15 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 127/18610/22
провадження № 61-16426св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа - приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Куранова Оксана Олександрівна,
розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Пинзарем Ігорем Віталійовичем, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2023 року у складі судді Венгрин О. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Куранова О. О., про визнання недійсними договорів позики, договорів іпотеки та скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та скасування записів про державну реєстрацію обтяження.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позивач надав вказаному відповідачу у позику кошти в сумі 500 000 грн, що еквівалентно станом на дату укладення договору 17 844,40 доларів США, строком до 01 серпня 2019 року.
Крім цього, 15 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було також укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позивач надав вказаному відповідачу у позику кошти в сумі 500 000 грн, що еквівалентно станом на дату укладення договору 17 844,40 доларів США, строком до 01 листопада 2019 року.
У зв'язку з тим, що відповідачі не виконують свій обов'язок щодо повернення боргу, у квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовами про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
У свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулись до суду із зустрічними позовами про визнання договорів позики недійсними, які мотивовані тим, що жодних договорів позики вони з ОСОБА_1 не укладали.
Рішенням Хмільницького районного суду Вінницької області від 29 грудня 2020 року (справа № 149/699/20) стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 15 січня 2019 року в сумі 500 000 грн, 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання у сумі 6 000 грн та 5 050 грн судових витрат; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним відмовлено. Рішення суду набрало законної сили 28 січня 2021 року.
Рішенням Хмільницького районного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року (справа № 149/696/20) стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу в розмірі 500 000 грн, проценти за прострочення боргу в сумі 9 800 грн, 5 098 грн судового збору і 2 250,24 грн витрат на проведення експертизи; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання договору недійсним відмовлено. Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 вересня 2021 року рішення суду від 07 травня 2021 року змінено в частині стягнення судових витрат та відмовлено в стягненні витрат за проведення почеркознавчого дослідження в сумі 2 250,24 грн. Постановою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року, частково залишене без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 14 вересня 2021 року, змінено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 3% річних за прострочення боргу в сумі 9 780,82 грн замість 9 800 грн, судові витрати 5 098 грн замість 5 096,69 грн.
Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 рішення судів щодо повернення ОСОБА_1 боргу не виконують.
За заявою ОСОБА_1 Хмільницьким РВП ГУНП у Вінницькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань 01 лютого 2022 року внесені відомості за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України та розпочато досудове розслідування (кримінальне провадження № 12022020210000039).
Приватним виконавцем Гунько В. В. відкрито виконавчі провадження щодо примусового виконання рішення Хмільницького районного суду Вінницької області від 29 грудня 2020 року (справа № 149/699/20) та рішення Хмільницького районного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року (справа № 149/696/20) про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Разом із цим, відповідачі, знаючи про наявність в них боргу по 500 000 грн у кожного перед ОСОБА_1 , з метою уникнення можливості стягнення суми боргу за рахунок власного майна, діючи недобросовісно, свідомо уклали фіктивні в простій письмовій формі договори позики грошових коштів в сумі по 500 000 грн із своїми тещами ( ОСОБА_2 з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 , що діє на підставі довіреності).
Виконання цих договорів забезпечили шляхом укладення нотаріально посвідчених іпотечних договорів (договір іпотеки № 2122 від 29 серпня 2019 року та договір іпотеки № 2124 від 29 серпня 2019 року), предметами яких стало нерухоме майно (квартири), яке належить ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві власності.
Іншого майна, достатнього для забезпечення виконання зобов'язань перед ним, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не мають.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними договори позики № б/н від 29 серпня 2019 року, договір іпотеки № 2122 від 29 серпня 2019 року, договір іпотеки № 2124 від 29 серпня 2019 року, скасувати записи про державну реєстрацію: іпотеки № 33010134 від 29 серпня 2019 року; обтяження № 33005741 від 29 серпня 2019 року; іпотеки № 33011101 від 29 серпня 2019 року; обтяження № 33006234 від 29 серпня 2019 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2023 року позов задоволено.
Визнано недійсними:
договір позики б/н від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ;
договір позики б/н від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 ;
іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2122;
іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2124.
Скасовано записи про державну реєстрацію:
іпотеки № 33010134 від 29 серпня 2019 року(іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2122);
обтяження № 33005741 від 29 серпня 2019 року(зареєстровано в реєстрі за № 2123, іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2122);
іпотеки № 33011101 від 29 серпня 2019 року(іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2124);
обтяження № 33006234 від 29 серпня 2019 року(зареєстровано в реєстрі за № 2125, іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2124).
