Постанова
Іменем України
09 жовтня 2024 року
м. Харків
справа № 643/1450/24
провадження № 22-ц/818/2716/24
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання: Львової С.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовною заявою Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області до ОСОБА_1 про виселення, за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області на рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 травня 2024 року, ухвалене суддею Сугачовою О.О., -
У лютому 2024 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Харківській області звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про виселення.
В обгрунтування позову зазначає, що Постановою Верховної Ради України від 06 лютого 2003 року №629-ІУ «Про обрання суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді місцевого Єнакіївського міського суду Донецької області безстроково. Відповідно до довідки від 16 жовня 2014 року №3326000073 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції відповідачка змінила місце проживання, а саме, з м. Єнакієве Донецької області на м. Харків. Відповідно до Указу Президента України від 07 квітня 2015 року №203/2015 «Про переведення суддів» суддю Єнакіївського міського суду Донецької області Букрєєву І.А. переведено на посаду судді Московського районного суду м. Харкова. Зазначає, що засіданням житлово-побутової комісії ТУ ДСА України в Харківській області на порядку денному розглядалось питання про придбання та можливість розподілу службових квартир. Відповідно до протоколу засідання житлово-побутової комісії ТУ ДСА України в Харківській області від 28 лютого 2020 року рішенням виконкому Харківської міської ради від 05 лютого 2020 року №72 «Про включення житлової площі до числа службової» житлова квартира, зокрема, однокімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1 , включені до числа службової житлової площі. Дана квартира знаходиться на території Московського району м. Харкова, тому було вирішено запропонувати зборам суддів Московського районного суду м. Харкова розглянути питання видачі цієї квартири судді з числа суддів даного суду. Так, рішенням зборів суддів Московського районного суду м. Харкова від 04 березня 2020 року ухвалено видати судді Московського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_1 . Листом від 04 березня 2020 року за вих.№05-11/588 ТУ ДСА звернулося до Харківського міського голови з відповідними документами для отримання спеціального ордеру суддям на житлові приміщення. 03 квітня 2020 року виконкомом Харківської міської ради видано ордер на житлове приміщення №103394 ОСОБА_1 , який дає право на проживання у вищевказаному жилому приміщенні разом із чоловіком ОСОБА_2 . Наказом голови Московського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2020 року №02-03/57 «Про відрахування зі штату Московського районного суду м. Харкова судді Букрєєвої І.А.» відповідачку звільнено у відставку згідно рішення ВРП №2312/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Московського районного суду м. Харкова у зв'язку з поданням заяви у відставку». Станом на сьогоднішній день відповідач продовжує користуватися службовим жилим приміщенням. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2019 року, засвідченого ПН ХМНО ОСОБА_3 , яким ТУ ДСА прийняла у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55,3кв.м., житловою площею 24,0кв.м., про що складений акт приймання-передачі №2 від 24 грудня 2020 року. Відтак, ТУ ДСА є власником вказаної вище квартири. В даному випадку, відповідач, як наймач має право тимчасового володіння таким житлом - до моменту коли перестануть існувати правові підстави для користування службовим приміщенням, в даному випадку це звільнення судді Московського районного суду м. Харкова ОСОБА_1 у відставку. На сьогоднішні день є необхідність виселення відповідача зі службового приміщення та забезпечення інших працівників, які потребують поліпшення житлових умов, таким службовим жилим приміщенням.
Просить суд виселити відповідача, а також осіб, що проживають з нею, зі службового жилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 .
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22 травня 2024 року позов ТУ ДСА України в Харківській області - залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ТУ ДСА України в Харківській області просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги положення чинного законодавства України щодо порядку користування службовим житлом, та визнав доводи Територіального управління (як законного власника спірного майна), які грунтуються виключно на нормах чиного законодавства, такими що є «...неспроможними та безпідставними.». Вказане свідчить про неповне з?ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та є підставою для скасування рішення.
Вказує, що ТУ ДСА України в Харківській області є власником вищевказаної квартири, а тому тільки їй належить право розпоряджатися нею. Відповідач у свою чергу має лише тимчасове право користування цим житлом, в той час як його володільцем залишається власник.
Зазначає, що з метою продовження строку дії ордеру на службове житло відповідач звернулася із листом до Департаменту житлового-комунального господарства ХМР. ТУ ДСА України в Харківській області не погодило продовження дію ордера на службове житло. Вказане свідчить про намір ТУ ДСА України в Харківській області, як законного володільця службового житла повернути його з метою подальшого забезпечення ним суддів, які наразі потребують поліпшення житлових умов.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на те, що оскільки вона є особою, переміщеною із району проведення антитерористичної операції, в неї відсутнє інше житло на контрольованій українською владою території, а тому потребує поліпшення житлових умов, шляхом забезпечення службовим житлом. Саме ця підстава і стала основною та вирішальною при вирішенні питання про надання їй однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_3 .
