Справа № 640/9397/22 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С.
07 жовтня 2024 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Бєлової Л.В., Костюк Л.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому просив:
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 63,5 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи в Апараті Верховної Ради України на посадах помічника-консультанта народного депутата України Бондика В.А. та помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я.
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог зазначено про протиправність невиплати відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку по день її звільнення, за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України в частині вимог позову про зобов'язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 63,5 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи в Апараті Верховної Ради України на посадах помічника-консультанта народного депутата України Бондика В.А. та помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я. з 12.10.2017 по 31.10.2018 та зобов'язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період роботи з 12.10.2017 по 31.10.2018, - відмовлено.
Провадження в частині позовних вимог про зобов'язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 63,5 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи в Апараті Верховної Ради України на посадах помічника-консультанта народного депутата України Бондика В.А. та помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я. з 03.04.2012 по 12.12.2012 та з 03.06.2013 по 31.10.2014 та зобов'язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період роботи з 03.04.2012 по 12.12.2012 та з 03.06.2013 по 31.10.2014, - закрито.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що спір щодо зобов'язання Апарату Верховної Ради нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні відпустки відпустки та стягнення середнього заробітку необхідно розглядати за правилами адміністративного судовичинства.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 03 квітня 2012 року по 12 грудня 2012 року працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Бондика В.А. без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період не використано 21 календарний день щорічної основної відпустки.
З 03 червня 2013 року по 31 жовтня 2014 року працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я. без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період не використано 42 календарних дені щорічної основної відпустки.
З 12 жовтня 2017 року по 31 жовтня 2018 року працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я. , що відносилось на той час до посад патронатної служби (згідно з листом від Управління кадрів Апарату верховної Ради України від 06 липня 2022 року №20/08-2022/109156) За вказаний період не використано 31,5 календарний день щорічної основної відпустки.
При звільненні 31 жовтня 2018 року з посади помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я. була виплачена компенсація за 31 календарний день щорічної основної відпустки.
Таким чином, позивач вважає, що станом на 16 вересня 2021 року за період роботи в Апараті Верховної Ради України ним не використано 63,5 календарних дні щорічної основної відпустки, при цьому відповідної компенсації при звільненні з роботи виплачено не було.
Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог суд першої інстанціх вказав, що позивач за період роботи з 12.10.2017 по 31.10.2018,на посаді помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання Безбаха Я.Я. (патронатна служба), отримав компенсацію за 31,5 календарних днів щорічної основної відпустки, тому дана позовна вимога не підлягає задоволенню
Щодо закриття провадження в частині позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що щодо компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 03.04.2012 по 12.12.2012 та з 03.06.2013 по 31.10.2014 не підлягають розгляду у порядку норм КАС, тому що дія Закону України «Про державну службу» на позивача у цей час не розповсюджувалась.
Колегія суддів не може погодитись з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до статті 7 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI та пунктом 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 (в редакції розпорядження Голови Верховної Ради України від 20 листопада 2014 року № 734) визначено правовий статус Апарату Верховної Ради України.
Згідно з пунктом 1 Положення про Апарат Верховної Ради України (далі - Положення) Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Управління справами відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про структуру апарату Верховної Ради України» від 20 квітня 2000 року № 1678-ИІ є структурним підрозділом Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це: 1) діяльність на державних політичних посадах; 2) діяльність у державних колегіальних органах; 3) професійна діяльність суддів, прокурорів; 4) військова служба, альтернативна (невійськова) служба; 5) інша державна служба; 6) патронатна служба в державних органах; 7) служба в органах влади Автономної Республіки Крим; 8) служба в органах місцевого самоврядування.
За частиною першою статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини першої статті 1.1. Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради «Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України» від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР із змінами від 11 жовтня 2017 року, та частини першої статі 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються Законом України «Про статус народного депутата України», іншими законами та прийнятим відповідно до них цим Положенням.
01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), відповідно до преамбули якого визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Закон № 889-VIII регулює відносини, що виникають у зв'язку зі вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.
Відповідно до пункту 18 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб.
За частиною другою статті 9 Закону № 889-VIII, державний службовець зобов'язаний виконувати накази (розпорядження), доручення керівника, видані в межах його повноважень, крім випадків, передбачених частиною шостою цієї статті. Під час виконання своїх обов'язків державний службовець не зобов'язаний виконувати доручення працівників патронатної служби.
В силу частини першої статті 92 Закону № 889-VIII до посад патронатної служби належать посади радників, помічників, уповноважених та прес-секретаря Президента України, працівників секретаріатів Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, працівників патронатних служб Прем'єр-міністра України та інших членів Кабінету Міністрів України, помічників-консультантів народних депутатів України, помічників та наукових консультантів суддів Конституційного Суду України, помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах.
Згідно із вимогами частин другої-четвертої статті 92 Закону № 889-VIII працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений.
Відповідно до частини четвертої статті 1.1. Положення про помічника-консультанта народного депутата України затвердженого Постановою Верховної Ради України «Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України» від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР із змінами від 11 жовтня 2017 року вказано, що помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад.
