 14927,65 грн., грошове забезпечення позивача за березень 2017 року складає 7486,58 грн. Кількість днів служби за період лютий - березень 2017 року становить 59 календарних дні.
Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становила 379,90 грн. (14927,65 грн. + 7486,58 грн.) / 59 (лютий - березень 2017 року). Отже, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат (1299 дні) становить 725 988,90 грн. (1911 днів х 379,90 грн. = 725 988,90 грн.).
Разом з тим, судом вважає необхідним застосувати принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми індексації, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставин, за яких було встановлено наявність заборгованості, а також дій відповідача щодо її виплати, що узгоджується і з позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, від 24.07.2019 у справі № 805/3167/18-а, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі № 662/1626/17, від 17.01.2019 у справі №2-1579/11.
Істотність частки компенсації за виплачену індексацію в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 41 773,02 грн. / 725 988,90 грн. (сума індексації грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,0575.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 379,90 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 0,0575 х 1911 (кількість днів затримки розрахунку) = 41 744,36 гривень.
Таким чином, враховуючи справедливий і розумний баланс між інтересами позивача і відповідача, а також враховуючи те, що стягнення компенсації у розмірі 725 988,90 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у загальному розмірі 41 773,02 грн., на переконання суду, є явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 25.04.2017 року по 18.07.2022 року має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 41 744,36 грн., як належна сатисфакція майнових прав позивача за встановлених обставин.
Кількість календарних днів у періоді з 19.07.2022 року по 30.04.2024 року (з урахуванням шести місячного обмеження) становить 184 дні.
Як вбачається із довідки щодо розрахунку середнього заробітку, грошове забезпечення позивача за лютий 2017 року складає 14927,65 грн., грошове забезпечення позивача за березень 2017 року складає 7486,58 грн. Кількість днів служби за період лютий - березень 2017 року становить 59 календарних дні.
Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становила 379,90 грн. (14927,65 грн. + 7486,58 грн.) / 59 (лютий - березень 2017 року).
Отже, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат (184 дні - з урахуванням шести місячного обмеження) становить 69 901,60 грн. (184 дні х 379,90 грн. = 69 901,60 грн.).
Таким чином загальна сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 25.04.2017 року по 30.04.2024 року, яка підлягає стягнення з відповідача складає 111 645,96 грн. (41 744,36 грн. + 69 901,60 грн.).
Крім того, згідно змісту п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44 (далі - Порядок № 44) грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, а також особам, звільненим Із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Згідно п. 3 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами) що утримують військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби, що по в'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, ви значених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Відповідно до п. 4 та 5 Порядку № 44 виплата грошової компенсації військовослужбовцям та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Вказані положення кореспондуються з положеннями п. 168.5 ст. 168 Податкового кодексу України, згідно яких суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових вина город та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, у зв'язку з виконанням обов'язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
У зв'язку з тим, що право позивача на отримання середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби виникло саме у зв'язку із проходженням останнім даного виду публічного служби, тому на нього поширювалася дія п. 168.5 ст. 168 ПК України.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплати позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159, суд зазначає наступне.
Використане у статті 3 Закону України від 19.10.2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ) формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17.
Таким чином суд враховуючи наявність факту невиплати позивачу у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 червня 2017 року, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 30.04.2024 року, вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 року у справі № 822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 року у справі №822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 року у справі № 803/1565/17, у постанові від 15.10.2020 року у справі № 240/11882/19.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму грошового забезпечення за весь час затримки виплати по день фактичної виплати грошового забезпечення.
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Таким чином, на підставі ст.8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 КАС України, відповідно до якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з'ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, у відповідності до приписів ст. 139 КАС України, розподіл судових витрат здійснюється на користь позивача у розмірі 1211, 20 грн., де 1211, 20 грн. - ставка судового збору сплачена позивачем за звернення до суду із цим позовом.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області про визнання бездіяльність протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2017 року по 30.04.2024 року включно.
Стягнути з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2017 року по 30.04.2024 року включно у розмірі 111 645,96 грн. (сто одинадцять тисяч шістсот сорок п'ять гривень 96 коп.).
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області щодо ненарахування
та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.01.2016 року по 01.06.2017 року, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 30.04.2024 року.
Зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.01.2016 року по 01.06.2017 року, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 30.04.2024 року.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Одеській області (вул. Прохорівська, 6, м. Одеса, 65091, код ЄДРПОУ 38643633).
Суддя С.О. Cтефанов