09 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 759/19714/18
провадження № 61-4422св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», Акціонерне товариство «Сенс Банк», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 травня 2023 року у складі судді Журибеда О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 12 вересня 2018 року на адресу місця реєстрації позивачів надійшов лист від ТОВ «Дебтфорт Україна», адресований ОСОБА_3 , з якого стало відомо про попередження, що у разі відсутності вирішення питання щодо погашення боргу по кредитному договору № 11360962000 від 18 червня 2008 року № 11360962001, який був оформлений АТ «Дельта Банк», буде вирішуватись питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте, зі слів позичальника жодних договорів про надання йому послуг АТ «Дельта Банк» він не укладав.
Як стало відомо, відповідно до розділу 2 договору про надання споживчого кредиту № 11360962000 від 18 червня 2008 року, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника, банком приймається застава нерухомості, а саме: двокімнатної квартири, загальною площею 49,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та є власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Згідно з інформаційною довідкою № 145793498, 18 червня 2008 року приватним нотаріусом Морозовою С. В. накладена заборона на нерухоме майно, а саме спірну квартиру. Підставою такого обтяження є договір іпотеки № 15215. В цій інформаційній довідці власниками квартири зазначено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , інші власники, а саме позивачі в довідці відсутні.
Однак згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 28 січня 2002 року, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою, зазначена квартира належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_4 - 1/4 частина, та її членам сім?ї: ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина.
ОСОБА_1 на момент вчинення вказаного правочину був неповнолітнім.
Дії банку вчинені без повідомлення співвласників квартири, які не володіли інформацією щодо зареєстрованих обтяжень щодо своєї власності згідно договору іпотеки, сторонами якого воно не були, а тому їх права є порушеними.
Просили суд визнати недійсним договір іпотеки № 15215 від 18 червня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В., предметом якого є двокімнатна квартира, загальною площею 49,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 травня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на спірну квартиру набуте на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою згідно з розпорядженням від 28 січня 2002 року № 124. Це свідоцтво має ту саму дату видачі, видане тим самим органом приватизації, що і свідоцтво, що посвідчує право власності позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять відомості щодо звернення позивачів до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення за фактом підробки свідоцтва про право власності або звернення позивачів з позовом до суду про визнання вказаного свідоцтва про право власності недійсним. А отже банк, як добросовісний іпотекодержатель при укладенні договору іпотеки, поклався на дані з зазначених документів про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були співвласниками житла по 1/2 частці. Оскільки обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя під час судового розгляду не встановлено і сторонами доказів цього суду не надано, підстави для визнання недійсним договору іпотеки відсутні. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 449/1154/14, від 09 грудня 2020 року у справі № 715/32/18.
Оскільки позивачі не довели порушення їх прав внаслідок укладення оспорюваного договору, що є самостійною підставою для відмови в позові, суд не вирішує заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 травня 2023 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі посилаються на свідоцтво про право власності на житло від 28 січня 2002 року, відповідно до якого Святошинська районна у місті Києві Рада посвідчує, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_4 - 1/4 частка та її членам сім'ї ОСОБА_3 - 1/4 частка, ОСОБА_2 - 1/4 частка, ОСОБА_1 - 1/4 частка та інформаційну довідку від 16 квітня 2019 року КВ-2019 № 11239 видану КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації». При цьому, для укладення договору іпотеки ОСОБА_3 надав нотаріусу свідоцтво про право власності на житло від 28 січня 2002 року, відповідно до якого зазначена квартира належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_4 - 1/2 частка, та ОСОБА_3 - 1/2 частка. Також відповідачем було надано довідку-характеристику КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 17 червня 2008 року, відповідно до якої квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Позивачі не надали суду жодного доказу, що спростовують право власності відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на спірну квартиру і що відповідні правовстановлюючі документи їм не видавались. За таких обставин позивачі не довели, що на момент укладення договору іпотеки вони були співвласниками квартири.
Аргументи учасників справи
25 березня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, щоза усталеною практикою Верховного Суду відсутність обов'язкової нотаріальної згоди співвласника майна є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. В цій цивільній справі позивачі звернулися до суду, оскільки були порушенні їх права, як співвласників спірної квартири, при укладені договору іпотеки без згоди їх, як співвласників.
