09 жовтня 2024 року № 320/42760/23
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області, Державної податкової служби України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) з позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (надалі - ГУ ДПС у Харківській області), Державної податкової служби України, в якій просить:
- визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Харківській області щодо здійснення обліку ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця і як платника єдиного внеску;
- визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Харківській області щодо нарахування ОСОБА_1 сум недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74 грн;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Харківській області зняти з обліку ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця і як платника єдиного внеску;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Харківській області здійснити коригування облікових даних інформаційної системи та інтегрованої картки платника ОСОБА_1 шляхом вилучення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74 грн, нарахованої за період 2017-2020 роки;
- визнати протиправними дії Державної податкової служби України щодо відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 15.10.2023;
- зобов'язати Державну податкову службу України повторно розглянути скаргу ОСОБА_1 від 15.10.2023 з урахуванням висновків суду у цій справі з належним застосуванням висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі № 260/81/19.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що не має статусу фізичної особи-підприємця, що підтверджується відсутністю відомостей про нього в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізичної особи-підприємця, а тому не є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та, відповідно, не має обов'язку сплачувати єдиний соціальний внесок.
Позивач звернувся зі скаргою на дії податкового органу щодо нарахування сум податку до Державної податкової служби України, однак у задоволенні скарги відмовлено.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Державною податковою службою України подано відзив на адміністративний позов, в якому зазначено, що за реєстраційними даними ІКС «Податковий блок» ФОП ОСОБА_1 знаходиться на обліку в ГУ ДПС (Київській район - 2031) з 01.07.1994 по теперішній час, в якості платника на загальній системі оподаткування.
Заборгованість зі сплати єдиного внеску у розмірі 37788,74 грн складається з нарахувань єдиного внеску за: 2017 рік - 8448,00 грн; 2018 рік - 9828,72 грн; 2019 рік - 11016,72 грн; 2020 рік - 8495,30 гривень.
ГУ ДПС у Харківській області в автоматичному режимі сформована вимога про сплату боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску від 20.02.2020 № Ф-3270-57 на загальну суму 29293,44 грн на виконання вимог статті 25 Закону № 2464-VI, абзацу 2 пункту 3 розділу VI Інструкції № 449.
Разом з тим, ГУ ДПС у Харківській області для з'ясування реєстрації підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 звернулось до архівного відділу Харківської міської ради.
12.03.2024 листом за вих. №ТЗ-195 Архівним відділом повідомлено, що ОСОБА_1 зареєстрований як громадянин, якому надається право займатися підприємницькою діяльністю з 01.07.1994, інформації про скасування підприємницької діяльності в документах відділу не виявлено.
У додаткових поясненнях Державна податкова служба України звертала увагу, що в ІКС «Податковий блок» відсутня інформація щодо проведення платником припинення підприємницької діяльності. Крім того, відомості про реєстрацію позивача як платника єдиного внеску було отримано від Пенсійного фонду України, як діючого та завантажено до реєстру страхувальників у жовтні 2013 року відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України від 04.07.2013 № 406-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України в зв'язку з проведенням адміністративної реформи». При цьому, у разі надходження до контролюючого органу інформації є ЄДР стосовно проведення позивачем державної реєстрації припинення у 2002 році, ІКП буде приведено у відповідність до таких змін. Також, ДПС запропоновано платнику у разі незгоди з розрахунком суми недоїмки узгодити її з податковим органом (ГУ ДПС у Харківській області) шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку (абзац сьомий частини четвертої статті 25 Закону №2464).
