ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"10" жовтня 2024 р. справа № 300/5158/24
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Главача І.А., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій,
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач), в інтересах якого діє адвокат Шевченко Наталія Павлівна, звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (надалі, також - відповідач 1, ГУ ПФУ в Івано-Франківській області), Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (надалі, також - відповідач 2, ГУ ПФУ в Хмельницькій області) в якому просить:
- визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №092850022815 від 09.01.2024 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" згідно поданої ним заяви про призначення пенсії від 02.01.2024;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 19.11.2023 - наступного дня після досягнення пенсійного віку, з урахуванням до страхового стажу періодів роботи в рф: з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 20.12.2010, 03.02.2011 по 12.08.2011, з 30.08.2011 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 16.03.2012 по 24.02.2013, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016.
Позовні вимоги мотивовані тим, що стаж роботи позивача на посаді помічника машиніста тепловоза (машиніста тепловоза) відповідно до Списку професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 № 583, становить понад 17 років 8 місяців, що надавало ОСОБА_1 право на призначення за вислугу років згідно пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", після досягнення 55-річного віку, тобто після 18.11.2023. В зв'язку з набуттям права на призначення пенсії після досягнення 55-річного віку, 02.01.2024, з дотриманням 3-місячного строку від дати досягнення пенсійного віку, позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано- Франківській області із заявою та повним пакетом документів, які підтверджували його загальний та пільговий стаж роботи. Однак, у призначенні позивачу пенсії було відмовлено на підставі рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №092850022815 від 09.01.2024 з тих підстав, що, на думку відповідача 2, страховий стаж позивача становить 26 років 10 місяців 20 днів (з них станом на 11.10.2017 - 24 роки 4 місяці 1 день), що є недостатньо для призначення пенсії за вислугу років. Також, у рішенні про відмову в призначенні пенсії значиться, що позивачу не враховано до стажу роботи періоди роботи в росії після 01.01.1992 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 02.12.2009, оскільки, з 01 січня 2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.07.2024 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач 1 скористався правом подання відзиву на позовну заяву від 12.07.2024, який надійшов 16.07.2024 на адресу суду. Представник ГУ ПФУ в Івано-Франківській області проти заявлених позовних вимог заперечила, вказала, що рішенням ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 09.01.2024 №092850022815 правомірно відмовлено позивачу у призначенні пенсії за вислугу років. На момент звернення із заявою про призначення пенсії, у ОСОБА_1 спеціальний стаж роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років (обчислений станом на 11.10.2017) становив 13 років 9 місяців 10 днів, а страховий стаж роботи 26 років 10 місяців. Фактично позивачу відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу роботи. Крім цього відповідач 1 звернув увагу на положення частини 2 статті 7 Закону № 1788-ХІІ відповідно до яких пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Отже, особливістю пенсій за вислугу років є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю. Зарахування до спеціального стажу роботи періоду після 11.10.2017 не впливає на прийняття рішення щодо виникнення права на пенсію, відповідно до п. 16 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Додатково зауважено, що належним способом захисту права позивача є зобов'язання Головного управління повторно розглянути заяву про призначення пенсії за вислугу років, а не зобов'язання призначити даний вид пенсії.
Відповідач 2 у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не надав. Копію ухвали від 08.07.2024 отримав 08.07.2024 в своєму електронному кабінету, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Так, частиною 4 статті 159 КАС України визначено, що подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Водночас, неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Відповідно до частини 6 статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З огляду на те, що відповідачем у встановлений судом строк (з урахуванням часу на пересилання поштової кореспонденції) не надано суду відзив на позов та не повідомлено суд про причини за яких такий відзив не може бути подано, суд кваліфікує неподання відповідачем відзиву на позов, як визнання позову у повному обсязі.
Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у заявах по суті справи, встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досягнувши 55-річного віку, 02.01.2024 звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою та необхідним пакетом документів про призначення пенсії за вислугу років згідно пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Рішенням Головного управління в Хмельницькій області 09.01.2024 №092850022815 відмовлено позивачу в призначенні пенсії за вислугою років, у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу роботи станом на 11.10.2017. Так, відповідачем 2 у рішенні визначено страховий стаж у розмірі 26 років 10 місяців 20 днів (з них станом на 11.10.2017 - 24 роки 4 місяці 1 день), спеціальний стаж визначений пунктом "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" становить 13 років 9 місяців 10 днів станом на 11.10.2017 (тривалість спеціального стажу позивачем не оскаржується, позаяк є достатнім для призначення пенсії). За результатами розгляду доданих документів до страхового стажу не зараховано: періоди з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016, оскільки організація знаходиться на території російської федерації. До спеціального стажу не зараховано період з 01.02.2001 по 30.04.2005, оскільки ЗАТ "Лукор" ліквідоване 28.12.2019, а в архівній довідці від 25.10.2023 №01.7-01/1176 відсутня інформація про безпосереднє здійснення організації перевезень і забезпечення безпеки руху на залізничному транспорті та метрополітенах (не оспорюється).
Вважаючи таке рішення відповідача 2 протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до пункту 6 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Положенням статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII (далі - Закон №1788-XII) встановлено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV), який набрав законної сили з 01.01.2004 року.
Статтею 8 Закону №1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Відповідно до пункту 2-1 Перехідних положень Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст.ст. 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".
Абзацами 1, 2 пункту 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058, в редакції Закону №2148, встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Відповідно до пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII) право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі; для жінок - не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі.
Проте, 04.06.2019 року Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII. Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року №1788 зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом рішення Конституційного суду України положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону №1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е, ж" статті 55 Закону № 1788, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни внесені до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року № 1788-XII законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII, та Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII - неконституційними.
На думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" до оспорюваних положень Закону України "Про пенсійне забезпечення" щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної ст. 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення". А саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія ст. 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення" поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у ст.ст. 54, 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону України "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених п. "а" ст. 54, пунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "є", "ж" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Вказані норми пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04.06.2019.
Відповідно до статті 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Отже, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров'я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров'я і безпеки оточуючих.
Таким чином, втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, а тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Згідно з пунктом "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213 та від 24.12.2015 року № 911 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих в технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи:
чоловіки - після досягнення 55 років і при загальному стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі;
жінки - після досягнення 50 років і при загальному стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі.
Тобто, особа, яка станом на момент звернення до Пенсійного органу має відповідний спеціальний стаж роботи та досягла відповідного віку, така особа має право на призначення пенсії за вислугу років.
Як вбачається із матеріалів справи, що підставою для відмови у призначенні пенсії ОСОБА_1 за вислугу років як працівнику локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах (помічник машиніста тепловоза, машиніст тепловоза), згідно Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" стала відсутність необхідної кількості страхового стажу позивача станом на 10.10.2017.
Так, пенсійний орган вважає, що загальний страховий стаж станом на 10.10.2017, який необхідний ОСОБА_1 для призначення пенсії за вислугу років згідно ст. 55 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування" має становити 26 років 6 місяців, а позивач має лише 24 роки 4 місяці 1 день.
Разом з тим, загальний страховий стаж становить 26 років 10 місяців 20 днів.
На час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №2-р/2019 з одного боку, та Законом №1058-ІV з іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017р.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22 Конституції України).
У Рішенні від 22.05.2018р. №5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення ч.3 ст.22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац 10 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018р. №1-р/2018).
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття "легітимні очікування") (Доповідь "Верховенство права", схвалена Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційською Комісією) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017р. №2-р/2017).
Відтак, суд вважає, що, обмежуючи пунктом 2.1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.
Так, за позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 03.11.2021 у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин:
"Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України").
Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-ІV.
Крім того, суд погоджується з доводами представника позивача, що повний спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 за вислугу років (понад необхідних 12 років 6 місяців) зароблений до 11.10.2017 - до дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», а тому щодо нього не може існувати жодних застережень при призначенні пенсії за вислугу років; загальний стаж роботи позивача на 11.10.2017 становив більше 25 років, передбачених пунктом "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". В свою чергу, наявність повного загального стажу на цю дату не є принциповою, адже п.2-1 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" не містить жодних застережень щодо необхідності мати на цю дату повний загальний стаж роботи; обчислення як загального, так і спеціального стажу, повинне здійснюватися із врахуванням рішення Конституційного суду України від 04.06.2019, згідно якого не встановлено жодних дат, на які в особи повинен бути в наявності повний загальний стаж роботи та стаж за вислугу років (на відміну як це встановлено рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року справі № 1-р/2020, де КСУ зазначив, що застосуванню воно підлягає для тих осіб, які набули пільговий стаж до 1 квітня2015 року).