За окресленими властивостями, які характеризують правовий статус помічника народного депутата України, його повноваження, призначення, функції та завдання, можна визнати, що особа, яка обіймає посаду помічника судді, повинна підпадати під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення спору за її участі з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, на такі спори має поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що поняття «публічна служба» охоплює поняття державної служби ( постанови від 20 червня 2018 року у справі № 426/160/14-ц , від 4 липня 2018 року у справі № 310/66/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 766/10783/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 661/3699/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 752/2922/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц). Крім того, поняття «публічна служба» включає також діяльність у патронатній службі у державних органах. А тому саме до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник з приводу прийняття на посаду у патронатну службу, її проходження та звільнення з патронатної служби.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 03 квітня 2012 року по 12 грудня 2012 року працював за сумісництвом на посаді помічника-консультанта народного депутата України Бондика В. А. без поширення дії Закону України «Про державну службу». З 03 червня 2013 року по 31 жовтня 2014 року він працював за сумісництвом на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я. Я. без поширення дії Закону України «Про державну службу». З 12 жовтня 2017 року по 31 жовтня 2018 року позивач працював за сумісництвом на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я. Я. (патронатна служба).
У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 368/561/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від власного правового висновку, викладеного у постанові від 02 жовтня 2019 року № 815/1594/17 та вказала, що 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, згідно з яким КАС України викладений у новій редакції. У юрисдикції адміністративного суду залишився розгляд спорів про прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини першої статті 19). Однак перелік видів діяльності, які охоплюються поняттям публічної служби, був розширений, зокрема, за рахунок патронатної служби в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України). Спори про призначення на посаду публічної служби, перебування на цій посаді та звільнення з неї, ініційований у суді в період із 1 травня 2016 року до 14 грудня 2017 року включно, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Спори про призначення на посаду публічної служби, перебування на цій посаді та звільнення з неї, розгляд яких ініційований до 30 квітня 2016 року та після 15 грудня 2017 року, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Отже, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що позовні вимоги щодо компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 03.04.2012 по 12.12.2012 та з 03.06.2013 по 31.10.2014 не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Розглядаючи справу по суті позвоних вимог, колегія суддів, зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом частини першої статті 34 Закону України від 17 листопада 1992 року №2790-XII "Про статус народного депутата" (далі - Закон № 2790-XII у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно з частиною третьою вказаної статті Закону №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
У свою чергу, частинами першою та сьомою статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР) визначено, що відповідно до частини першої статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються Законом України "Про статус народного депутата України", іншими законами та прийнятим відповідно до них цим Положенням.
Помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Відповідно до статей 3.1, 3.2 Положення №379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Згідно зі статтею 4.1 Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно:
1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах;
2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату;
3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
За правилами статті 4.1 Положення №379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Відпустка помічникам-консультантам народного депутата України надається, як правило, у період відпустки народного депутата України.
Помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі секретаріат міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.
Відпустка помічнику-консультанту народного депутата України надається на підставі його письмової заяви, погодженої з народним депутатом України, за розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України, керівника виконавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консультант народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.
З аналізу вищевикладених норм вбачається, що помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, гарантовано надання щорічної основної оплачуваної відпустки. Також вказаними нормами закріплено порядок та умови надання щорічної основної оплачуваної відпустки.
Поряд з цим, норми Положення №379/95-ВР не передбачають надання компенсації за невикористані дні щорічної основної оплачуваної відпустки, що є правовою підставою для застосування до спірних правовідносин норм Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР).
Згідно з частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Аналогічні положення закріплені й у частинах першій, четвертій статті 83 КЗпП України.
Статтею 3 Закону №504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Вищевикладене свідчить про те, що підставою для виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення з посади останнього.
При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону №504/96-ВР та КЗпП та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
У свою чергу, у відповідності до пункту першим розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769 (далі - Положення №769, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту 10 розділу ІІІ Положення №769 передбачено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Враховуючи викладене та зважаючи на те, що позивача прийнято на посаду та звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, відтак ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України Верховної Ради України.
З огляду на вказане, виплата грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України відносилась до видатків Апарату Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц.
У свою чергу відсутність фонду оплати праці та бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України не є підставою для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, оскільки відсутність бюджетних призначень на оплату праці не свідчить про неможливість для не нарахування та невиплати компенсації за невикористану щорічну відпустку.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути залежною від бюджетних асигнувань та від наявності фонду оплати праці.
Враховуючи викладене, нормами Закону №2790-XII визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, однак не передбачено права обмежувати у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, тому наявні підстави для отримання позивачем грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Оскільки матеріалами справи, а саме довідкою від 17.03.2021 року №20-17/244 підтверджується факт не виплати позивачу грошової компенсації за не використані 62,5 дні щорічної основної відпустки, то колегія суддів, вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги в цій частині.
Щодо позовних вимог про стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь позивача відповідно до стаття 117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У відповідності до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15), проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Отже, з наведеного слідує, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність задля захисту майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З матеріалів справи вбачається, що предметом даного позову є невиплата позивачу грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної під час його звільнення з посади помічника-консультанта народного депутата України, відповідно остаточна дата розрахунку відповідача з позивачем при звільненні на день ухвалення цього рішення не відома, що свідчить про відсутність можливості визначити період затримки розрахунку.
До того ж, на даний час відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за цим рішенням суду не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що дані позовні вимоги є передчасними, фактично спрямовані на врегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, а тому не підлягають задоволенню.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. п. 1, 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу - задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати.
Керуючись ст. ст. 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 63,5 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи в Апараті Верховної Ради України на посадах помічника-консультанта народного депутата України Бондика В.А. та помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я .
В задоволенні частини інших позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Л.В. Бєлова
Л.О. Костюк