07 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 161/11063/24
провадження № 61-13042ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М.(суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 червня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування житлового будинку, за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
У червні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок, загальною площею 292,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937569807228.
Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 12 червня
2024 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнив.
Наклав арешт на житловий будинок АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937569807228.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.
Волинський апеляційний суд постановою від 05 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 червня 2024 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що невжиття вказаних заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті може істотно ускладнити у разі задоволення позовних вимог поновлення порушених прав або інтересів, за захистом яких звернувся позивач. Тому вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно у разі забезпечення позову забезпечить ефективне виконання рішення суду.
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2024 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19), від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20), від 15 вересня 2020 року у справі
№ 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20), постановах Верховного Суду
від 10 жовтня 2020 року у справі № 910/1200/20, від 24 лютого 2021 року
у справі № 755/5333/20 (провадження № 61-17180св20), від 21 квітня
2021 року у справі № 372/333/20 (провадження №61-19492св20), від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21 (провадження № 61-18391св21).
Касаційна скарга мотивована тим, що житловий будинок не належить відповідачеві ОСОБА_1 , жодних договорів дарування між ним та неповнолітніми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не укладалися, а накладення арешту на дане майно не відповідає вимогам статей 149, 150 ЦПК України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з огляду на таке.
Суди встановили, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі законного представника
ОСОБА_1 , в якому просив стягнути заборгованість за договором позики у загальному розмірі 83 100 доларів США та визнати недійсним договір дарування житлового будинку, загальною площею 292,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений 24 вересня 2021 року між
ОСОБА_5 (дружиною відповідача ОСОБА_1 ) та неповнолітніми ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (діти відповідача ОСОБА_1 ).
Відповідно до умов договору дарування від 24 вересня 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 отримали у власність по частині житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У червні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок, загальною площею 292,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937569807228.
Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 12 червня
2024 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнив.
Наклав арешт на житловий будинок АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937569807228.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.
Волинський апеляційний суд постановою від 05 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 червня 2024 року залишив без змін.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Частинами третьою, десятою статті 150 ЦПК України передбачено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками даного судового процесу.
Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача та є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження
№ 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 як на підставу порушених прав послався на те, що відповідач ОСОБА_1 після укладення договору позики відчужив нерухоме майно, яке перебуває у його власності, на користь неповнолітніх дітей, тобто ним вже вчинені дії для фактичного унеможливлення виконання рішення суду. Отже, вказані дії шкодять правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується цивільним судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.
Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження
№ 14-88цс20), від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження
№ 14-729цс19).
Співмірність передбачає співвідношення цивільним судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Обрання належного, відповідного предмету спору, заходу забезпечення позову сприяє дотриманню принципу співвіднесення виду заходу до забезпечення позову з заявленими позивачем вимогами, що зрештою дає змогу досягти збалансованості інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, які не є учасниками цього судового процесу.
У справі, що переглядається, вирішуючи питання про необхідність застосування заходів забезпечення позову, суди установили, що предметом спору в даній справі є стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про накладення арешту в порядку забезпечення позову на житловий будинок, загальною площею 292,8 кв м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є ефективним захистом можливих порушених прав позивача від недобросовісних дій з боку відповідача, без порушення чи безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів відповідача, задля забезпечення позивачеві реального та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
ОСОБА_2 довів реальну можливість відчуження відповідачем нерухомого майна, яке є предметом договору дарування, що утруднить виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову про стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого
2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19), від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20), від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20), постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2020 року у справі № 910/1200/20,
від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 (провадження
№ 61-17180св20), від 21 квітня 2021 року у справі № 372/333/20 (провадження №61-19492св20), від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21 (провадження № 61-18391св21).
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19), від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20), від 15 вересня 2020 року у справі
№ 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20), у постанові Верховного Суду
від 10 листопада 2020 року у справі № 910/1200/20, оскільки висновки в указаних справах не суперечать висновкам судів під час розгляду цієї справи.
У постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 (провадження
№ 61-17180св20) Верховний Суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій про застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арештів на нерухоме майно та заборони його відчуження у спорі про визнання недійсним договору позики та договору іпотеки. При цьому Верховний Суд указав, що є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі. Крім того, зазначено, що такі вимоги позову є немайновими та не підлягатимуть примусовому виконанню, у зв'язку із чим застосований судами захід забезпечення позову не відповідає змісту порушеного, на думку позивача, права, та не є співмірним із заявленими вимогами в цій справі.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 372/333/20 (провадження № 61-19492св20)
та від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21 (провадження
№ 61-18391св21).
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 (провадження № 61-17180св20),
від 21 квітня 2021 року у справі № 372/333/20 (провадження №61-19492св20), від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21 (провадження
№ 61-18391св21), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Крім того, питання щодо забезпечення позову вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи та доводів заявника. У справі, що переглядається, суди дали належну оцінку доводам позивача щодо необхідності вжиття таких заходів забезпечення позову.
Доводи касаційної скарги про те, що власником нерухомого майна є не ОСОБА_1 , а його дружина ОСОБА_5 , матеріали справи не містять доказів необхідності вжиття вказаних заходів забезпечення позову, а лише посилання на потенційну можливість ухилення від виконання рішення, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Під час вирішення питання про забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову, а лише визначається, чи можуть існувати потенційні труднощі у разі виконання рішення у зв'язку із задоволенням позовних вимог.
Врахувавши доводи касаційної скарги, що заявник перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 , яка відчужила нерухоме майно на користь їх дітей, та саме відповідачами у справі є неповнолітні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_1 , Верховний Суд вважає вказані доводи необґрунтованими, а заходи забезпечення позову у цій справі співмірними.
Вжиті судом заходи забезпечення позову не обмежують відповідачів у можливості володіти та користуватися нерухомим майном, за необхідності.
Верховний Суд у постанові від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22 звернув увагу, що вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідачів в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, а тому накладення арешту на майно до ухвалення рішення у справі не порушує законні права та інтереси відповідачів.
Водночас заходи забезпечення позову діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.
Розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з винесенням відповідного рішення, у свою чергу забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача. Такі заходи здійснюються до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.
За встановлених у розглядуваній справі обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що невжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірне майно, може істотно ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують,не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову і не свідчать про порушення судами норм процесуального права. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частиною шостою статті 394 ЦПК України передбачено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційні скарги є необґрунтованими та у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись частинами четвертою, шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 червня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та визнання недійсним договору дарування житлового будинку, за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову.
Копію ухвали та додані до скарг матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк