ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 44-Б тел. 230 31 34
02.04.2007 р.
Справа № 46/85-А
За позовом
Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва
До
Товариства з обмеженою відповідальністю “Паралель»,
Товариства з обмеженою відповідальністю “Метелиця-1»
Про
визнання господарського зобов'язання недійсним
Суддя Шабунін С.В.
Секретар судового засідання Бушеленко О.В.
Представники:
від позивача
Слободянюк О.В. -представник за довіреністю від 10.01.2007 р. № 24/9/10-015
від відповідача-1
не прибув
від відповідача-2
Мелкозеров В.І. -представник за довіреністю від 20.03.2007 р. б/н
02.04.2007 р. у судовому засіданні відповідно до п. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Позивач звернувся до суду з вимогою визнання недійсним господарського зобов'язання, вчиненого шляхом обміну первинними документами, а також зобов'язати відповідача-1 повернути відповідачу-2 товар отриманий за договором на суму 31 000,00 грн. в т.ч. податок на додану вартість -5 166,66 грн. та стягнути з відповідача-2 на користь держави вартість товару.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.02.2007 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 46/85-А.
Під час проведення судового розгляду справи представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити, а саме: визнати недійсним господарське зобов'язання, здійснене шляхом обміну первинними документами, а також зобов'язати відповідача-1 повернути відповідачу-2 товари отримані за договором у сумі 31 000,00 грн. в т.ч. податок на додану вартість -5 166,66 грн. та стягнути з відповідача-2 на користь держави вартість товарів отриманих за спірним договором.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач-1 мав взаємовідносини з відповідачем-2. Відповідач-2 та відповідач-1 уклали договір купівлі-продажу побутової техніки на загальну суму 31 000,00 грн., в т.ч. ПДВ в сумі 5 166,66 грн., шляхом обміну первинною документацією.
Також позивач зазначив, що відповідач-1 займався підприємницькою діяльністю з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки невстановлені особи здійснювали від його імені діяльність, яка суперечить інтересам держави та суспільства.
На думку позивача, наявність умислу з боку відповідача-1 при укладенні зазначеної угоди свідчить те, що засновник відповідача-1 діяльності від імені підприємства не здійснював. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23.11.2005 р. по справі № 2-7070/2005 установчі документи, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво платника податку ТОВ “Паралель» визнано недійсними з моменту їх реєстрації та видачі.
Позивач вважає, що сукупність зазначених фактів є достатньою підставою для висновку щодо спрямованості діяльності відповідачів, в тому числі при укладенні спірної угоди, на ухилення від сплати податків.
Відповідач-2 проти позову надав заперечення, які мотивує тим, що відповідач-2 умислу при виконанні угоди не мав, під час укладання угоди сторони були зареєстровані відповідно до законодавства. Також відсутність умислу підтверджує те, що угода двома сторонами була виконана.
Відповідач-1 заперечень проти позову не надав, явку уповноваженого представника не забезпечив, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. За таких обставин, відповідно до ч. 6 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, справа вирішується на підставі наявних доказів.
Дослідивши матеріали справи, оглянувши надані представниками сторін оригінали копій документів, що знаходяться у матеріалах справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
Державною податковою інспекцією у Голосіївському районі м. Києва (далі -Позивач) було встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Паралель»(далі -Відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Метелиця-1»(далі -Відповідач-2) було укладено угоду купівлі-продажу побутової техніки шляхом обміну первинними документами. Відповідач-1 зобов'язався придбати, а Відповідач-2 поставити побутову техніку на загальну суму 31 000,00 грн., в т.ч. податок на додану вартість -5 166,66 грн. Товари було передано згідно податкової накладної № 367 від 23.08.2005 р. та видаткової накладної № РН-367 від 23.08.2005 р. за довіреністю ЯКН № 697729 від 23.08.2005 р. Кошти за товари Відповідач-2 перерахував згідно платіжних доручень № 381 від 22.08.2005 р., № 382 від 23.08.2005 р. Відповідачу-1 у сумі 31 000,00 грн.
Подальшою перевіркою встановлено: рішенням Деснянського районного суду м. Києва по справі № 2-7070/2005 від 23.11.2005 р. визнано недійсними установчі документи ТОВ “Паралель», свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість.
Відповідно до ч. 1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Оскільки правовідносини між відповідачами виникли після набрання чинності Цивільним та Господарським кодексами України, судом визнається, що до них застосовуються норми Цивільного та Господарського кодексів України.
Відповідно до ст.ст. 173, 174, 175 ГК України господарське зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. До видів господарських зобов'язань відносяться майново-господарські зобов'язання (цивільно-правові зобов'язання). Господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. При укладанні договору сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного виявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розгляд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Статтею 180 ГК України визначено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода Загальний порядок укладання господарських договорів визначений статтею 181 ГК України. Господарське зобов'язання повинно виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Господарське зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, та у разі визнання його недійсним за рушенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ст.202 ГК України).
Статтею 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Стаття 208 Господарського кодексу України передбачено наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 р. № 3 “Про судову практику про визнання угод недійсними» угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних юридичних наслідків. Пленум Верховного Суду України п.6 Постанови від 28.04.1978 р. № 3 “Про судову практику про визнання угод недійсними» (із змінами та доповненнями), роз'яснив, що до угод, укладених з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, зокрема належать угоди спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГК України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Підприємництво здійснюється на основі вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності та самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону (ст. 44 ГК України)
Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Кодексу).