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заборгованість ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перед позивачем добровільно не погашена, до закінчення строку виконання зобов'язань за договорами позики від 15 січня 2019 року відповідачі уклали в один день 29 серпня 2019 року договори позики на такі ж суми, як і їхні борги перед позивачем ОСОБА_1 (по 500 000 грн), зі своїми тещами, виконання договорів позики забезпечили своїм ліквідним майном - квартирами, на яке можна буде звернути стягнення, у зв'язку із чим зазначені договори позики від 29 серпня 2019 року та договори іпотеки від 29 серпня 2019 року укладені на шкоду кредитора ОСОБА_1 , порушують його права та мають ознаки фраудаторних правочинів.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , діючи через свого представника - адвоката Пинзара І. В., звернулись до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , подану їх представником - адвокатом Пинзарем І. В., залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У листопаді 2023 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 через адвоката Пинзара І. В. звернулись до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року.
У касаційній скарзі заявники просять скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Також підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають необхідність відступити від висновків Верховного Суду, які застосовані судом першої інстанції.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
29 січня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Згідно з розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Олени Грицик № 1189/0/226-24 від 07 жовтня 2024 року у зв'язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_7 , на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М. цивільну справу № 127/18610/22 (провадження № 61-16426св23) призначено судді-доповідачеві Коротенку Є. В. Судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Тітов М. Ю.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що 15 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позивач надав вказаному відповідачу у позику кошти в сумі 500 000 грн, що еквівалентно станом на дату укладення договору 17 844,40 доларів США, строком до 01 серпня 2019 року.
15 січня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Кметюк С. А., зареєстрований в реєстрі за № 90, згідно якого ОСОБА_1 передав у позику ОСОБА_2 500 000 грн, що еквівалентно станом на 15 січня 2019 року 17 844,40 доларів США, строком до 01 листопада 2019 року.
У зв'язку з тим, що відповідачі не виконують свій обов'язок щодо повернення боргу, у квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовами про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
У свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулись до суду із зустрічними позовами про визнання договорів позики недійсними, які мотивовані тим, що жодних договорів позики з ОСОБА_1 вони не укладали.
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 грудня 2020 року (справа № 149/699/20) стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за вказаним договором позики в сумі 500 000 грн, 3% річних за прострочення виконання зобов'язання у сумі 6 000 грн; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Рішення суду набрало законної сили 21 січня 2021 року.
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року (справа № 149/696/20) стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 січня 2019 року в сумі 500 000 грн, проценти за прострочення боргу в розмірі 9 800 грн, судові витрати в сумі 5 098 грн та витрати за проведення почеркознавчого дослідження в сумі 2250,24 грн; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Рішення набрало законної сили 14 вересня 2021 року після перегляду справи в апеляційному порядку.
Постановою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року (справа № 149/696/20) змінено рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року в частині стягнення 3 % річних за прострочення боргу та судових витрат, стягнуто 9 780,82 грн - 3 % річних та 5 096,69 грн судових витрат.
29 серпня 2019 року (за два місяці до закінчення строку повернення боргу перед ОСОБА_1 за договором позики від 15 січня 2019 року, який мав наступити 01 листопада 2019 року) ОСОБА_2 уклав договір позики з своєю тещою ОСОБА_3 , згідно якого ОСОБА_3 позичила ОСОБА_2 кошти в сумі 500 000 грн, строком до 29 серпня 2022 року. Договір нотаріально не посвідчений.
В забезпечення виконання зобов'язань за цим договором позики від 29 серпня 2019 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 (іпотекодержатель) в іпотеку квартиру по АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстровано в реєстрі за № 2122, в реєстрі заборон № 10. Згідно з пунктом 10.3. договору іпотеки від 29 серпня 2019 року у разі невиконання позичальником умов основного зобов'язання іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки та задовольнити за рахунок вартості майна свої вимоги в повному обсязі.
З інформаційної довідки № 307029112 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 10 серпня 2022 року вбачається, що квартира по АДРЕСА_1 зареєстрована на праві приватної власності за відповідачем ОСОБА_2 . Зазначена квартира під обтяженням: дата реєстрації 29 серпня 2019 року, іпотека № 33010134 від 29 серпня 2019 року (іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2122), обтяження № 33005741 від 29 серпня 2019 року.
Відповідач ОСОБА_3 є тещою відповідача ОСОБА_2 , зазначене підтверджується: копією повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00036457450 від 10 серпня 2022 року, повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00036478759 від 12 серпня 2022 року.
29 серпня 2019 року (після закінчення строку повернення боргу (01 серпня 2019 року) за договором позики від 15 січня 2019 року) ОСОБА_4 уклав договір позики з ОСОБА_5 , згідно якого ОСОБА_5 позичила ОСОБА_4 кошти в сумі 500 000 грн, строком до 29 серпня 2022 року. Договір нотаріально не посвідчений. Від імені ОСОБА_5 договір укладав ОСОБА_2 , на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Вінницькому міського нотаріального округу Дунаєвською С. М. 28 серпня 2019 року, зареєстровано за № 777.
