02 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 638/12581/18
провадження № 61-17474св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Самощенко Олена Анатоліївна, Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк»,
треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінанс Проперті Групп», ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року у складі колегії суддів Мальованого Ю. М., Маміної О. В., Пилипчук Н. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко Олени Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінанс Проперті Групп», ОСОБА_2 , про припинення зобов'язань за кредитним та іпотечним договорами, вилучення записів про іпотеку,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А., Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк»), треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінанс Проперті Групп» (далі - ТОВ «Фінанс Проперті Групп»), ОСОБА_2 , про припинення зобов'язань за кредитним та іпотечним договорами, вилучення записів про іпотеку.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 03 серпня 2015 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ВАТ «ВіЕйБі Банк»), яке змінило найменування на ПАТ «ВіЕйБі Банк», укладено кредитний договір № 88, за яким вона отримала кредит у вигляді відзивної невідновлювальної лінії з лімітом у розмірі 210 000,00 доларів США під 14 % річних з кінцевим терміном повернення до 03 серпня 2015 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 04 серпня 2005 року між нею та ВАТ «ВіЕйБі Банк» укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є нежитлова будівля літ. «А-1», загальною площею 165,1 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказує, що вона повністю виконала свої зобов'язання за кредитним договором, сплативши на користь банку суму, яка значно перевищує кредитну заборгованість, що підтверджується відповідним висновком судово-економічної експертизи.
Вважає, що оскільки основне зобов'язання припинене, то всі іпотечні правовідносини є припиненими.
Крім того, Харківська філія ВАТ «ВіЕйБі Банк», яка виступала її кредитором та іпотекодержателем, була ліквідована 06 січня 2009 року, що також свідчить про припинення зобов'язань перед банком.
17 липня 2018 року вона звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А. із заявою, у якій просила внести до всіх державних реєстрів інформацію про припинення іпотеки та заборони відчуження щодо нежитлової будівлі літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із припиненням іпотекодержателя як юридичної особи.
Однак приватний нотаріус відмовила їй у проведенні реєстраційних дії, вказавши, що подані нею документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно.
01 серпня 2018 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Фінанс Проперті Групп» укладено договори про відступлення права вимоги, за умовами яких ТОВ «Фінанс Проперті Групп» набуло право вимоги до неї як позичальника і майнового поручителя за кредитним та іпотечним договорами.
Крім того, на підставі договорів про відступлення права вимоги від 02 серпня 2018 року ТОВ «Фінанс Проперті Групп» відступило ОСОБА_2 право вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між нею та ВАТ «ВіЕйБі Банк».
02 травня 2019 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А. як державний реєстратор прийняла рішення № 46703838, згідно з яким зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 04 серпня 2005 року та договору про відступлення права вимоги від 02 серпня 2018 року.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати такими, що припинилися її зобов'язання за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з Харківською філією ВАТ «ВіЕйБі Банк»;
- вилучити з державних реєстрів записи про іпотеку та заборону відчуження на нежитлову будівлю літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А. як державного реєстратора внести до відповідних реєстрів інформацію про припинення обтяження вказаного майна іпотекою та забороною відчуження.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дзержинський районний суд міста Харкова рішенням від 21 лютого 2023 року позов задовольнив частково.
Визнав припиненим зобов'язання за кредитним договором від 03 серпня 2005 року № 88, укладеним між ОСОБА_1 та Харківською філією ВАТ «ВіЕйБі Банк».
Визнав припиненим зобов'язання за іпотечним договором, укладеним між ОСОБА_1 та Харківською філією ВАТ «ВіЕйБі Банк», посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Колядою Т. Г. 04 серпня 2005 року, щодо нерухомого майна - нежитлова будівля літ. «А-1», загальною площею 165,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позов залишив без задоволення.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 належним чином виконала свої зобов'язання за кредитним договором від 03 серпня 2005 року № 88, заборгованість відсутня, у зв'язку з чим наявні підстави для припинення вказаних правовідносин, а також іпотеки, яка має акцесорний (похідний) характер і є дійсною до припинення основного зобов'язання.
В іншій частині позов не підлягає задоволенню, оскільки за наявності рішення суду про визнання припиненими зобов'язань за кредитним та іпотечним договорами нотаріус самостійно знімає заборону відчуження майна та проводить державну реєстрацію припинення обтяження (заборони).
Харківський апеляційний суд постановою від 21 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 лютого 2023 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що приватний нотаріус є неналежним відповідачем у цій справі.
Крім того, внаслідок послідовного укладення договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ВАТ «ВіЕйБі Банк»та ОСОБА_1 , таке право перейшло ОСОБА_2 .
Отже, зміст і характер правовідносин між учасниками справи свідчить, що спір у позивача виник саме з ОСОБА_2 як кредитором щодо чинності зобов'язань за кредитним договором.
Однак, будучи кредитором позивача, ОСОБА_2 залучена до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, тобто вона не є стороною у справі.
Незалучення до участі у справі особи як відповідача або співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якійпросить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, а рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 лютого 2023 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що у зв'язку з припиненням основного зобов'язання виконанням право грошової вимоги за кредитним договором від 03 серпня 2015 року № 88 не перейшло ні до ТОВ «Фінанс Проперті Групп», ні до ОСОБА_2 , а тому вона правильно визначила відповідачем у цій справі ВАТ «ВіЕйБі Банк».