Стосовно незарахування до страхового стажу позивача періодів роботи в рф: з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 20.12.2010, 03.02.2011 по 12.08.2011, з 30.08.2011 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 16.03.2012 по 24.02.2013, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016, оскільки з 01 січня 2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону №1058-ІV, якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Аналогічна норма закріплена в ст. 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав- учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, зобов'язання за якою взяли на себе дев'ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та російська федерація (далі - Угода від 13.03.1992).
Відповідно до статті 1 Угоди від 13.03.1992, пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 5 Угоди від 13.03.1992 встановлено, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди.
Згідно з частиною 2 статті 6 Угоди "Про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення" від 13.03.1992, укладеної між Україною та іншими державами Співдружності, для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасників угоди зараховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР до набрання сили вказаної угоди.
Відповідно до ст. 6 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 року встановлено, що працівники Сторони виїзду, які працюють на території Сторони працевлаштування, користуються правами та виконують обов'язки, що встановлені трудовим законодавством Сторони працевлаштування (включаючи питання трудових відносин, колективних договорів, оплати праці, режиму робочого часу та часу відпочинку, охорони та умов праці та інші).
В силу положень статті 6 Угоди "Про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення" від 13.03.1992, призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Відповідно до статті 11 зазначеної Угоди від 13.03.1992, необхідні для пенсійного забезпечення документи, видані у належному порядку на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав і держав, що входили до складу СРСР або до 1 грудня 1991 року, приймаються на території держав - учасниць Співдружності без легалізації.
Аналіз вищенаведених норм вказує на те, що стаж, набутий на території будь- якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію і її обчисленні. При цьому, обчислення стажу та заробітної плати здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність, а пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць проводиться по законодавству держави, на території якої вони проживають.
Частинами 2, 3 ст. 6 Угоди встановлено, що трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Воднораз, положення цієї Угоди були чинними на момент роботи позивача у спірні період в рф. Дія цієї Угоди припинена згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 639 від 24.06.2023.
При цьому, слід врахувати, що 29.11.2022 Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення", згідно з пунктом 1 якої постановив вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав- учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р. у м. москві. Постанова набрала чинності 02.12.2022.
Водночас, відповідно до пункту 2 статті 13 Угоди, пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
Отже, зі змісту наведеного слід враховувати, що положення відповідних міжнародних договорів розповсюджується також і на питання, пов'язані із зарахуванням періодів роботи та заробітної плати на території інших держав до страхового стажу та обчислення пенсій, пов'язаних із їх перерахунком. Діюче в Україні пенсійне законодавство передбачає, що у разі, якщо пенсія призначена на території України, а особа працювала на території іншої держави Співдружності або на підприємстві, зареєстрованому на території іншої держави Співдружності після 13.03.1992, то цей стаж має враховуватись на території України як власний страховий (трудовий стаж), хоча пенсійні внески можуть сплачуватись до іншої держави Співдружності, або взагалі не сплачуватись, якщо законодавство такої держави не передбачає їх сплату. Тобто існує гарантія врахування страхового стажу кожної із сторін при призначенні пенсії на її території без перерахування страхових внесків.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 14 листопада 2019 року справі №676/6166/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №555/2250/16-а від 17 червня 2020 року у справі №646/1911/17, від 21 лютого 2020 року справі № 291/99/17 та від 06 липня 2020 року справі № 345/9/17.
Відтак, при прийнятті рішення щодо зарахування чи відмови в зарахуванні страхового стажу певних періодів роботи, орган пенсійного фонду повинен враховувати норми законодавства України, в сукупності з нормами законів тієї країни, на території якої працювала в спірний період роботи особа, яка звернулась за призначенням пенсії або ж перерахунком пенсії.