У відзиві Головного управління ДПС у Харківській області вказано, що позивач є платником єдиного внеску, зазначеним у пункті 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Згідно з інтегрованою карткою платника (далі - ІКП) ОСОБА_1 з єдиного внеску, останньому щоквартально в автоматичному режимі проведено нарахування єдиного внеску за період з 2017 року по ІV квартал 2020 року (включно), згідно з Законом № 2464-VI. Інформацію про платників єдиного внеску, які були зареєстровані до 1 жовтня 2013 року та не зняті з обліку, органами ДПС отримано від Пенсійного фонду України, як діючих, та завантажено до реєстру страхувальників єдиного внеску у 2013 році. Враховуючи наведене, Головне управління ДПС у Харківській області просило у задоволенні позову відмовити.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 заперечив та вказав, що враховуючи те, що набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи - 28.06.1994 та підприємницької діяльності з 2002 року після виїзду закордон на постійне місце проживання не здійснював, документи для внесення даних про нього до ЄДР не подавав, підстави для продовження здійснення податковим органом обліку його як платника єдиного внеску у період з 2017 року відсутні. В свою чергу, обставини передачі інформації від пенсійного органу до податкового органу про платників, які були зареєстровані до 01.10.2013 та не зняті з обліку, не змінюють його правового статусу та не надають йому ознаки здійснення підприємницької діяльності. Таким чином, на думку позивача, відповідач при нарахуванні боргу зі сплати єдиного внеску діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а тому нарахування сум єдиного внеску є протиправним.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, який постійно проживає у Німеччині з 03.12.2002, що підтверджується відміткою у паспорті громадянина України для виїзду закордон на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 отримав статус фізичної особи-підприємця відповідно до розпорядження Виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів від 28.06.1994 № 1647.
ОСОБА_1 видано свідоцтво про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи від 28.06.1994, про що зроблено запис 10.05.2000 у журналі обліку реєстраційних справ за № 04058841 Ф0031159.
Як зазначає позивач, з 2002 року він в Україні не проживає та підприємницьку діяльність з часу виїзду за кордон не веде.
Відповідно до довідки Архівного відділу Харківської міської ради Харківської області від 12.03.2024 № Т-3-195 інформації про скасування підприємницької діяльності ОСОБА_1 в документах Архівного відділу не виявлено.
Разом з тим, позивачу в автоматичному режимі проведено нарахування єдиного внеску за період з 2017 року по ІV квартал 2020 року
Головним управлінням ДПС у Харківській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску від 20.02.2020 № Ф-3270-57 на загальну суму 29293,44 грн. Вимогу про сплату боргу направлено за адресою реєстрації позивача, відомості про яку були наявні в ІКС «Податковий блок». Згідно з поштовим повідомленням про вручення вимога вручена 04.03.2020.
Про наявність заборгованості зі сплати єдиного внеску позивач дізнався з листа Головного управління ДПС у Харківській області від 10.10.2023 № 51601/6/20-40-24-03-12, яким роз'яснено, що за реєстраційними даними ІКС «Податковий блок» ФОП ОСОБА_1 знаходиться на обліку в ГУ ДПС (Київський район - 2031) з 01.07.1994 по теперішній час в якості платника на загальній системі оподаткування.
Позивач скористався правом на звернення до ДПС України зі скаргою на дії територіального органу податкової служби, проте Державна податкова служби України листом від 03.11.2023 № 33058/6/99-00-24-03-01-06 у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 15.10.2023 відмовила.
Не погоджуючись з діями відповідачів, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (надалі також Закон № 2464-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
01.01.2017 набрав чинності Закон України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (надалі також Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІщодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ(у редакції Закону № 1774-VIIIзі змінами, внесеними Законом України від 03.10.2017 № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01.01.2017 виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п'ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Згідно з абзацами першим, третім - п'ятим частини четвертої статті 25Закону № 2464-VIорган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України 20.04.2015 № 449, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 07.05.2015 за № 508/26953 (надалі також - Інструкція № 449).
Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449, вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
Водночас суд зазначає, що у справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за спірний період з 2017 по 2020 рік за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
З наявних матеріалів справи вбачається, що статусу фізичної особи-підприємця позивач набув28.06.1994, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону, державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
03.03.2011 набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25.04.2014 набрав чинності Закон України від 25.03.2014 № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (надалі також Закон № 1155-VII), яким пункт 2розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб'єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб'єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74886 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України; 492808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177376 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб'єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/ реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб'єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
Основною метою проекту Закону № 1155-VII було продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
У рішенні ЄСПЛ від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
З урахуванням викладеного суд вважає, що статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас, зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VIта№ 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу фізичної особи-підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу фізичної особи-підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Відтак, існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності, наслідком чого є наявність підстав для застосування в межах заявлених позовних вимог висновків ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов'язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 справа № 260/81/19.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що відсутність офіційного підтвердження у позивача статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом, з урахуванням чого нарахування ОСОБА_1 сум недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37 788,74 грн є протиправним.
При цьому, судом приймаються до уваги доводи відповідача, викладені у відзиві, про необхідність сплачувати єдиний внесок особою, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець.
Водночас як вбачається із матеріалів справи, господарську діяльність позивач не вів та доходів не отримував.
Також суд враховує висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, однак, зазначене не впливає на вирішення спору по суті, оскільки в межах заявлених позовних вимог спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за спірний період.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача здійснити коригування даних в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 , шляхом вилучення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37 788,74 грн, нарахованої за період 2017-2020 роки та зобов'язання зняти з обліку ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця і як платника єдиного внеску суд зазначає, що судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у зв'язку з чим суд вважає, що у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних.
Стосовно обставин розгляду скарги ОСОБА_1 від 15.10.2023 Державною податковою служби України суд відмічає таке.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, та рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, прийняті за розглядом скарги платника податків, є остаточними і не підлягають подальшому адміністративному оскарженню, але можуть бути оскаржені в судовому порядку /пункт 56.10 статті 56 ПК України/.
Також відповідно до підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб).
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що законодавцем закріплено право платника податків на оскарження рішення податкового органу, прийнятого за результатами розгляду його скарги, до суду.
Проте за змістом ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Також згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Як зазначив у рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 Конституційний Суд України та у постанові від 23.05.2017 у справі № 800/541/16 Верховний Суд України, порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тож рішення суб'єкта владних повноважень є протиправними та такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Натоміть, в даному випадку, оскарження позивачем дій Державної податкової служби України щодо відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 15.10.2023 та зобов'язання повторно розглянути скаргу не створює, не змінює та не припиняє для платника будь-яких прав та обов'язків, тобто не є юридично значимим для позивача на відміну від дій податкового органу щодо нарахування сум єдиного внеску та складення вимоги про сплату боргу.
Вказаний правовий висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду, який неодноразово (зокрема, в постановах від 31.05.2019 у справі № 826/1023/16, від 11.06.2019 №826/45/18, від 24.06.2019 у справі № 826/11001/15) висловлював позицію про те, що рішення про результати розгляду скарги, само по собі не має юридичного значення для цілей створення правових наслідків для платника податків, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 , що стосуються Державної податкової служби України та розгляду скарги, задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Підсумовуючи викладене в сукупності, суд робить висновок, що в межах розгляду даної адміністративної справи відповідачами не виконано покладених на них процесуальним законом обов'язку, адже ними не доведено суду належними і допустимими доказами правомірності дій податкового органу щодо здійснення обліку позивача як платника єдиного внеску та щодо їх нарахування.
Крім того, судом враховується, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи встановлені судом обставини та надану правову оцінку спірним правовідносинам, наявні підстави для визнання заявлених позивачем вимог такими, що підлягають частковому задоволенню.
Згідно з частиною четвертою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в сумі 2147,20 грн згідно квитанції про сплату від 09.11.2023 № 4264-9356-6573-7305, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Харківській області щодо здійснення обліку ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця та як платника єдиного внеску.
Визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Харківській області щодо нарахування ОСОБА_1 недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37 788,74 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 2147,20 грн (дві тисячі сто сорок сім гривень 20 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Головного управління ДПС у Харківській області (ідентифікаційний код: 43983495; місцезнаходження: 61057, м. Харків, вул. Чернишевська, 46).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
рішення виготовлене та підписане 09.10.2024
Суддя Панченко Н.Д.