Суд не вмотивував, яким чином можливо звернутися до правоохоронних органів за фактом підробки свідоцтва про право власності за відсутності документу або визнавати його недійсним, якщо у володінні позивачів ніколи такого документа не було, тим більш, що позивачі дізналися про порушення їх прав з повідомлення банку про їх наміри щодо реалізації майна, після чого, одразу звернулися до суду з позовом, оскільки вони не надавали згоди на передачу указаного майна в іпотеку.
Жодна сторона з відповідачів не підтвердила додані копії зазначених документів оригіналами цих документів або нотаріально посвідченими копіями. Але суд апеляційної інстанції покладає на сторону позивача доведення цих обставин. Указане є порушенням принципу змагальності.
Натомість позивачами надана нотаріально посвідчена з оригіналу копія свідоцтва про право власності на житло, яке посвідчує право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 -1/4 частина, ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина. Як вбачається, зазначений доказ позивачів підтверджує обставини, які існували на час виникнення договору іпотеки.
Позивачем надано інформаційну довідку від 16 квітня 2019 року К8-2019 № 11239, видану Комунальним підприємством КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (а. с. 194, т. 1). Документи про право власності могли бути видані в період до 2013 року і записи про цей факт зберігаються тільки в БТІ. Таким чином, Інформаційна довідка БТІ - є офіційним документом, яка містить достатній перелік даних про те, хто є власником майна і яке підстава для цього існує. Крім того, в разі видачі будь-якого іншого Свідоцтва про право власності на житло, обов'язком органу приватизації була реєстрація даного документу в БТІ, а тому БТІ видало б іншого змісту інформаційну довідку, чого не сталося. Тобто, інформаційна довідка від 16 квітня 2019 року є офіційним свідченням про те, що дублікат свідоцтва про право власності не оформлювався і за даними БТІ іншого змісту документи відсутні. Таким чином, дана інформаційна довідка є беззаперечним доказом, що Святошинська районна у м. Києві рада 28 січня 2002 року не видавала свідоцтва, в якому співвласниками квартири зазначені лише ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Окрім того, в матеріалах справи є довідки відділу з питань реєстрації місця проживання Святошинської РДА від 06 грудня 2018 року про реєстрацію місця проживання особи ОСОБА_1 з 10 жовтня 1992 року по день подання позовної заяви, про реєстрацію місця проживання особи ОСОБА_2 з 14 травня 1984 року по день подання позову, що спростовують довідку, надану банком.
Тому позивачі довели, що вони з дати народження постійно проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , приймали участь у приватизації цієї квартири, є її співвласниками в рівних частках. Ці докази свідчать про те, що на дату укладення договору іпотеки вони були співвласниками указаної квартири.
У червні 2023 року АТ «УкрСиббанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
Зазначає, що касаційна скарга оформлена з порушенням статті 392 ЦПК України, оскільки зазначені не всі учасники справи, натомість в скарзі зазначено особу, що не є учасником справи. Позивачами на момент звернення до суду з позовною заявою було визначено відповідачами АТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», якому було відступлено право вимоги за кредитним договором та оспорюваним договором іпотеки. Натомість, після відкриття судом провадження у справі, 09 грудня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та АТ «Альфа-Банк» було укладено договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 2098/К, згідно якого ПАТ «Дельта Банк» відступило АТ «Альфа-Банк» право вимоги за договорами.
Оспорюваний договір іпотеки є забезпеченням за договором про надання споживчого кредиту № 11360962000 від 18 червня 2008 року, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від банку суму кредиту в розмірі 100 000,00 дол. США.
До відзиву на позовну заяву представником ПАТ «Дельта Банк» додано копію свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, копію довідки-характеристики від 17 червня 2008 року, виданої Київським МБТІ, копію довідки з місця проживання сім'ї та реєстрації від 17 червня 2008 року, виданої ЖЕО № 811. Позивач вважає, що саме банком було надано сумнівні документи невідомого походження, що були підставою для оформлення договору іпотеки. Такі доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до спонукання суду касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів у справі.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2019 року було витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Морозової С. В. копію договору іпотеки та інші документи. Виконавши ухвалу суду, нотаріусом було надано пояснення та повідомлено, що вчинення нотаріальної дії по посвідченню договору іпотеки здійснювалось у повній відповідності до чинного законодавства. До пояснень нотаріус подала копію договору іпотеки та копії документів, які стали підставою для його укладення. Нотаріусом подано до суду копію свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, посвідчене нею 18 червня 2008 року. Тому підтверджується матеріалами судової справи, що при посвідченні договору іпотеки нотаріусу іпотекодавцями було надано оригінал свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, де власниками житла були іпотекодавці - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
А отже банк, як добросовісний іпотекодержатель, при укладенні договору іпотеки поклався на дані із зазначених документів про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були співвласниками житла. Це відповідає правовій позиції Верховного Суду у справі № 449/1154/14, відповідно до якої в такій ситуації відмова у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки суперечить захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя.
Посилання позивача на той факт, що неможливо звернутись до правоохоронних органів із заявою про порушення кримінального провадження, оскільки у володінні позивачів ніколи цього документу не було, спростовується матеріалами судової справи та матеріалами нотаріальної справи, яка зберігається у приватного нотаріуса Морозової С. В. Відповідно до п.1.4. оспорюваного договору іпотеки іпотекодавці свідчили, що укладанням цього договору не порушені права та/або інтереси третіх осіб, в тому числі не порушені права дітей. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є учасниками цього судового провадження. В матеріалах справи відсутні докази того, що цими учасниками справи позов визнано.
Факт вчинення іпотекодавцями кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 190 КК України, а саме заволодіння чужим майном шляхом обману в особливо великих розмірах та підробку документів, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України, вироком суду не встановлювався. Зазначений факт підлягає встановленню тільки в межах кримінального провадження належним судом. Відповідно до правової позиції, зазначеної Верховним Судом у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 233/61/23, суд цивільної юрисдикції не може перевіряти та надавати оцінку обставинам, які підлягають встановленню під час здійснення кримінального провадження відповідно до вимог КПК України.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, постановах Верховного Суду: від 16 лютого 2021 року у справі № 916/2783/17, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини четвертої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 18 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11360962000, відповідно до якого банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти в іноземній валюті - долар США в сумі 100 000,00 дол. США, що дорівнює еквіваленту 485 430,00 грн за курсом НБУ на день укладення договору, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у даному договорі.
В рахунок забезпечення виконання зобов'язання 18 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № 88283, відповідно до п. 1.1. якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно: двокімнатну квартиру, загальною площею 49,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Предмет іпотеки є власністю іпотекодавця на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою від 28 січня 2002 року згідно з розпорядженням від 28 січня 2002 року за № 124 та зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 29 січня 2002 року у реєстрову книгу за № 4208.
На вказану квартиру, власниками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , 18 червня 2008 року приватним нотаріусом Морозовою С. В. на підставі договору іпотеки № 15215 від 18 червня 2008 року зареєстровано заборону на нерухоме майно.
08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого АТ «Дельта Банк» набуло право вимоги за кредитним і пов'язаними з ними договорами, в тому числі право вимоги за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_3 .
Згідно з відомостями з державного реєстру іпотек вказана квартира, іпотекодержателем якої є ПАТ «Дельта Банк», майновим поручителем - ОСОБА_4 , боржником за основним зобов'язанням - ОСОБА_3 , підставою обтяження є договір купівлі-продажу прав вимоги між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» № 2949 від 08 грудня 2011 року, приватний нотаріус КМНО Шевченко Д. Г.
Згідно з наданою позивачами копією свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, підписаного керівником органу приватизації Святошинської районної у місті Києві ради П. Коваленко згідно з розпорядженням від 28 січня 2002 року № 124, квартира (приміщення квартири спільного заселення, одноквартиний будинок), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності ОСОБА_4 - 1/4 частина та членам її сім'ї ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина.
Представником АТ «Дельта Банк» та приватним нотаріусом КМНО Морозовою С. В. на вимогу ухвали суду надано копію свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, виданого та підписаного керівником органу приватизації Святошинської районної у місті Києві Ради П. Коваленко згідно з розпорядження від 28 січня 2002 року № 124, з якого вбачається, що квартира (приміщення квартири спільного заселення, одноквартирний будинок), яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , дійсно належить на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності ОСОБА_4 - 1/2 частина та членам її сім'ї ОСОБА_3 - 1/2 частина.
Банк надав суду довідку-характеристику від 17 червня 2008 року № 1381844, видану Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, з якої вбачається, що остання видана ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для оформлення договору застави, про те, що нерухоме майно, яким є квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі під реєстровим номером 4208 за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою від 28 січня 2002 року згідно з розпорядженням 28 січня 2002 року № 124.
Згідно з довідкою з місця проживання сім'ї та реєстрації Житлово-експлуатаційної організації № 811 від 17 липня 2008 року № 1061, в житловому приміщенні, а саме квартирі за адресою АДРЕСА_1 , проживає 2 особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Згідно з наданою позивачами інформаційною довідкою від 16 квітня 2019 року КВ-2019 № 11239, виданою КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації», згідно з даними реєстрових книг Бюро, кв. АДРЕСА_3 , на праві власності зареєстрована за ОСОБА_4 - 1/4 частина, ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Святошинською районною в м. Києві радою 28 січня 2022 року, розпорядження № 124.
Позиція Верховного Суду
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом (стаття 575 ЦК України в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель (абзац 6 статті 1 Закону України «Про іпотеку», в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотека є правом на чужу річ (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
Іпотека припиняється у разі, зокрема, визнання іпотечного договору недійсним (абзац 5 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
В практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Зокрема, такі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14 та від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, на які послався суд першої інстанції при вирішенні цього спору.
У постанові Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження
№ 61-2058сво23) зроблено висновок, що «конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком. Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником. До обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння. Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов'язання, яке було забезпечене іпотекою».
У статті 369 ЦК України передбачено, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості (частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення оскарженого договору).
У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «за загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном (ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 319 ЦК України). Тобто власник майна має право самостійно вирішити питання про передачу цього майна в іпотеку, отримання згоди від будь-якої особи на розпорядження своєю власністю в такий спосіб законом не вимагається. Зазначений висновок ґрунтується як на нормах ст. ст. 316, 319, ч. 2 ст. 583 ЦК України, так і на абз. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого предметом іпотеки може бути нерухоме майно, зареєстроване в установленому порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості (ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку»). Розпорядження ж об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як ст. 578 ЦК України, так і спеціальна норма - ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку», передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 205 ЦК України».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, на який є посилання в касаційній скарзі, про те, що «закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови).
За відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19)).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункти 40, 41).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).
У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21).
У справі, що переглядається, суди встановили, що:
при зверненні до суду позивачі, зокрема зазначали, що жодного договору позичальником не оформлювалось в АТ «Дельта Банк», окрім цього, зі слів позичальника, жодних договорів про надання йому послуг він не укладав;
18 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11360962000, в рахунок забезпечення виконання зобов'язання за яким між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № 88283, відповідно до п. 1.1. якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно: двокімнатну квартиру, загальною площею 49,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Предмет іпотеки є власністю іпотекодавців на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою від 28 січня 2002 року згідно з розпорядженням від 28 січня 2002 року за № 124 та зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 29 січня 2002 року у реєстрову книгу за № 4208;
представником АТ «Дельта Банк» та приватним нотаріусом, який посвідчив договір іпотеки, надано копії свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, виданого та підписаного керівником органу приватизації Святошинської районної у місті Києві Ради П. Коваленко згідно з розпорядження від 28 січня 2002 року № 124, з якого вбачається, що квартира належить на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності ОСОБА_4 - 1/2 частина та членам її сім'ї ОСОБА_3 - 1/2 частина; довідку-характеристику від 17 червня 2008 року № 1381844, видану Київським МБТІ, яка видана ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для оформлення договору іпотеки, про те, що квартиру зареєстровано в реєстровій книзі під реєстровим номером 4208 за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , довідку з місця проживання сім'ї та реєстрації ЖЕО № 811 від 17 липня 2008 року № 1061, що в квартирі проживає 2 особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ;