Аргументи інших учасників справи
У січні 2024 року ТОВ «Фінанс Проперті Групп» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 20 грудня 2023 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Дзержинського районного суду міста Харкова.
31 січня 2024 року справа № 638/12581/18 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 24 вересня 2024 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
03 серпня 2005 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк», яке змінило найменування на ПАТ «ВіЕйБі Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 88, за яким позивач отримала кредит у вигляді відзивної невідновлювальної лінії з лімітом у розмірі 210 000,00 доларів США під 14 % річних з кінцевим терміном повернення до03 серпня 2015 року (том 1, а. с. 6-10).
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 04 серпня 2005 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є нежитлова будівля літ. «А-1», загальною площею 165,1 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Колядою Т. Г., зареєстрований у реєстрі за № 1279 (том 1, а. с. 11-16).
17 липня 2018 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А. відмовила позивачу у внесенні до всіх державних реєстрів інформації про припинення іпотеки, оскільки подані ОСОБА_1 документи не давали державному реєстратору змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, а саме припинення іпотеки (том 1, а. с. 28, 29).
01 серпня 2018 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Фінанс Проперті Групп» укладено договір № 25136 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за умовами якого первісний кредитор ПАТ «ВіЕйБі Банк» відступило за плату новому кредитору ТОВ «Фінанс Проперті Групп» право вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором від 03 серпня 2005 року № 88 (том 1, а. с. 150-155).
Цього ж дня, 01 серпня 2018 року, між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Фінанс Проперті Групп» укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, за умовами якого ТОВ «Фінанс Проперті Групп» набуло прав іпотекодержателя на нежитлову будівлю літ. «А-1», загальною площею 165,1 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (том 2, а. с. 193).
02 серпня 2018 року між ТОВ «Фінанс Проперті Групп» та ОСОБА_2 укладено договори про відступлення права вимоги, за якими ОСОБА_2 набула права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 (том 1, а. с. 49, 50).
02 травня 2019 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 зареєструвала на своє ім'я право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 (том 2, а. с. 105-116).
Суди також з'ясували, що у вересні 2015 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 серпня 2005 року № 88.
Московський районний суд міста Харкова ухвалою від 21 вересня 2018 року залучив ОСОБА_2 до участі у справі № 643/15382/15 як правонаступника позивача ПАТ «ВіЕйБі Банк».
Московський районний суд міста Харкова рішенням від 21 жовтня 2019 року у справі № 643/15382/15, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Вказане рішення суд мотивував тим, що оскільки ОСОБА_2 скористалася своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєструвала на своє ім'я право власності на предмет іпотеки - нежитлову будівлю літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , у рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку, тобто вирішила питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, правові підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишилася після реалізації предмета іпотеки, відсутні.
18 березня 2021 року за результатами проведення судово-економічної експертизи ТОВ «Київський експертно-дослідний центр» склало висновок № 14996, згідно з яким за наданими на дослідження ОСОБА_1 квитанціями про сплату заборгованості за кредитним договором від 03 серпня 2005 року № 88 та додатковими угодами до нього, а також за умови повноти зарахування коштів за цими квитанціями (в тому числі сплачені за червень-грудень 2013 року на картковий рахунок для подальшого погашення заборгованості за кредитом) всі зобов'язання за кредитним договором з нарахованими відсотками за користування кредитними коштами були погашені станом на 13 грудня 2013 року, у зв'язку з чим переплата за кредитним договором за період з 13 грудня 2013 року до 15 листопада 2014 року розрахунково становить 5 177,00 доларів США та 11 879,70 грн (том 2, а. с. 121-158).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.
У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).
Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
Оскільки у статті 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики, ці зобов'язання вважаються припиненими.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання, зокрема на підставі виконання. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов'язаних з припиненням іпотеки, оскільки за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості іпотека припиняється за фактом виконання основного зобов'язання.
Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частини перша-третя статті 24 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно з частинами першою та другою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої, абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
З урахуванням викладеного для вирішення спору, який виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача такого права, факт його порушення і у зв'язку із зазначеним з'ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права обрано позивачем під час звернення до суду.
Відповідно до частини першої, пункту 5 частини третьої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів, а предметом спору є об'єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, тоді як правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
У статті 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Верховний Суд зауважує, що права, передбачені ЦПК України щодо третьої особи і відповідача, є різними за своїми значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи.
Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов'язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.
Зі змісту наведеної норми слідує, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має перебувати з однією із сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.
Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов'язують її з однією із сторін у процесі.
Отже, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Тобто такі особи не є суб'єктами спірних правовідносин, тому суд не вирішує питання про їх права та обов'язки. Судове рішення лише в майбутньому може вплинути на їх права та обов'язки щодо якоїсь із сторін у спорі, зокрема в разі пред'явлення до них регресного позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 вказала, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
Враховуючи обсяг процесуальних прав та обов'язків, визначених статтями 4, 43 та 49 ЦПК України, сторонами вважаються особи, які є учасниками спірного матеріального правовідношення. Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших осіб, які беруть участь у справі (зокрема третіх осіб), є те, що сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом, та на сторони поширюються усі наслідки судового рішення.
