Провадження № 11-кп/821/661/24 Справа № 711/3235/24 Категорія: ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 209,93 п.п. "а","е","9" та 42 КК України (1960)Головуючий у І інстанції ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2
07 жовтня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Черкаського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
секретаря судового засіданняОСОБА_5
за участі:
прокурора захисника засудженогоОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Черкаси кримінальне провадження за апеляційною скаргою з доповненнями засудженого ОСОБА_8 , на ухвалу Придніпровського районного суду м.Черкаси від 28 серпня 2024 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_8 , засудженого за вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 19.12.1997 за ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 208, 93 п.п. «а», «е», «з» та 42 КК України (1960) до довічного позбавлення волі, про застосування зворотної дії кримінального закону в часі,-
Засуджений ОСОБА_8 звернувся до Придніпровського районного суду м.Черкаси з клопотанням про застосування зворотної дії кримінального закону в часі.
Клопотання засудженого умотивоване тим, що з моменту його затримання до засудження в законодавстві відбувалися певні зміни. Відповідно до офіційних відомостей які містяться на сайті ВРУ зазначене кримінальне законодавство зазнало декілька змін до 1999 року і до рішення Конституційного Суду України, ККУ зберігав такий вид покарання, як смертна кара - розстріл, а КСУ визнав неконституційними норми щодо призначення такого виду покарання як смертна кара. В подальшому законодавство було доповнено такою нормою, як довічне позбавлення волі. Вирок, яким він засуджений був приведений у відповідність і йому призначено довічне позбавлення волі. Дане рішення суду він оскаржував, але його залишено в силі, а його скаргу без задоволення. У своєму рішенні від 13.01.2021 Велика Палата ВС зазначила, що рішення Конституційного суду мають офіційний характер і прирівнюються до закону. 29.12.1999 саме після прийняття рішення КСУ законодавство набуло нового правового значення, яким було передбачено максимальний вид покарання за злочин, який він вчинив - позбавлення волі строком на 15 років. Потім було посилено законодавство і прийнято такий вид покарання як довічне позбавлення волі. Раніше, до практики ВП ВС він неодноразово звертався такими клопотаннями, але суди йому відмовляли в задоволенні, після 2021 року ще не звертався. Просив суд дослідити законодавство, надати йому правової оцінки і задовольнити його клопотання, застосувавши зворотню дію закону і призначити йому міру покарання у виді 15 років позбавлення волі, а враховуючи, що він відбув покарання більше 27 років, звільнити його з-під варти
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 28 серпня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_8 засудженого за вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 19.12.1997 за ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 208, 93 п.п. «а», «е», «з» та 42 КК України (1960) до довічного позбавлення волі, про застосування зворотної дії кримінального закону в часі.
Не погоджуючись з ухвалою суду, засуджений ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції істотно порушив вимоги кримінального процесуального Закону України.
Зазначає, що юридично визнанні та встановлені правові факти неодноразової зміни диспозиції кримінально правових норм ст.23, 24, 25 Загальної частини та санкції ст.93 Особливої частини КК України в ред.1960 року, щодо визначення виду та максимальної санкції кримінального покарання для осіб за період часу з 20 жовтня 1996 року, як часу інкримінації особі, тобто ОСОБА_8 карного діяння за ст.93 КК України в ред.1960 року по 01 червня 2000 року, включно як часу остаточного визначення кримінального покарання.
Таким чином, враховуючи зміни та на підставі фактичного відбуття кримінального покарання у виді позбавлення волі понад 27 років, що перевищує граничний строк покарання передбачений ст.93 КК України (в ред. 1960 р.) чинної станом на період з 29.12.1999 по 04.04.2000, просить звільнити його з місць позбавлення волі.
Під час судового розгляду засуджений ОСОБА_8 подав доповнення до апеляційної скарги. Зазначив, що суд першої інстанції аргументуючи висновок, що проміжок часу з 29.12.1999 по 04.04.2000, був обумовлений неоднозначною втратою чинності положень КК України в редакції 1960 року, щодо смертної кари, та що до вказаної дати 04.04.2000, іншими нормами права не було скасовано виняткову міру покарання, вона була зупинена, була визнана такою, що не відповідає Конституції України, та в рішенні Конституційного суду України не було зазначено про її скасування, припустився неправильного тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.
Заслухавши суддю-доповідача, думки засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 , які підтримали апеляційну скаргу, прокурора ОСОБА_6 , який заперечив проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги з доповненнями засудженого ОСОБА_8 до задоволення не належить.
Згідно з ч.1 ст.404КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Під час апеляційного розгляду встановлено, що до Придніпровського районного суду м.Черкаси з клопотанням про застосування зворотної дії кримінального закону в часі звернувся ОСОБА_8 .
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 28 серпня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_8 засудженого за вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 19.12.1997 за ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 208, 93 п.п. «а», «е», «з» та 42 КК України (1960) до довічного позбавлення волі, про застосування зворотної дії кримінального закону в часі.
Оскаржуване рішення суд першої інстанції мотивував тим, що вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 19 грудня 1997 року ОСОБА_8 , визнаний винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 208, 93 п.п. «а», «е», «з» КК України (1960), і на підставі ст.42 цього Кодексу засуджений до смертної кари розстрілу з конфіскацією майна.
Постановою Черкаського обласного суду від 01 червня 2000 року засудженому ОСОБА_8 покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі, при постановленні якої вид покарання обирався судом з урахуванням усіх обставин вчинення злочину, особи яка вчинила злочин.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 10 жовтня 2000 року постанову Черкаського обласного суду від 1 червня 2000 року залишено без змін.
Відповідно до доводів апеляційної скарги засудженого ОСОБА_8 про те, що юридично визнанні та встановлені правові факти неодноразової зміни диспозиції кримінально правових норм ст.23, 24, 25 Загальної частини та санкції ст.93 Особливої частини КК України в ред.1960 року, щодо визначення виду та максимальної санкції кримінального покарання для осіб за період часу з 20 жовтня 1996 року, як часу інкримінації особі, тобто ОСОБА_8 карного діяння за ст.93 КК України в ред.1960 року по 01 червня 2000 року, включно, дають підстави для звільнення його з місць позбавлення волі.
Колегія суддів не погоджується з доводами засудженого ОСОБА_8 , оскільки згідно зі ст.6 КК України (в ред. 1960 року) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (аналогічна норма міститься в ч.2 ст.4 КК України 2001 року).
Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто, поширюється з моменту набрання ним чинності також і на діяння, вчинені до його видання (ст. 5 КК України 2001 року).
Конституційний Суд України у Рішенні від 29.12.1999 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України положення Кримінального Кодексу України 1960 року, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення про їх неконституційність. Резолютивна частина зазначеного рішення містить вимогу, адресовану Верховній Раді України, привести Кримінальний Кодекс України 1960 року у відповідність з рішенням Конституційного Суду України. Крім того, Конституційний Суд України зауважив, що "стосовно положення статті 25 Кримінального Кодексу України щодо заміни смертної кари іншим видом покарання, то це питання підлягає вирішенню у законодавчому порядку (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України)" (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини вказаного рішення).
На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України прийняла Закон України від 22.02.2000 №1483-ІІІ "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", яким покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.
Згідно з пунктом 1 розділу I Закону №1483 із Кримінального Кодексу України 1960 року виключено статтю 24, що передбачала смертну кару як виняткову міру покарання; КК України 1960 року доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі, що "встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк"; слова "смертна кара" в усіх випадках їх застосування у тексті КК України 1960 року замінено на слова "довічне позбавлення волі" у відповідних відмінках. Положеннями пунктів 2, 3 розділу I Закону № 1483 внесено зміни до Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, якими врегульовано питання, що випливали із зазначених змін у КК України 1960 року. У розділі II Закону №1483 передбачено, що "перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок". У розділі III Закону №1483 встановлено, що "цей Закон набирає чинності з дня його опублікування". Закон №1483 був опублікований у газеті "Голос України" 29.03.2000.
Конституційний Суд України у Рішенні № 1-рп/11 від 26.01.2011 виходив з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29.12.1999 і до набрання чинності Законом №1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кримінального Кодексу України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень КК України 1960 року щодо смертної кари.
Однак, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кримінального Кодексу України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав саме таке покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93КК України 1960 року).
Крім того, Конституційний Суд України вважав, що після Рішення від 29.12.1999 Кримінальний Кодекс України 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, і зміна покарання можлива тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про зворотну дію кримінального закону в часі (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19.04.2000 №6-рп/2000), "зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статті 6 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи". Висновок про те, що скасування або пом'якшення кримінальної відповідальності особи здійснюється саме законами, ґрунтується, зокрема, на положеннях Кримінального кодексу України, відповідно до якого поліпшення правового становища особи, яка вчинила злочин, здійснюється згідно із законом, що пом'якшує покарання, нововиданим законом (частина друга статті 6, частина третя статті 54 Кримінального Кодексу України 1960 року), законом про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, санкцією нового закону (частина перша статті 5, частина третя статті 74 Кримінального Кодексу України 2001 року).
Як зазначив Конституційний Суд у Рішенні №1-рп/11 від 26.01.2011, положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала частина друга статті 6 Кримінального Кодексу України 1960 року, згідно з якою "закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання". Частина перша статті 5Кримінального Кодексу України 2001 року розвиває положення частини першої статті 58 Конституції України, а саме: "Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість". Водночас частиною другою статті 5 КК України передбачено: "Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі".
Новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом №1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.
Такий висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (пункт 1-1 частини першої статті 23 Кримінального Кодексу України 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 Кримінального Кодексу України 1960 року, частина друга статті 87 Кримінального Кодексу України 2001 року); особам, засудженим до довічного позбавлення волі, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом (статті 28, 38, 39, 41, 42, 43, 44, 58 Виправно-трудового кодексу України від 23 грудня 1970 року; статті 107, 108, 109, 110, 112, 113, 114, 127, 151, 151-1Кримінально-виконавчогокодексу України від 11 липня 2003 року). У разі виявлення підстав для перегляду справи існує реальна можливість для реабілітації особи, засудженої до довічного позбавлення волі.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви №9852/03, N 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява №39458/02).
Враховуючи те, що ОСОБА_8 був визнаний винуватим у вчинені умисного вбивства за обтяжуючих обставин та до нього було застосоване покарання у виді довічного позбавлення волі, як за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, що в даному випадку не є надмірним видом покарання за вчинений ним злочин, оскільки визначена попереднім законом України міра покарання у вигляді смертної кари (яка діяла на момент вчинення ним злочинів) була замінена на більш м'який вид покарання, тобто право ОСОБА_8 на життя не було порушено.
З приводу доводів засудженого ОСОБА_8 , як доповнення до апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що як вбачається із матеріалів справи, засуджений ОСОБА_8 вже вчинив злочини, за які його засуджено, на час, коли Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ яким було встановлено такий вид покарання, як довічне позбавлення волі набрав чинності, що передбачало та надавало суду можливість застосувати такий вид покарання до засудженого.
Таким чином, твердження засудженого ОСОБА_8 з приводу того, що незастосування проміжного кримінального закону чинного в період з 29.12.1999 до 24.00 год 04.04.2000, за яким засудженому могло бути пом'якшене покарання до позбавлення волі на строк 15 років, колегія суддів зазначає, що такий вид покарання йому не міг бути призначений, оскільки не відповідає фактичним обставинам справи, є надуманим та особи засудженого не стосується.
Кримінальний Кодекс України в редакції 1960 року встановлював безальтернативну санкцію позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ст. 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (ст.93 КК України в редакції 1960 року).
Колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України в редакції 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давала підстав для призначення засудженому ОСОБА_8 покарання у виді 15 років позбавлення волі, оскільки це порушило б принцип співмірносгі тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення та не відповідало б принципу справедливості в кримінальному праві.
Разом з тим, поза увагою засудженого ОСОБА_8 , залишилися положення ст.25-2 КК України в редакції 1960 року, норми якої передбачали можливість призначення судом покарання у виді довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжкого злочину.
Законодавство України про кримінальну відповідальність передбачає механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.
Положенням ч.1 ст.87 КК України передбачено можливість здійснення Президентом Україні помилування стосовно індивідуально визначеної особи.
Таким чином, нормами КК України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини. Такою можливістю вправі скористатися засуджений ОСОБА_8 .
На підставі викладеного, колегія суддів зазначає, що не вбачає будь-яких законних підстав для скасування ухвали Придніпровського районного суду м.Черкаси від 28 серпня 2024 року та вважає оскаржене судове рішення належним чином обґрунтованим, вмотивованим, внаслідок чого воно підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга засудженого ОСОБА_8 без задоволення.
Керуючись ст.404, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів судової палати
Ухвалу Придніпровського районного суду м.Черкаси від 28 серпня 2024 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_8 , засудженого за вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 19.12.1997 за ст.17 і 81 ч.2, 17 і 117 ч.2, 196-1 ч.2, 142 ч.2 і ч.3, 208, 93 п.п. «а», «е», «з» та 42 КК України (1960) до довічного позбавлення волі, про застосування зворотної дії кримінального закону в часі - залишити без змін, а апеляційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_8 - без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного суду протягом трьох місяців, в порядку визначеному ст.426 КПК України, а обвинуваченим, який тримається під вартою з дня отримання копії судового рішення.
Головуючий
Судді