Водночас, за приписами статті 7 Угоди, питання пенсійного забезпечення регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 та двосторонніми угодами в цій галузі.
Дана норма щодо особливостей врахування трудового стажу та заробітної плати також передбачена і Угодою про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників - мігрантів від 15 квітня 1994 року (дата набрання чинності для України: 22.08.1995).
Частиною 2 статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів" від 15.04.1994, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, рф, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.
Згідно п. 3 ст. 6 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників - мігрантів, встановлено, що працівники користуються правами і виконують обов'язки, що встановлені трудовим законодавством Сторони працевлаштування.
Згідно ст. 7 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників - мігрантів, встановлено, що оподаткування трудових доходів працівників Сторони працевлаштування здійснюється в порядку і розмірах, встановлених законодавством Сторони працевлаштування.
Відповідно до абзацу 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом рф "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14.01.1993 трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтва, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації. Згідно зі статтею 12 Угоди, вона набуває чинності з моменту її підписання сторонами (з 14.01.1993).
Варто зауважити що, якщо міжнародним договором не передбачається інше, або якщо учасники не погодились про інше, припинення договору відповідно до його положень або відповідно до Конвенції звільняє учасників договору від усякого зобов'язання виконувати договір у майбутньому та не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору до його припинення, відповідно до частини 1 статті 70 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 13 Угоди про гарантії прав громадян держав- учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави- учасниці, на території якої вони проживають.
З огляду на зазначене, суд критично оцінює доводи відповідачів про те, що до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на території рф та інших держав Співдружності лише по 31.12.1991.
Так, 01.12.2022 Верховна Рада України прийняла Закон України № 2783-ІХ "Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року" (далі Закон №2783-ІХ), який набрав чинності 23.12.2022 і яким постановила зупинити у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 46, ст.417), та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР .
Проте варто зазначити, що відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
В Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.1999 щодо тлумачення частини першої вказаної статті 58 Конституції України зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно- правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
За нормами статті 151-1 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Таким чином, положення Закону №2783-ІХ підлягають застосуванню щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто з 23.12.2022, а положення Постанови №1328 - з 02.12.2022.
Отже, оскільки позивач працював у рф в той час, коли усі вищевказані міжнародні договори були чинні, у відповідача 2 не було підстав не зараховувати позивачу періоди роботи з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 20.12.2010, 03.02.2011 по 12.08.2011, з 30.08.2011 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 16.03.2012 по 24.02.2013, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016 до страхового стажу при призначенні пенсії в Україні.
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону рф "Про трудові пенсії" (в редакції, чинній на період роботи позивача в РФ) встановлено, що при підрахунку страхового стажу періоди роботи і (або) іншої діяльності, які передбачені статтями 10 і 11 цього Федерального закону, підтверджуються документами, що видаються в установленому порядку роботодавцями або відповідними державними (муніципальними) органами.
Згідно п. 6 Постанови Уряду РФ №555, аналогічно, як і згідно українського законодавства, встановлено, що основним документом, який підтверджує періоди роботи особи, є трудова книжка.
Згідно із частиною першою статті 56, статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення", до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Стаття 48 Кодексу законів про працю України визначає, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Нормами статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" також встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 за №22-1 (надалі по тексту також - Порядок №22-1), встановлено перелік документів, які додаються до заяви про призначення пенсії за віком, серед яких, документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року за №637 (надалі по тексту також - Порядок №637).
Згідно з пунктом 1 Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Згідно з пунктом 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
За приписами пункту 22 Порядку № 637, стаж роботи громадян України за її межами підтверджується документами, легалізованими відповідно до законодавства (крім роботи на території колишнього СРСР і держав, з якими колишнім СРСР було укладено угоди про соціальне забезпечення, до укладення відповідних двосторонніх угод).
Таким чином, законодавець передбачає єдину підставу для того, щоб вимагати від особи додаткові документи - у випадку, якщо в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, в інших випадках - орган ПФУ зобов'язаний зарахувати стаж на підставі записів трудової книжки.