Згідно з частиною шостою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу. Таким чином, на них не поширюються права, передбачені статтею 49 ЦПК України.
З огляду на викладене не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-які матеріально-правові обов'язки, а також встановлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов'язки цих третіх осіб.
На відміну від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси, і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов'язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має враховувати склад осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.
У постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15 (провадження № 61-16776св20) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. […] Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, у яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанови Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 200/8461/15-ц, від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21).
У постанові Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 295/7291/20 (провадження № 61-11106св21) вказано, що позивач звернулася до суду з позовом про визнання іпотеки припиненою, скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку. В обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що зобов'язання за кредитним договором припинилося, а тому є припиненою й іпотека. Вважала нотаріуса належним відповідачем за такими вимогами, оскільки лише нотаріус має повноваження зняти заборону на відчуження іпотечного майна. Суди залишили поза увагою те, що укладення договору застави (іпотеки) або її виникнення на основі рішення суду чи за наявності юридичних фактів, вказаних у законі, зумовлює виникнення між заставодержателем і заставодавцем додаткового (акцесорного) зобов'язання відносно до основного, забезпеченого заставою (іпотекою). З огляду на похідний характер застави (іпотеки) виконання забезпеченого заставою основного зобов'язання або його припинення з інших підстав припиняє право застави (іпотеки). Отже, належним відповідачем за вимогами про визнання іпотеки припиненою, скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку є позикодавець (іпотекодержатель), а не нотаріус. Рішення суду про задоволення позовної вимоги про визнання іпотеки припиненою є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про скасування заборони відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку.
Предметом позову в цій справі є, зокрема, матеріально-правові вимоги про визнання припиненими зобов'язань за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між позивачем та ВАТ «ВіЕйБі Банк».
Водночас за обставинами цієї справи внаслідок послідовного укладення договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 , таке право перейшло до ОСОБА_2 .
Отже, враховуючи предмет спору, з приводу якого виник правовий конфлікт, зазначеніобставини вказують на те, що рішення суду у цій справі безпосередньо впливає на обсяг прав та обов'язків ОСОБА_2 як нового кредитора, тому залучення останньої до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не відповідає її процесуальному статусу як учасника спірних матеріальних правовідносин, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції.
Водночас апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позовна вимога про скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку не може бути звернена до приватного нотаріусаХарківського міського нотаріального округу Самощенко О. А., яку позивач визначила співвідповідачем.
Суд апеляційної інстанції на підставі покладених на нього процесуальним законом повноважень був позбавлений можливості визначити суб'єктний склад учасників справи та, встановивши, що у справі не залучено відповідачем ОСОБА_2 , яка має відповідати за пред'явленими вимогами, обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову з таких підстав.
При цьому апеляційний суд правильно не надавав правової кваліфікації відносинам сторін та не встановлював обставини справи, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення позивача до суду з позовом з правильно визначеним суб'єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог, які відповідатимуть передбаченому законом способу захисту відповідного права або законного інтересу.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 та від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21), у якій предмет позову становили вимоги про визнання недійсними відкритих торгів, протоколу електронного аукціону та договору купівлі-продажу майнових прав, та від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22), у якій предмет позову становили вимоги про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, зазначено, що за змістом статей 512, 514 ЦК України права кредитора у зобов'язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача.
Однак на відміну від вказаних справ у справі, яка переглядається, предмет позову становили вимоги про визнання припиненими зобов'язань за кредитним та іпотечним договорами. Предметом доказування у цій справі є питання повного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, у тому числі на момент укладення договорів про відступлення прав вимоги.
Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов правильного висновку щодо необхідності залучення ОСОБА_2 до участі у цій справі як належного співвідповідача, оскільки остання, будучи стороною у кредитному зобов'язанні, має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами.
Водночас колегія суддів зазначає, що відмова у задоволенні позову у цій справі з наведених підстав не перешкоджає позивачу пред'явити позов до належного кола відповідачів на загальних підставах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний суд ухвалив рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки суду апеляційної інстанції у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених заявником постановах Великої Палати Верховного Суду.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Стосовно доводів касаційної скарги про помилкове застосування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19), колегія суддів зазначає таке.
У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивач визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Отже, у справі № 520/13067/17 вирішувався спір про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Натомість у справі, що переглядається, спірні правовідносини стосуються питання визнання основного зобов'язання та іпотеки припиненими, а також зобов'язання нотаріуса скасувати запис про заборону відчуження нерухомого майна та запис про іпотеку. Отже, предмет спору, підстави позову та обставини у справі, що переглядається, істотно відрізняються від тих, що були предметом оцінкиВеликої Палати Верховного Суду.
Водночас Верховний Суд враховує, що помилкове посилання апеляційного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду, прийняту за відмінних фактичних обставин, не може бути підставою для скасування правильної по суті та законної постанови апеляційного суду, що узгоджується із частиною другою статті 410 ЦПК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк