Справа № 620/6617/24 Суддя (судді) першої інстанції: Бородавкіна С.В.
07 жовтня 2024 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 02.05.2024 звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати грошового забезпечення у повному обсязі;
- зобов'язати відповідача виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата грошового забезпечення у повному обсязі), але не більш як за шість місяців, за період з 04.09.2020 по 24.04.2024, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по день фактичної виплати грошового забезпечення, у повному обсязі, включно за весь час затримки виплати.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку у день звільнення з військової служби.
Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 25 000 (двадцять п'ять тисяч) грн. 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задвооленні позовних вимог.
Відповідно до статті 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач по 04.09.2020 проходив службу у в/ч НОМЕР_1 , що підтверджується копією наказу від 04.09.2020 №443-ОС (а.с. 7).
Під час звільнення зі служби позивачу не були в повному обсязі виплачені належні йому при звільненні суми, а саме - компенсацію, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 у справі №620/14389/23, яке набрало законної сили 08.04.2024, зобов'язано відповідача донарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення.
24.04.2024, на виконання вищевказаного судового рішення, в/ч НОМЕР_1 проведено перерахунок та виплату позивачу відповідних коштів, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами (а.с. 9).
Вважаючи, що несвоєчасний розрахунок при звільненні є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України та Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив частково та зазначив, що оскільки нормами спеціального законодавства, а саме, Законом України Про військовий обов'язок і військову службу, Законом України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18.
Непроведення з вини відповідача розрахунку із позивачем у відповідні строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати останньому його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача в цій частині.
Відтак суд першої інстанції обгрунтовано застосував до спірних правовідносин норми статей 116, 117 КЗпП України, і, як наслідок, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Задовольняючи вищевказані позовні вимоги, суд має визначити точну суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає виплаті позивачу.
Необхідність такого обчислення висловлена усталеною практикою Верховного Суду, яка, зокрема, викладена у постанові від 21 березня 2023 року у справі 640/11699/21.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають застосуванню положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Абзацом 1 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час (абзац 3 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100).
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку (абзац 4 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100).
Відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Водночас, колегія суддів враховує, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Так, питання можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом.
Велика Палата Верховного Суду 26 червня 2019 року прийняла постанову в справі №761/9584/15-ц, у якій відступила від частини висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням №6-113цс16. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду констатувала, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Разом із тим, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
За висновками, зробленими Великою Палатою Верховного Суду, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідний підхід застосований Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, у якій, з-поміж іншого, зазначено, що синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, проте за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідні висновки узгоджуються із позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, у якій, зокрема, зазначено, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За таких обставин, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постановах від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц (відступлено від частини висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням №6-113цс16) і від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладені у постанові від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, колегія суддів при розгляді цього спору дійшла висновку про необхідність застосувати принцип співмірності, зменшивши розмір відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України.
При цьому, колегія суддів наголошує, що чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у зазначеній вище постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 04.09.2020. Недоотриману частину грошового забезпечення в сумі 52756,51 грн позивачу перераховано на картковий рахунок 24.04.2024.
Тобто, час затримки виплати грошового забезпечення складає майже чотири роки.
Відповідно до довідки про грошове забезпечення від 04.06.2024 №182 середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 427,50 грн.
Отже, середній заробіток, у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні, враховуючи встановлене статтею 117 Кодексу законів про працю України обмеження стягнення (не більш як за шість місяців), то у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, середній заробіток має становити 77377,50 грн. (427,50 грн. * 181).
Верховний суд в постанові від 15.08.2023 № 640/25691/21 (пункти 77, 78) заначив: «Надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, зокрема, від 30.04.2020 в справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 в справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 в справі № 120/313/20-а, на обов'язку визначення розміру відшкодування/середнього заробітку органом, який виносить рішення по суті спору. Тобто, установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористані дні відпусток), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні».
За встановленими обставинами, виплата належного позивачу грошового забезпечення було здійснено не у день звільнення, а 24.04.2024 що, своєю чергою, є підставою для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Колегія суддів вважає, що з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, враховуючи принцип розумності, справедливості та пропорційності, стягнення на користь позивача середнього грошового забезпечення у розмірі 25000,00 грн. буде співмірною компенсацію майнових втрат, які позивач поніс через несвоєчасний розрахунок при звільнені та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22.
Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити, що відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів і їх сплата є обов'язком роботодавця та працівника. Тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податків та інших обов'язкових платежів, визначених законодавством.
Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Не погоджуючись з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби відповідач посилається на відсутність спору щодо розміру про такі суми, оскільки позивач не звертався до керівництва військової частини щодо незгоди з розміром сум, які належать йому до виплати. Також зазначає, що предметом спору у судовій справі №420/3397/22 було вчинення відповідачем певної дії, а не спір про розмір коштів, виплачених при звільненні. При цьому посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.12.2019 у справі №825/742/16, від 28.11.2022 у справі №380/693/20.
Надаючи оцінку вказаним доводам колегія суддів зазначає, що у постановах від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі №380/693/20 Верховний Суд дійшов висновку, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.
Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.
Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки.
Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні. У інших випадках спір щодо розміру виплачених сум при звільненні відсутній, тому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягненню не підлягає.
Водночас у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Спираючись на висловлену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, яка прийнята пізніше, ніж постанова Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №825/742/16, задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів колегія суддів Верховного Суду у постанові від 21.02.2022 у справі №420/3397/22 висловила правову позицію, згідно з якою жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що в свою чергу в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи вказані правові висновки, які є обов'язковими до застосування відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що посилання позивача на постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі №380/693/20 є безпідставними.
Враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 )- залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Л.В. Бєлова
А.Ю. Кучма