Правовідносини, що виникають в зв'язку з формуванням платником ПДВ податкового кредиту, регулюються пунктами 7.4 та 7.5 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР із змінами і доповненнями (далі Закон).
Так, підпунктами 7.4.1 і 7.4.5 цієї статті передбачено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації. Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.
Підпунктами пп.7.5.1 цієї ж статті встановлено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:
або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;
або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Згідно з п. 7.2.1 та п. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість» платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками:
а) порядковий номер податкової накладної;
б) дату виписування податкової накладної;
в) назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість;
г) податковий номер платника податку (продавця та покупця);
д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість;
е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм);
є) повну назву отримувача;
ж) ціну продажу без врахування податку;
з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні;
и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.
Податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).
В Статті 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» № 996 від 16.07.1999 р. із змінами зазначено, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.
Оскільки податковий кредит платником податку формується в податковій декларації, правомірність дій платника стосовно такого формування визначається фактичними обставинами, що мали місце на момент подачі податкової декларації до податкового органу.
Так, у бухгалтерському та податковому обліку обох підприємств дана операція відображена у видаткових та податкових накладних. Причому дані документи оформлені належним чином, як це передбачено Законом України «Про бухгалтерський облік і фінансову діяльність в Україні»від 16.07.1999 року № 996, а також Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженим Наказом Міністерства фінансів України №88.
Судом встановлено, що податкова накладна № 367 від 23.08.2005 р. складена та оформлена у відповідності до вказаних вище норм Законів.
Вирішуючи даний спір, суд приймає до уваги те, що наявність умислу на укладення угоди, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства не може підтверджуватися рішенням районного суду про визнання недійсними установчих документів однієї із сторін договору, оскільки предметом дослідження районного суду, зокрема, була відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладенні угоди, що мала місце під час підприємницької діяльності суб'єкта.
Також суд виходить з того, що мета є суб'єктивною ознакою, притаманною фізичним особам. Юридичні особи діють через органи управління і як наслідок через фізичних осіб, що входять до складу таких органів управління. Отже для встановлення умислу та мети в діях юридичної особи необхідно довести наявність умислу та мети в діях фізичних осіб, що діяли від імені відповідної юридичної особи.
Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.
Позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що факт ухилення від сплати податків конкретними посадовими особами відповідачів встановлений обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Відповідно до Закону “Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № 509-ХІІ із змінами та доповненнями здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів державних цільових фондів, податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством, запобіганням злочинів та інших правопорушенням, віднесених законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Згідно з п. 1.3 ст. 1 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податковий борг (недоїмка) визначається як податкове зобов'язання з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності, самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання.
У відповідності з п. »а», п. »б» пп. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4, пп. 6.2.1 п. 6.2 ст. 6 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податковий орган зобов'язаний самостійно визначати суму податкового зобов'язання платника податку, якщо останнім порушені порядок здійснення підприємницької діяльності, що призвели до несплати податків, в тому числі не подано у встановлені строки податкову декларацію чи не сплачено узгоджену суму податкового зобов'язання, чи є дані, які свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових деклараціях, та відповідно надсилати платнику податків податкові вимоги.
Отже, на доведення тверджень про порушення відповідачами встановленого порядку здійснення підприємницької діяльності, ухилення від сплати податків, наявності та заподіяння держави шкоди допустимими доказами можуть бути, зокрема, податкові вимоги, надіслані відповідачам у зв'язку з несплатою ними сум податкових зобов'язань, які виникли внаслідок укладання та виконання спірного зобов'язання за договором.
На момент розгляду спору позивачем таких доказів не надано.
Судом не приймаються до уваги твердження позивача щодо наявності умислу у Відповідача-1 на порушення інтересів держави і суспільства шляхом безпідставного збільшення валових витрат, оскільки Відповідачу-1 повинно було бути відомо, що Відповідач-2 виписав первинні документи, по яким не мав наміру сплачувати до бюджету суми податків.
Жодним законодавчим актом України не передбачено зобов'язання сторони (також не надано їй права) перевіряти достовірність даних, які вказуються контрагентом в його первинних бухгалтерських документах, а також контролювати показники податкової звітності. Це саме стосується і перевірки стороною намірів виконавця щодо сплати ним державі податку. Згідно ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Позивачем не надано в ході розгляду справи належних доказів про виключення відповідачів з Єдиного державного реєстру підприємств, організацій, установ.
Судом встановлено, що на момент укладання угоди Відповідач-1 та Відповідач-2 були включені до ЄДРПОУ (довідки в матеріалах справи), зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, мали свідоцтва про державну реєстрацію, були взяті на облік до місцевих податкових органів, та зареєстровані в якості платників податку на додану вартість.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Належних доказів про те, що спірна угода укладена відповідачами з метою суперечною інтересам держави і суспільства позивачем до справи не надано, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Виходячи з положень ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати стягненню з відповідачів не підлягають.
На підставі викладеного вище, та керуючись ст.ст. 71, 94, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. На постанову може бути подано заяву про апеляційне оскарження в десятиденний термін, в двадцятиденний термін після подачі заяви може бути подано апеляційну скаргу. Апеляційна скарга може бути подана в десятиденний термін без попереднього подання заяви.
Судді С.В. Шабунін
Дата виготовлення у повному обсязі: 15.05.2007 р.
02.04.07 м. Київ 46/85-А
За позовом
До
Третя особа
Предмет адміністративного позову
Суддя Шабунін С.В.
Секретар судового засідання