Аналогічної правової позиції дотримався Верховний Суд України у своїй постанові від 31 липня 2018 року справі №348/9/17.
Крім цього, Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, згідно якої необхідними умовами для виникнення у особи права на пенсійне забезпечення є підтвердження факту роботи, а не формальності щодо заповнення трудової книжки.
Подібна за змістом правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від у справі № 234/13910/17, від 07.03.2018 у справі № 233/2084/17, від 12.04.2016 у справі № 348/2249/16-а, від 20.09.2022 р. у справі №291/1321/17 та багато інших.
Порядок ведення трудових книжок, був урегульований "Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях", затвердженою постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 року № 162.
Згідно із пунктом 2.3 Інструкції № 162, всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільненні - в день звільнення мають точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 №58 затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (надалі - Інструкція №58), яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110, та зазначено, що з прийняттям цього наказу Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, яка затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20 липня 1974 року № 162 (у редакції постанови Держкомпраці СРСР від 02.08.85 №252), із змінами, що внесені постановою Держкомпраці СРСР від 19 жовтня 1990 № 412, не застосовується.
Відповідно до пункту 2.12. Інструкції №58, після зазначення дати заповнення трудової книжки працівник своїм підписом завіряє правильність внесених відомостей.
Згідно з цією Інструкцією, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження) (абз.1 п.2.4.); записи виконуються арабськими цифрами (абз.2.п.2.4.); записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення (абз.3.п.2.4.); виправлені відомості про роботу, про переведення на іншу роботу, про нагородження та заохочення та інші мають повністю відповідати оригіналу наказу або розпорядження (п.2.9.).
Як встановлено судом, в трудовій книжці позивача наявні усі необхідні записи про його роботу у спірні періоди.
Записи виконані без перекреслень, виправлень, чітким правописом російською мовою, у чіткій послідовності та відповідності дати, номеру запису з посиланням на відповідний наказ, на підставі якого внесено відповідний запис, і засвідчені підписом уповноваженої особи та печаткою роботодавця, а тому є такими, що внесені у відповідності до норм як українського, так і російського законодавства, на території якого відбувалася трудова діяльність.
Крім того, відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про трудові книжки працівників" від 27 квітня 1993 року № 301 відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання. Отже, чинним законодавством визначено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2018 року по справі №677/277/17 (провадження №К/9901/1298/17).
Відповідно до частини 1 статті 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Застрахованою особою є фізична особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачуються чи сплачувалися в установленому законом порядку страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та до накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Згідно із статтею 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", страхові внески - це кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
Частиною 2 статті 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Згідно із статтею 20 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідно до статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів.
Таким чином, страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов'язковій сплаті, перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, (страхувальником) сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
За змістом вищезазначених норм, обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.
Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 по справі № 208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а, від 20 березня 2019 року по справі № 688/947/17, від 09 вересня 2019 року справі № 242/5448/16-а, від 31.10.2019 року у справі № 235/7373/16.
Невиконання страхувальником обов'язку зі сплати страхових внесків не може позбавляти особу соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві, адже суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту населення.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 17.07.2019 у справі № 144/669/17 та від 20.03.2019 у справі № 688/947/17, у яких вказав, що несплата страхувальником страхових внесків не може бути підставою для незарахування до страхового стажу позивача періодів його роботи на підприємстві, оскільки працівник не несе відповідальності за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку сплати страхових внесків.
Варто зауважити, що страховий стаж позивача в рф, додатково до записів у трудовій книжці, підтверджується: дозволами (патентами) на роботу за період 2009-2017 роки.
З огляду на викладене вище, оцінюючи в сукупності встановлені обставин, суд виснував, що відповідач 2 протиправно не зарахував до страхового стажу позивача спірні періоди його роботи на території рф, а відтак рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 09.01.2024 №092850022815 про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років підлягає скасуванню.
Суд також зазначає, що згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Відповідно до частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
З системного аналізу вищезазначених норм слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача.
Так, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
При вирішенні даного спору суд також бере до уваги, що завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
З системного аналізу вищезазначених норм слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача.
Так, Верховним Судом у справі №580/1617/19 зазначено, що адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Також Верховний Суд у постановах від 22.06.2023 у справі №480/4288/21, від 08.02.2022 у справі №160/6762/21 та від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Вищезазначені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 18.10.2018 у справах №822/584/18, № 806/1316/18, від 23.11.2018 у справі №826/8844/16 та від 20.12.2018 у справі №524/3878/16-а.
Суд зауважує, що оскільки у разі настання визначених законодавством умов, пенсійний орган зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву особи у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. ПФУ не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у даному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень, а підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини.
Отже, єдиним ефективним засобом правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який повністю виключить для пенсійного органу можливість невиконання чи неналежного виконання рішення суду при призначенні пенсії, буде визнання рішення суб'єкта владних повноважень протиправним та зобов'язання вчинити певні дії, а саме: визнання протиправним та касування рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області №092850022815 від 09.01.2024 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" згідно поданої ним заяви про призначення пенсії від 02.01.2024 та зобов'язання призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" ста. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 19.11.2023 - наступного дня після досягнення пенсійного віку (так як звернення до територіального органу ПФУ відбулося в межах 3-місячного строку з дня досягнення необхідного пенсійного віку) , з урахуванням до страхового стажу періодів роботи в рф: з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 20.12.2010, 03.02.2011 по 12.08.2011, з 30.08.2011 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 16.03.2012 по 24.02.2013, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016.
Щодо питання про визначення відповідача, який має виконувати рішення зобов'язального характеру, суд зазначає наступне.
Відповідно до пунктів 4.1, 4.2 Порядку 22-1, заяви, що подаються особами відповідно до цього Порядку, реєструються в електронному журналі звернень органу, що призначає пенсію.
Після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
Із вказаного слідує, що після реєстрації 02.01.2024 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області заяви ОСОБА_1 про перерахунок пенсії, органом пенсійного забезпечення, який її розглядав і вирішував за принципом екстериторіальності питання про наявність чи відсутність права на здійснення перерахунку пенсії, в розумінні Порядку №22-1, є Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.
Тож, дії зобов'язального характеру щодо здійснення перерахунку пенсії позивача має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що вирішував питання про такий перерахунок, яким у цьому випадку є Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 08.02.2024 у справі №500/1216/23, від 07.05.2024 у справі №460/38580/22.
Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Згідно із частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною третьою статті 139 КАС України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Наявною в матеріалах справи квитанцією від 30.06.2024 позивач підтвердив сплату судового збору за звернення до суду із даним позовом у розмірі 968,96.
Враховуючи те, що спірні правовідносини виникли з вини Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, яке прийняло рішення про відмову у призначенні пенсії, суд дійшов до висновку, що підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області сплачений судовий збір в сумі 775,17 грн (80 % задоволених позовних вимог). Доказів понесення інших судових витрат суду не надано.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №092850022815 від 09.01.2024 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" згідно поданої ним заяви про призначення пенсії від 02.01.2024.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 19.11.2023 - наступного дня після досягнення пенсійного віку, з урахуванням до страхового стажу періодів роботи в рф: з 02.12.2009 по 22.04.2010, з 20.05.2010 по 20.12.2010, 03.02.2011 по 12.08.2011, з 30.08.2011 по 15.12.2011, з 17.01.2012 по 13.03.2012, з 16.03.2012 по 24.02.2013, з 25.03.2013 по 12.02.2014, з 06.03.2014 по 13.01.2015, з 23.03.2015 по 29.06.2015, з 12.04.2016 по 22.12.2016.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (код ЄДРПОУ 21318350, вул. Чекірди Гната, 10, м. Хмельницький, 29000) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 775 (сімсот сімдесят п'ять) гривень 17 копійок.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Представнику позивача та Головному управлінню Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області рішення надіслати через підсистему "Електронний суд".
Перебіг процесуальних строків, початок яких пов'язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ "Мої справи".
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 );
відповідач 1 - Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018);
відповідач 2 - Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (код ЄДРПОУ 21318350, вул. Чекірди Гната, 10, м. Хмельницький, 29000).
Суддя Главач І.А.