№ справи: 761/7445/23
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/12970/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Пономаренко Н.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
07 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 року,
встановив:
у березні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 40 853,43 гривень, посилаючись на те, що між сторонами 20 червня 2008 року було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у вигляді встановлення кредитного ліміту на платіжну картку. Внаслідок неналежного виконання відповідачем умов договору станом на 29 січня 2023 року утворилась заборгованість, яка складається з 35 005,56 гривень заборгованості за тілом кредиту та 5 847,87 гривень відсотків за користування кредитними коштами.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 рокупозовні вимоги було задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість в розмірі 35 005,56 гривень та судовий збір в розмірі 2 308,24 гривень.
Не погоджуючись з рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що між ним та ОСОБА_1 20 червня 2008 року було укладено договір, за умовами якого позичальник отримав кредитний ліміт на картковий рахунок зі сплатою відсотків за користування кредитом на суму залишку заборгованості. Відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо внесення коштів на погашення кредиту, в результаті чого виникла заборгованість, яка складається з 35 005,56 гривень заборгованості за тілом кредиту та 5 847,87 гривень відсотків за користування кредитними коштами. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути на його користь з відповідача заборгованість в загальному розмірі 40 853,43 гривень та судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 рокупозовні вимоги було задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість в розмірі 35 005,56 гривень та судовий збір в розмірі 2 308,24 гривень.
Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог сторонами не оскаржується та судом апеляційної інстанції не переглядається.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що фактично використані кредитні кошти відповідачем повернуті не були, а тому підлягають стягненню на користь банку. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що позивачем при зверненні до суду не було надано виписку по рахунку відповідача та докази на підтвердження зв'язку виданих кредитних карток з рахунком, за яким стягується заборгованість. Також відповідач зазначав, що наданий до суду розрахунок заборгованості не є належним доказом у справі та не підтверджує дійсний розмір заборгованості, оскільки позивачем нараховувались відсотки за користування кредитом за ставкою, розмір якої погоджено з відповідачем не було. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
В частинах 1 та 2 статті 207 ЦК України закріплено, що правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_1 шляхом заповнення Заяви 20 червня 2008 року уклав з АТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг (а.с.41).
З довідки про видані ОСОБА_1 картки вбачається, що 10 квітня 2018 року позичальнику було видано кредитну картку «Універсальна Gold» № НОМЕР_1 терміном дії до листопада 2021 року (а.с. 40).
Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
В ч. 1 та 2 ст. 1054 ЦК України закріплено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положеннями закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75.
Таким чином, виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, є належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року (справа № 200/5647/18).
Доводи скаржника про те, що у виписці не зазначено номер рахунку за яким стягується заборгованість, а отже недоведеним є розмір заборгованості саме за укладеним з ОСОБА_1 кредитним договором, колегія суддів вважає неспроможними.
З наданої до суду першої інстанції Виписки про рух коштів на рахунку відповідача вбачається, що ОСОБА_1 користувався виданими йому кредитними картками, в тому числі виданою 10 квітня 2018 року карткою № НОМЕР_1 , шляхом використання кредитних коштів та поповнення картки для їх повернення. Крім того, відповідач не вказував про те, що ним з позивачем було укладено ще якісь кредитні договори.
Також відповідач при зверненні до суду з апеляційною скаргою вказував, що банком нараховувались йому відсотки за користування кредитними коштами у розмірі більшому, ніж було погоджено. При цьому власного розрахунку заборгованості ОСОБА_1 до суду не надавав, хоча і визнавав узгодження сплати відсотків за користування кредитом в розмірі 1,9% на місяць.
Не можуть бути підставою для скасування рішення суду і доводи відповідача про те, що строк дії кредитного договору закінчився у листопаді 2021 року, тоді як позивач просив про стягнення заборгованості станом на січень 2023 року. Так, матеріали справи свідчать про те, що позивач при зверненні до суду з позовом просив про стягнення з відповідача на його користь відсотків за користування кредитом, нарахованих після закінчення строку дії картки, однак у задоволенні таких вимог судом було відмовлено.
Відповідачем при зверненні до суду з апеляційною скаргою не було надано доказів на підтвердження того, що тіло кредиту (фактично використані ним кредитні кошти) було повернуто позивачу, хоча він про це і стверджував.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи те, що відповідач не надав власного розрахунку заборгованості з обґрунтуванням його правильності та повноти на спростування розрахунку, наданого банком, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наданий банком розрахунок заборгованості за кредитним договором у сукупності з випискою по рахунку позичальника та іншими доказами є належним і допустимим доказом.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2024 року (справа № 559/1622/19).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 вказано, що суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд у будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 569/15311/21 (провадження № 61-11750св22) зазначено, що на позивача покладено обов'язок довести належними та допустимими доказами наявність та розмір заборгованості, який підлягає стягненню з позичальника (іпотекодавця) на користь банку, а відповідач має довести, що у нього немає такого обов'язку щодо заборгованості, яка підлягає стягненню.
В даному випадку позивачем було надано належні та достатні докази на підтвердження використання відповідачем кредитних коштів, а відповідачем вказана обставина не спростована, що свідчить про відсутність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді