Справа № 473/3078/24
іменем України
"08" жовтня 2024 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі: головуючої - судді Ротар М.М., при секретарі Ніколаєнко Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вознесенську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вознесенської міської ради Миколаївської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку,
встановив
в червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила визнати недійсним державний акт на право власності на землю, виданий виконкомом Вознесенської міської ради 12.10.1993 року та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 1671 на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначила, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
На сьогоднішній день вона має намір оформити земельну ділянку, яка надана для обслуговування житлового будинку та особистого підсобного господарства площею 0,1145 га, однак нотаріусом було встановлено що правовстановлюючий документ на земельну ділянку - державний акт на право приватної власності на землю не відповідає вимогам діючого законодавства.
За вказаних обставин позивач змушена звернутися до суду з позовом про визнання недійсними правовстановлюючого документу на земельну ділянку.
Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду від 11 червня 2024 року позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Представник позивача - адвокат Бінько М.А. в судове засідання не з'явилася, від неї надійшла заява, згідно якої просить розглядати справу у їх відсутність, позовні вимоги підтримують в повному обсязі та просять їх задовольнити.
Представник відповідача Вознесенської міської ради Миколаївської області в судове засідання не з'явився, надіслав заяву, в якій просив розгляд справи здійснювати у його відсутності, проти задоволення позовних вимог не заперечують.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів, суд прийшов до висновку про необхідність застосування передбачених положеннями ч.4 ст. 206 ЦПК України наслідків визнання позову відповідачем, оскільки таке визнання не суперечить вимогам закону та не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.
Згідно ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін,особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом та роз'яснює у випадку необхідності їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій. Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Крім того, згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
В судовому засіданні було встановлено, що позивачка ОСОБА_1 являється власником житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 16.09.1997 року державним нотаріусом Веселинівської державної нотаріальної контори Миколаївської області, в.о. Першої Вознесенської державної нотаріальної контори Миколаївської області та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 17.05.2024 року державним нотаріусом Арбузинської державної нотаріальної контори Миколаївської області, в.о.Першої Вознесенського державної нотаріальної контори Миколаївської області. підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 08.08.2011 року Другою Вознесенською державною нотаріальною конторою Миколаївської області.
Згідно копії державного акту, рішенням виконкому Вознесенської міської ради № 237 від 21.09.1993 року було надано в приватну власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які на той час були власниками житлового будинку земельну ділянку, площею 0,1145 га, призначену для обслуговування житлового будинку та особистого підсобного господарства та 12 жовтня 1993 року видано державний акт, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за номером 1671.
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Спадкоємцем після їх смерті є дочка ОСОБА_1 , якій було видано свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Спадщина складалася із житлового будинку АДРЕСА_1 .
Однак, що стосується земельної ділянки, яка надана для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства, то нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки пред'явлений державний акт на землю серія МК, виданий Вознесенською міською радою народних депутатів 12.10.1993 року, зареєстрований за №1671 не відповідає вимогам законодавства, а саме порушено порядок розподілу права на земельну ділянку, передбачений ст..42 ЗК України(1990 року), відповідно до якої право на земельну ділянку визначається пропорційно до розміру часток на будинок, що перебуває у спільній частковій власності, між тим, останній посвідчує право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на земельну ділянку, хоча мав бути виданий співвласникам житлового будинку, відповідно до їх часток в спільній частковій власності на житловий будинок; крім того державний акт виданий з перевищенням максимальної площі ділянки, яка могла бути безоплатно передана за даним видом користування. (довідка державного нотаріуса від 17.05.2024 року за №332/02-14).
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 6 ЗК України 1990 року (чинного на час передачі у власність ділянки) громадяни України мають право на одержання безоплатно у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва.
Передача розташованих на території міст земельних ділянок у власність громадян належить до відання міських Рад народних депутатів, яка здійснюється виконавчими органами цих Рад (ч.ч. 3, 4 ст. 6, ст.ст. 10, 17, 63 ЗК України 1990 року, ст.ст. 19, 35, 42 чинного на час передачі ділянки Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»).
Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися у власність або надавалися в користування земельні ділянки для будівництва та обслуговування індивідуальних жилих будинків, господарських будівель у розмірах згідно з ст. 67 ЗК України 1990 року.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 42 ЗК України громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди належать на праві спільної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою, на якій розташовані дані об'єкти нерухомого майна, спільно, пропорційно розміру часток у спільній власності на будинок, будівлю, споруду.
Виходячи з положень вказаної статті та аналізу цільового призначення земельної ділянки, на якій розташований жилий будинок, в разі набуття права власності на частку жилого будинку земельна ділянка як така, що входить до жилого комплексу, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише всім співвласникам.
У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної часткової власності, яка разом із загальним майном є майном співвласників, які визначають порядок його використання.
Право власності або право користування землею посвідчувалося державними актами, форма яких затверджувалася Верховною Радою України, відповідно до ст. 23 ЗК України 1990 року (в редакції чинній на час видачі спірного документа).
Державний акт на право приватної власності на землю, який видається власнику на підставі відповідного рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування, повинен відповідати вимогам закону.
В судовому засіданні знайшла своє підтвердження та обставина, що правовстановлюючі документи вказаним вимогам не відповідають.
Згідно ч. 1 ст. 155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. З цих підстав, суд приходить до висновку про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії МК, який був виданий ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому Вознесенської міської ради від 21.09.1993 року №237 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1671.
Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною 2 цієї статті: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Стаття 3 Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямовують діяльність держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Конституції України закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13). Стаття 14 Конституції України передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (дал- Конвенція), а також ст. 1 Протоколу № 1 до неї передбачають право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускаючи позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнають право держави на здійснення контролю за використанням власності з урахуванням загальних інтересів або для забезпечення стягнення податків, інших зборів чи штрафів.
Гарантія здійснення права власності та його захисту закріплюється і у національному законодавстві України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з положеннями ст..316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. (ст.317 ЦК України) Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.(ст..319 ЦК України).
За змістом ч.1, 2 cт.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч.2 ст.373 Цивільного кодексу України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до ч.2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Гарантія здійснення права власності та його захисту закріплюється в національному законодавстві України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Оцінюючи належність, допустимість та достовірність наданих позивачем доказів, кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню, оскільки достовірно встановлено, що відновлення порушених прав позивача можливе лише в судовому порядку.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 263-265, 273 ЦПК України, суд
ухвалив
позов - задовольнити повністю.
Визнати недійсним державний акт на право власності на землю серія МК, виданий виконкомом Вознесенської міської ради 12 жовтня 1993 року та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 1671 на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя: М.М. Ротар