Вказує, що квартира, яку вона отримала, не була придатна на той час для проживання, оскільки була видана їй у будівельному стані, не була благоустроєна, не відповідала встановленим санітарним та технічним вимогам. Що є істотним порушенням позивачем Положення про порядок надання службового житла у користування ним суддями, працівниками апаратів судів, працівниками Державно судової адміністрації України та територіальних управлінь Державної судової адміністрації України, затвердженого Головою Державної судової адміністрації України 22 грудня 2017 року, а саме пункту 8 розділу 11 зазначеного Положення. Відповідно до якого службові жилі приміщення мають бути благоустроєними відповідно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Їй же було надано приміщення у новозбудованому будинку, яке не могло вважатися придатним для проживання. Воно не мало жодних комунікацій, не було підключене опалення, водопостачання, не було оснащене електропроводкою, не мало стелі та полу, не мало жодних сантехнічних пристроїв (копія технічного паспорту долучена позивачем до матеріалів справи). За змістом житлового права не визнаються житлом приміщення, не призначені й не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання. А саме в такому стані їй була надана квартира зі статусом службового житла. Оскільки в неї не було іншого вибору, вона почала її приводити до житлового стану і оздоблювати за свій власний рахунок. На даний час вона постійно проживає за адресою АДРЕСА_3 , сплачує всі комунальні послуги та не має заборгованості
Позивач вимагає виселити її з квартири, яка на даний час є повністю придатна для проживання та благоустроєна за її власний рахунок, не витративши на це жодної копійки .
Звертає увагу на положення ст.125 ЖК Української РСР, яким передбачено, що не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу , зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове приміщення, не менш як десять років.
Вважає, шо оскільки вона має стаж роботи суддею 25 років та не має іншого житла, у позивача відсутні праві підстави для її виселення.
Крім того, трудові відносини існували не з ТУ ДСА у Харківській області, а з ДСА України, тобто більше 20 років та на даний час вони продовжуються існувати в іншому статусі - у статусі судді у відставці.
Вказує, що суддя у відставці позбавляється повноважень, але не позбавляється гарантій незалежності, передбачених законом.
Крім того вважає, що вона може бути віднесена до пенсіонерів по старості в розумінні ст.125 ЖК УРСР, а тому не може бути виселена зі службового приміщення без надання іншого житлового приміщення.
Просить суд врахувати, що виселення її зі службової квартири становитиме для неї надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Ухвалюючи рішення про залишення позову без задоволення суд першої інстанції виходив з того, що спірне службове житло було надано судді ОСОБА_1 та членам її сім'ї, вона вселилася у спірне приміщення на законних підставах, постійно проживає, зареєстрована за адресою місцезнаходження житла, виконує обов'язки наймача тощо, та іншого житла немає. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо відповідач ОСОБА_1 понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надано інше житло.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду, виходячи з наступного.
Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що постановою Верховної Ради України від 06 лютого 2003 року №629-ІУ «Про обрання суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді місцевого Єнакіївського міського суду Донецької області безстроково.
Відповідно до довідки від 16 жовтня 2014 року №3326000073 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції ОСОБА_1 змінила місце проживання з АДРЕСА_4 .
Відповідно до Указу Президента України від 07 квітня 2015 року №203/2015 «Про переведення суддів» суддю Єнакіївського міського суду Донецької області Букрєєву І.А. переведено на посаду судді Московського районного суду м. Харкова.
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2019 року, засвідченого ПН ХМНО ОСОБА_3 , ТУ ДСА набула у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 55,3кв.м., житловою площею 24,0кв.м.
Відповідно до протоколу засідання житлово-побутової комісії ТУ ДСА України в Харківській області від 28 лютого 2020 року рішенням виконкому Харківської міської ради від 05 лютого 2020 року №72 «Про включення житлової площі до числа службової» житлова квартира, зокрема, однокімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1 , включені до числа службової житлової площі.
Зборами суддів Московського районного суду м. Харкова від 04 березня 2020 року №4 прийнято рішення видати судді Московського районного суду м. Харкова Букрєєвій І.А. однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_1 .
Листом від 04 березня 2020 року за вих.№05-11/588 ТУ ДСА звернулося до Харківського міського голови з відповідними документами для отримання спеціального ордеру суддям на житлові приміщення.
03 квітня 2020 року виконкомом Харківської міської ради видано ордер на житлове приміщення №103394 ОСОБА_1 , який дає право на проживання у вищевказаному жилому приміщенні разом із чоловіком ОСОБА_2 .
У подальшому наказом голови Московського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2020 року №02-03/57 «Про відрахування зі штату Московського районного суду м. Харкова судді Букрєєвої І.А.» ОСОБА_1 звільнено у відставку згідно рішення ВРП №2312/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Московського районного суду м. Харкова у зв'язку з поданням заяви у відставку».
Частиною першою статті 118 ЖК України встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
За змістом статті 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Якраз «необхідність у демократичному суспільстві»: містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Таким чином, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Даний висновок також узгоджується із правовою позицією викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц, від 22 березня 2023 року у справі №361/4481/19.
У справі, що розглядається, виселення відповідачки в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло та обгрунтованості позову, внаслідок якого відповідач ОСОБА_1 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Матеріали справи свідчать, що відповідач є особою, переміщеною із району проведення антитерористичної операції, інше житло у ОСОБА_1 на контрольованій українською владою території відсутнє, а тому суд першої інстанції правильно врахував, що задоволення позовних вимог призведе до порушення права відповідача на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), адже доказів того, що відповідач має інше житло, суду не надано.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів щодо необхідності забезпечення інших працівників, які потребують поліпшення житлових умов, такими службовими приміщеннями.
Оскільки відповідач у цій справі вселилася до спірного житлового приміщення з підстав, що не суперечать положенням законодавства, тривалий час користується цим житлом, і її виселення буде мати характер неправомірного втручання у право на житло, не є пропорційним втручання та не свідчить про легітимність мети позову, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо застосування положень статті 8 Конвенції.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суд, яке ухвалене з дотримання вимог закону.
Згідно положень ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.374 ч.1п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - О.Ю. Тичкова
О.В. Маміна