Справа № 552/3713/24 Номер провадження 22-ц/814/2974/24Головуючий у 1-й інстанції Самсонова О. А. Доповідач ап. інст. Панченко О. О.
03 жовтня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Панченка О.О.,
Суддів: Лобова О.А., Пікуля В.П.
при секретарі: Філоненко О.В.
за участю представника позивача ОСОБА_1 адвоката Куліш О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Куліш Олени Миколаївни на ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 11 червня 2024 рокупостановлену у складі головуючого судді Самсонової О.А., повний текст ухвали виготовлено без зазначення дати, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що виховує дитину самостійно,-
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що виховує дитину самостійно.
Просив суд визнати ОСОБА_1 таким, що виховує самостійно дитину з інвалідністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Встановлення даного факту ОСОБА_1 необхідно оскільки він перебуває на військовій службі, а згідно ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії особливого періоду в тому числі військовослужбовців, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 11 червня 2024 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що виховує дитину самостійно, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Ухвала суду мотивована тим, що законом визначений позасудовий порядок встановлення факту який просив встановити позивач, заява про встановлення факту самостійного виховання дитини не підлягає судовому розгляду , в тому числі в порядку цивільного судочинства.
Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги
Не погодившись з вказаною ухвалою представник ОСОБА_1 - адвокат Куліш О.М. подала апеляційну скаргу.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не було досліджено фактичні обставини та не надано правової оцінки обставинам викладеним у позовній заяві. Зазначає, що єдиним способом захисту прав та інтересів позивача є звернення до суду з позовом.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги приходить до наступного висновку.
Застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини
Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції зазначив, що акт встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує догляду складається на підставі звернення особи, яка здійснює догляд до районної, районної у м. Києві та Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради з заявою про здійснення особою такого догляду.
Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Звертаючись з заявою до суду ОСОБА_4 вказував, що встановлення факту самостійного виховання ним дитини необхідне йому для реалізації прав, передбачених ст.. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц Верховний Суд виснував, що при визначенні юрисдикції спору суд повинен врахувати правову мету звернення заявника до суду та в аналізі застосування частини шостої статті 294 ЦПК України слід виходити з того, що залишити без розгляду заяву, подану в порядку окремого провадження, у зв'язку із встановленням існування спору про право можливо виключно у тому разі, якщо виявлений спір можливо вирішити саме в порядку цивільного судочинства. Якщо ж такий спір вирішити в порядку цивільного судочинства неможливо, суд повинен закрити провадження у справі (або відмовити у відкритті провадження на стадії прийняття поданої заяви) із зазначенням правильного для вирішення такого правового питання виду судочинства.
Згідно пункту першого частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (абзац перший частини першої статті 19 ЦПК України).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, такий суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1 і 2 частини першої статті 19 КАС України).
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Для визначення юрисдикції суду у спорі з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу, а також, у зв'язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 47)).
Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (ч. 1 ст. 2Закону України №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу"). Отже, військова служба є різновидом служби публічної. Тому спори з приводу проходження військової служби належать до юрисдикції адміністративних судів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункти 49-50)).
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ) введено в Україні воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб.
На момент розгляду справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час воєнного стану, зокрема через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
-військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Вимоги ОСОБА_1 пов'язані з доведенням наявності підстав для його звільнення з військової служби під час воєнного стану, а також підтвердження за ним певного соціально-правового статусу для можливості реалізації прав у сфері соціального забезпечення
Отже, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Доводи апеляційної скарги про те, що дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є безпідставними.
Колегія суддів зазначає, що загальні положення щодо отримання та надання соціальних послуг, зокрема і постійного догляду, врегульовані Законом України «Про соціальні послуги». Цим Законом визначено категорії осіб, які мають право на отримання соціальної послуги з догляду, надавачів такої соціальної послуги тощо. Порядок подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації за догляд затверджує Кабінет Міністрів України.
Порядок отримання акта встановлення здійснення догляду регулюється Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.
У Правилах зазначено, що акт встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує постійного догляду, складається на підставі звернення особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у м. м. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду.
За таких обставин суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що законом визначений позасудовий порядок встановлення факту, який просив встановити позивач, а тому заява про встановлення факту самостійного виховання дитини не підлягає судовому розгляду, в тому числі в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасована з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Куліш Олени Миколаївни, а ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 11 червня 2024 рокузалишити без змін.
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Куліш Олени Миколаївни - залишити без задоволення.
Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 11 червня 2024 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 03 жовтня 2024 року.
Головуючий О.О. Панченко
Судді: О.А. Лобов
В.П. Пікуль