В забезпечення виконання зобов'язань за цим договором позики від 29 серпня 2019 року ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 (іпотекодержатель) в іпотеку квартиру по АДРЕСА_2 (колишня адреса: АДРЕСА_2 ). Договір посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстровано в реєстрі за № 2124, в реєстрі заборон № 11. Від імені ОСОБА_5 договір іпотеки укладав ОСОБА_2 , на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Вінницькому міського нотаріального округу Дунаєвською С. М. 28 серпня 2019 року, зареєстровано за № 777. Згідно з пунктом 10.3. договору іпотеки від 29 серпня 2019 року у разі невиконання позичальником умов основного зобов'язання іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки та задовольнити за рахунок вартості майна свої вимоги в повному обсязі.
З інформаційної довідки № 307457708 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 16 серпня 2022 року вбачається, що квартира по АДРЕСА_2 зареєстрована на праві приватної власності за відповідачем ОСОБА_8 . Зазначена квартира під обтяженням: дата реєстрації 29 серпня 2019 року, іпотека № 33011101 від 29 серпня 2019 року (іпотечний договір від 29 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в особі ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2124); обтяження № 33006234 від 29 серпня 2019 року.
ОСОБА_5 є тещою ОСОБА_4 , зазначене підтверджується: копіями повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00036506600 від 15 серпня 2022 року, повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00036506610 від 15 серпня 2022 року, повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про розірвання шлюбу № 00036506697 від 15 серпня 2022 року, повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00036506645 від 15 серпня 2022 року.
Згідно з копією витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 про вчинення відповідачами ОСОБА_4 , ОСОБА_2 кримінального правопорушення за частиною третьою статті 190 КК України 01 лютого 2022 року зареєстровано кримінальне провадження № 12022020210000039.
Приватним виконавцем виконавчого округу Вінницької області Гунько В. В. відкрито виконавчі провадження щодо примусового виконання рішення Хмільницького районного суду Вінницької області від 29 грудня 2020 року (справа № 149/699/20) та рішення Хмільницького районного суду Вінницької області від 07 травня 2021 року (справа № 149/696/20) про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Вінницької області Гуньком В. В. з виконання виконавчого листа № 149/699/20, виданого Хмільницьким міськрайонним судом Вінницької області 24 лютого 2021 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 15 вересня 2021 року в сумі 500 000 грн, об'єднано виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3 у зведене виконавче провадження № НОМЕР_8.
12 серпня 2022 року відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_5, № НОМЕР_6, № НОМЕР_7 про стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 15 січня 2019 року в сумі 500 000 грн, 3% річних за прострочення боргу в розмірі 9 780 грн та судових витрат в сумі 5 096,69 грн, які об'єднано у зведене виконавче провадження № НОМЕР_4.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів віднесено визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з частиною першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).
Частинами першою, другою статті 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
За пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов'язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18.
У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.
Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред'явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов'язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.
У справі, яка переглядається, встановлено, що 15 січня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав у позику ОСОБА_2 500 000 грн, що еквівалентно станом на 15 січня 2019 року 17 844,40 доларів США, строком до 01 листопада 2019 року.
Того ж дня, 15 січня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав у позику ОСОБА_4 500 000 грн, що еквівалентно станом на 15 січня 2019 року 17 844,40 доларів США, строком до 01 серпня 2019 року.
Свої обов'язки щодо повернення боргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не виконують, що стало підставою у подальшому для звернення ОСОБА_1 з відповідними позовами до суду.
Разом із цим, встановлено, що, маючи невиконані зобов'язання перед ОСОБА_1 (строк виконання у ОСОБА_4 настав 01 серпня 2019 року, а строк виконання у ОСОБА_2 мав настати 01 листопада 2019 року), ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в один день, 29 серпня 2019 року, уклали договори позики зі своїми тещами: ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відповідно, на таку ж суму, яку вони мали повернути ОСОБА_1 , тобто по 500 000 грн, та передали в забезпечення виконання цих договорів в іпотеку наявне у них ліквідне майно, а саме: ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 (іпотекодержателю) в іпотеку квартиру по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 (іпотекодержателю) в іпотеку квартиру по АДРЕСА_2 .
З огляду на викладене, установивши, що відповідач ОСОБА_4 , маючи невиконане зобов'язання, а відповідач ОСОБА_2 за два місяці до настання строку виконання зобов'язання перед ОСОБА_1 , позичили таку саму суму грошей, які вони були зобов'язані повернути ОСОБА_1 , передавши на виконання цих договорів в іпотеку належне їм нерухоме майно, уклавши при цьому відповідні іпотечні договори з родичами (тещами), а інше майно, за рахунок якого вони можуть у повній мірі відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором ОСОБА_1 відсутнє, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваних договорів позики та іпотеки недійсними, оскільки укладення оспорюваних договорів відбулося з метою уникнення сплати боргу та звернення стягнення кредитором на їх майно як боржників.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Посилання у касаційній скарзі на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні, не є достатньо обґрунтованим, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду підстав для такого відступу не вбачає.
Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Пинзарем Ігорем Віталійовичем, залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
М. Ю. Тітов