справа №357/13963/23 Головуючий у І інстанції - Бебешко М.М.
апеляційне провадження №22-ц/824/15645/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
08 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
установив:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Свої вимоги мотивувала тим, що 30 серпня 1989 року Білоцерківським виробничим взуттєвим об'єднанням був виданий ордер №104 на право сім'ї у складі 4-х осіб на зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Квартира до цього часу не приватизована.
В даній квартирі з 1989 року зареєстровані вона, її брат - третя особа та відповідач - її сестра, яка близько 14 років в квартирі не проживає, після укладення шлюбу забрала всі свої речі та переїхала проживати до свого чоловіка в с. Антонів Сквирського району.
Вказувала, що 2019 році вона зверталася з аналогічним позовом до Білоцерківського міськрайонного суду, проте їй було відмовлено в задоволенні позову.
Замок у квартирі було заміно по причині його пошкодження.
В процесі попереднього розгляду справи вона намагалася надати відповідачці ключ від квартири та запропонувала її приватизувати, на що остання відмовилася.
Після ухвалення судового рішення, відповідачка жодного разу до квартири не навідувалася, жодних перешкод у користуванні квартирою їй не чиниться.
За таких обставин відповідачка втратила право на користування квартирою, так як понад шість місяців не проживає у ній.
Просила суд, визнати ОСОБА_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2024 року у задоволенні вищезазначеного позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилалася на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції посилається на норми права, що регулюють право власності на майно, проте спірна квартира є комунальною власністю, оскільки вона не приватизована.
Наголошує, що вона подала позов з вимогою втрати права користування її сестрою спірною квартирою, оскільки не в змозі без відповідача приватизувати житло, не в змозі отримувати субсидію на оплату комунальних послуг. Оплачує все вона та її брат.
Крім того, зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки довідці Антонівської сільської ради Сквирського району від 23 жовтня 2023 року за №459, в якій чітко зазначено, що відповідач проживає без реєстрації місця проживання на території Антонівської сільської ради.
Також, суд першої інстанції не надав оцінку показам двох свідків по даній справі, а саме сусідів по квартирі, які підтвердили факт не проживання відповідача довгий час без невідомих причин.
Зазначає, що вона не може захистити свої права, щодо приватизації квартири.
Вказує, що відповідач жодного разу до квартири не навідувалась, ані вона, ані її брат, перешкод відповідачу в користуванні житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 не здійснювалось.
Разом з тим, ОСОБА_2 навіть не цікавиться, які трудності в реаліях сьогодення можуть виникати, щоб утримувати житлове приміщення в належному стані, не цікавиться своєчасністю сплати за комунальні послуги, відповідні обов'язки не виконує, тобто, відповідач не вчиняє жодної дії, що дає підстави констатувати про її не бажання користуватися квартирою.
Просила суд, скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що Білоцерківським виробничим взуттєвим об'єднанням 30 серпня 1989 року був виданий ордер №104 на зайняття ОСОБА_4 кімнати №1 в сімейному гуртожитку Білоцерківського виробничого взуттєвого об єднання в буд. АДРЕСА_3 .
В ордері зазначений склад сім'ї: ОСОБА_5 - дочка; ОСОБА_3 - син; ОСОБА_6 - дочка; ОСОБА_1 - дочка.
Згідно витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади від 26 жовтня 2023 року за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано 4 особи: 1) ОСОБА_1 , 2) ОСОБА_3 ; 3) ОСОБА_2 ; 4) ОСОБА_7 .
Комунальним підприємством Білоцерківської міської ради Служба приватизації державного житлового фонду надано інформацію, згідно з якою станом на 04 жовтня 2023 року даних, щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 , немає.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 квітня 2019 року у справі №357/13674/18 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - кім. АДРЕСА_1 відмовлено.
Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідачка не втратила інтересу до користування спірною квартирою та для неї чинилися перешкоди в користуванні даною квартирою через заміну замків на вхідних дверях та відсутність доступу до житлового приміщення.
Довідкою старости Сквирської міської ради від 23 жовтня 2023 року зазначено, що ОСОБА_2 , проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_4 , з 24 лютого 2022 року по теперішній час.
Так, позивач вважає свої права порушеними, оскільки не може приватизувати квартиру, сплачує надмірні платежі за комунальні послуги та не може оформити субсидію через реєстрацію в квартирі відповідача.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач будучи рідною сестрою позивача, вселились до спірного житла зі згоди власника житла, іншого житла відповідач на праві приватної власності не має, а тому немає правових підстав для визнання відповідача такою, що втратила право користуватися спірним житлом
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 є необґрунтованим.
З висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи, а також не узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Згідно зі ст. 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено.
Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).
У п. 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності є непорушним.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст.47 Конституції України, кожен має право на житло.
Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Правовідносини, пов'язані із втратою право користування житловим приміщенням членами сім'ї наймача у зв'язку із вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, врегульовані ст. 107 Житлового кодексу України.
У частині другої зазначеної статті визначено, що член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, інших документів, які свідчать про припинення.
Відповідно до ст.71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору-судом.
Відповідно до ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Пункт 1 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» передбачає необхідність точного додержання норм Житлового кодексу України, маючи на увазі, що правильний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права громадян на житло, захисту прав і охоронюваних законом їх інтересів.
В пунктах 10, 11 постанови роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв'язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім'ї наймача права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
З наявної в матеріалах справи довідки Сквирської міської ради Київської області від 23 жовтня 2023 року №459 вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає без реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 з 24 лютого 2022 року по теперішній час.
Дану довідку, відповідач жодним чином не оскаржила, а відтак вона є належним доказом.
Згідно постанови Верховного Суду України від 24 січня 2024 у справі №489/2101/23 зазначено, що «позивачами надано належні та допустимі докази на підтвердження відсутності відповідача у спірній квартирі понад встановлені законом строки, вказані обставини підтверджуються у тому числі актом, складеним сусідами позивачів, відповідно до якого особа не проживає у спірній квартирі з 2012 року. Відповідач не довів поважності причин відсутності у спірній квартирі понад строки, встановлені законом».
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 78 ЦПК України та відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На вищезазначене суд першої інстанції не звернув, та прийшов до передчасного висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Відповідачем під час розгляду справи не було надано доказів поважності пропуску строку за час якого за нею зберігається право користування житловим приміщенням, встановленого у ст.71 ЖК України.
Також відповідачем не було надано належних та допустимих доказів чинення їй перешкод у користуванні квартирою зі сторони позивача та доказів неможливості проживання у квартирі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій не відповідає фактичним обставинам справи, не ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Згідно з положеннями ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, у разі задоволення позову - на відповідача.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про задоволення позову, то з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 3028 грн.
Керуючись: ст.ст.367,374,376,381-384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2024 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 10 жовтня 2024 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба