Справа № 320/22081/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лапій С.М.
07 жовтня 2024 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,-
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати рішення від 03 березня 2023 року № 104450008880 Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) у призначенні пенсії за вислугу років згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області зарахувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) до стажу роботи за вислугу років період навчання у вищому навчальному закладі Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство» - 3 роки;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) довічно та щомісячно в повному обсязі без обмеження граничного розміру пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001) з 23.02.2023, виходячи з розміру 90% від суми місячного заробітку, згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 10.02.2023 № 21-24зп про складові заробітної плати/грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років) та довідкою Офісу Генерального прокурора від 10.02.2023 № 21-24зп про складові заробітної плати (за будь-які 60 календарних місяців роботи підряд перед зверненням за пенсією), без обмеження її максимального розміру незалежно від перебування на посадах в органах прокуратури України.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вказав, що в період дії ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивачка не набула права на призначення пенсії за вислугу років, тому відповідачем правомірно прийнято оскаржуване рішення.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась 23.02.2023 до ГУ ПФУ у Київській області із заявою про призначення пенсії відповідно до ч. 1 ст. 50-1 Закону України Про прокуратуру від 05.11.1991 №1789-ХІІ у розмірі 90% від суми місячної заробітної плати.
Рішенням Головного управління ПФУ в Харківській області від 03.03.2023 №104450008880 відмовлено позивачу у призначенні пенсії за вислугою років, оскільки у заявниці відсутній стаж за вислугу років та на прокурорських посадах, передбачений ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ.
З тексту оскаржуваного рішення вбачається, що Пенсійним органом не було зараховано період навчання позивача з 01.09.2001 по 23.06.2006 згідно диплому НОМЕР_2 від 30.06.2006, оскільки період навчання перетинається з періодом роботи. Для зарахування даного періоду необхідно надати уточнюючу довідку.
За попереднім розрахунком загальний стаж за вислугу років позивача на день звернення склав 16 років 6 місяців 4 дні, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів - 16 років 6 місяців 4 дні.
Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем вказаного рішення, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції, доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірним питанням у справі, яке підлягає з'ясуванню, є протиправність (правомірність) відмови відповідача щодо призначення позивачу пенсії за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону № 1789-XII.
Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що на час звернення ОСОБА_1 за призначенням пенсії був чинним Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII).
У зв'язку з набранням чинності зазначеним Законом втратили чинність положення ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.
У свою чергу, ст. 86 Закону № 1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.
Згідно з ст. 86 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VI прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 01 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.
Як вбачається з матеріалів справи, загальний страховий стаж позивачки станом на час звернення до пенсійного органу становить 16 років 6 місяці 4 дні, із них на прокурорських посадах - 16 років 6 місяців 4 днів.
Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону № 1697-VII, а не положення ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.
З доводів заявленого позову вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач пов'язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.
Разом з тим, колегія суддів з такими доводами позивача не погоджується з наступних підстав.
Відповідно до ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12 липня 2001 року) до 1 жовтня 2011 року (в редакції Закону № 3668 від 08 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 1 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того, чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.
Таким чином, враховуючи положення ст.ст. 22, 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі, якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).
За встановлених у цій справі обставин, позивач станом на 14.10.2014 року не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ (у вказаній вище редакції).
Оскільки позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права викладена у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 211/5697/16-а (2а/211/149/16), від 10 травня 2018 року у справі № 358/1830/16-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 265/3516/17, від 04 грудня 2019 року у справі №747/559/17 та від 18 березня 2020 року у справі № 310/7064/16-а.
Щодо посилань апелянта на те, що вона мала обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Великода проти України» (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Враховуючи те, що під час розгляду справи встановлено, що в період дії ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивачка не набула права на призначення пенсії за вислугу років, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову узадоволенні позовних вимог в цій частині.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 , що дає право на призначення пенсії за вислугу років, половину періоду часу навчання у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого, колегія суддів, зазначає наступне.
Відповідно до вимог ч.6 ст. 86 Закону №1697-VII до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на посадах прокурорів (в тому числі адміністративних) органів прокуратури, стажистами, на посадах помічників і старших помічників прокурорів; слідчими, суддями; на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, кримінально-виконавчої служби, офіцерського складу Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законодавства України військових формувань, на посадах державних службовців, які обіймають особи з вищою юридичною освітою; у науково-навчальних закладах Офісу Генерального прокурора працівникам, яким до набрання чинності цим законом було присвоєно класні чини (працівникам військової прокуратури - відповідні військові звання), у тому числі час наукової та викладацької роботи в інших науково-навчальних закладах, якщо вони мали науковий ступінь чи вчене звання; на адміністративних та викладацьких посадах, посадах наукових працівників у Тренінговому центрі прокурорів України; на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, яким до набрання чинності цим Законом було присвоєно класні чини (працівникам військової прокуратури - відповідні військові звання), були направлені туди, а потім повернулися в органи прокуратури; військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах денної форми навчання або на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, якщо така відпустка надавалася.
Отже половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах денної форми навчання або на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання враховується виключно при визначенні чи достатній у особи час роботи на прокурорських посадах для призначення йому пенсії за вислугою років, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 25 серпня 2021 року по справі №751/4203/17.
Як було встановлено судом, у період з 2001року по 2006 позивачка навчалась в Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого та здобула кваліфікацію юриста за спеціальністю "Првознавство" з врученням диплому серії НОМЕР_2 від 30.06.2006, копія якого наявна в матеріалах справи.
Вказаний період навчання позивача в Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого також підтверджується записом в трудовій книжці.
Проте, матеріалами справи не підтверджено, а позивачем не надано доказів, що навчання здійснювалось на денній формі навчання.
Отже, колегія суддів, погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в порядку касаційного провадження.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Л.В. Бєлова
А.Ю. Кучма