згідно з наданою позивачами копією свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року, виданого Святошинською районною у місті Києві Радою згідно з розпорядженням від 28 січня 2002 року № 124, вказана квартира належить на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності ОСОБА_4 - 1/4 частина та членам її сім'ї ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина. Згідно з інформаційною довідкою від 16 квітня 2019 року КВ-2019 № 11239, виданою КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації», за даними реєстрових книг квартира на праві власності зареєстрована за ОСОБА_4 - 1/4 частина, ОСОБА_3 - 1/4 частина, ОСОБА_2 - 1/4 частина, ОСОБА_1 - 1/4 частина на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Святошинською районною в м. Києві радою 28 січня 2022 року, розпорядження № 124.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2013 року у справі № 759/1794/13-ц задоволено позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» та стягнуто солідарно із ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором №11360962000 від 18 червня 2008 року в сумі 1 266 578,70 грн та судові витрати. Згідно з цим рішенням, за кредитним договором від 18 червня 2008 року із АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_5 , відповідач отримав 100 000 доларів США до 18 червня 2018 року під 15 % річних. В той же день із ОСОБА_4 укладено договір поруки, відповідно до якого остання зобов'язалась відповідати за виконання ОСОБА_3 зобов'язань по кредитному договору. Представник відповідача ОСОБА_3 позов не визнала, пояснила, що грошима, отриманими ОСОБА_3 , злочинним шляхом заволоділа певна особа, відносно якої в поточний час розглядається кримінальна справа в суді. Одночасно повідомила, що вказана нею особа відносин з банком не мала, банк у кримінальний справі позов до тієї особи не пред'являв і не визнаний цивільним позивачем, розрахунки щодо обчислення суми позовних вимог, періоду утворення боргу, укладання договорів (кредитного, додаткової угоди до нього та поруки) не оспорює.
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 жовтня 2013 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2013 року залишено без змін.
Постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення. Заяву АТ «Альфа-Банк» задоволено. Замінено сторону виконавчого провадження за виконавчими листами (дублікатами)
№ 759/1794/13-ц, а саме замінено стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - АТ «Альфа Банк». Постановлено видати дублікати виконавчих листів, виданих Святошинським районним судом міста Києва 29 листопада 2013 року про солідарне стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованості за кредитним договором № 11360962000 від 18 червня 2008 року. Суд, зокрема вказав, що боржники не надали доказів того, що ними було виконано рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2013 року, на виконання якого видано дублікати виконавчих листів № 759/1794/13-ц від 05 жовтня 2018 року або ж що вказане рішення суду втратило законної сили.
Постановою Верховного Суду 14 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року в частині вирішення заяви АТ «Альфа-Банк» про видачу дублікатів виконавчих документів залишено без змін.
В цій справі суди обґрунтовано виходили з того, що добросовісність враховується при набутті права іпотеки на майно, а отже банк як добросовісний іпотекодержатель, при укладенні договору іпотеки, поклався на дані з наданих ОСОБА_4 та ОСОБА_3 документів про те, що лише вони були співвласниками житла по 1/2 частці. Оскільки обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя під час судового розгляду позивачами не доведено, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання недійсним договору іпотеки № 15215 від 18 червня 2008 року.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Разом з тим, суди встановили, що 08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого АТ «Дельта Банк» набуло право вимоги за кредитним і пов'язаними з ними договорами, в тому числі право вимоги за кредитним договором між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_3 . Згідно з відомостями з державного реєстру іпотек вказана квартира, іпотекодержателем якої є ПАТ «Дельта Банк», майновим поручителем - ОСОБА_4 , боржником за основним зобов'язанням - ОСОБА_3 , підставою обтяження є договір купівлі-продажу прав вимоги між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» № 2949 від 08 грудня 2011 року. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2020 року здійснено процесуальне правонаступництво з відповідача ПАТ «Дельта Банк» на АТ «Альфа Банк». Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 12 грудня 2022 року АТ «Альфа-банк» має найменування - АТ «Сенс Банк».
За таких обставин суди не врахували, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони правочину; сторонами оспорюваного договору іпотеки на час розгляду справи є АТ «Сенс Банк» (правонаступник ПАТ «Дельта Банк»), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Тому ПАТ «Укрсиббанк» є неналежним відповідачем за позовними вимогами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог до ПАТ «Укрсиббанк» суди мали відмовити із цієї підстави.
Тому оскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм процесуального та матеріального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.
Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І Пархоменко