Справа № 640/2807/22 Суддя (судді) першої інстанції: Перепелиця А.М.
07 жовтня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий суддя Грибан І.О.
судді: Ключкович В.Ю.
Парінов А.Б.
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулася з позовом до Апарату Верховної Ради України, у якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03 лютого до 27 листопада 2014 року;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03 лютого до 27 листопада 2014 року;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року адміністративний позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з з 03.02.2014 по 27.11.2014.
- зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03.02.2014 по 27.11.2014 в сумі 109,14 грн. (сто дев'ять гривень чотирнадцять копійок).
- у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Позивач, не погоджуючись з вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині не задоволення позовної вимоги щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку та ухвалити нове судове рішення, яким у цій частині задовольнити повністю, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку з моменту звільнення і до проведення повного розрахунку.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли 13 червня 2024 року.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив, що не перешкоджає її розгляду по суті.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2024 року на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 03.02.2014 по 27.11.2014 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 без поширення дії Закону України «Про державну службу».
19.12.2021 року представник позивача звернувся до Апарату Верховної Ради із заявою щодо надання довідки про розмір заробітної плати за період з 03.02.2014 по 27.11.2014 та виплату компенсації за невикористану відпустку.
Листом Апарату Верховної Ради України від 13.01.2022 №15/26-2022/8794 на заяву позивача повідомлено, що всі виплати помічникам-консультантам здійснюються тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. Місячний фонд оплати праці помічників-консультантів народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_2 у 2014 році розподілений у повному обсязі. Бюджетним кодексом України визначено, що розпорядник бюджетних коштів використовує бюджетні кошти тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями, встановленими законом України про Державний бюджет України за відповідний рік, та здійснює платежі з бюджету виключно за наявності відповідного бюджетного призначення. У зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів зазначеного вище народного депутата України та без внесення змін до закону України про Державний бюджет України на відповідний рік, здійснити позивачеві нарахування і виплату компенсації при звільненні 27.11.2014 за 2,5 календарних днів щорічної основної відпустки не було правових підстав.
Позивач звернувся до відповідача Вважаючи дії відповідача щодо відмови у виплаті компенсації за невикористані дні відпустки протиправними, позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то колегія суддів вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 .
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Згідно правового висновку Верховного Суду, виснуваного в постанові від 29 березня 2023 року у справі №640/24361/19: «оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексів законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення».
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 821/1083/17 висновує: умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. Під час дотримання наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо); аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно; оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає унаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладений обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи щодо захисту права працівника на своєчасне одержання плати за виконану роботу.
Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишніми працівниками, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних працівникові сум, то коли спір вирішений на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає унаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновки Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17). Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України під час вибору і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд (постанова від 04.12.2019 у справі №825/742/16), висновуючи правову позицію щодо застосування ст.117 КЗпП зазначав у п.31цієї постанови: « незгода працівника з розміром належних до виплати під час звільнення сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум під час звільнення. Спір щодо невиплаченої індексації з травня 2008 року по грудень 2009 виник більш ніж через півтора роки після звільнення позивача (п.34). Оскільки під час нарахування і виплати позивачу належних під час звільнення сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні (п.35).
Подібний висновок щодо застосування норм права сформульований Верховним Судом 28.11.2022 у справі №380/693/20(п. 32, п.39), що належить застосуванню до спірних правовідносин».
З матеріалів справи вбачається, що позивач звільнився з посади помічника-консультанта народного депутата України з 27.11.2014 року.
За стягненням компенсації за невикористану відпустку позивач звернувся до суду 20.01.2022.
Одночасно з позовною вимогою про стягнення невиплаченої своєчасно частини заробітної плати, позивач пред'явив вимогу про зобов'язання Апарату ВРУ виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку.
Як свідчать матеріали справи, здійснений відповідачем розрахунок і розмір сум виплачених позивачу при звільненні, останнім не оскаржувалися.
Спір щодо невиплаченої компенсації за невикористані 2,5 календарних дні відпустки виник більш ніж через 5 років після звільнення позивача. Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні.
З огляду на встановлені обставини, оцінені докази і доводи, з урахуванням висновків Верховного Суду у справі №380/693/20 щодо застосування ст.117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення, оскільки під час нарахування і виплати позивачці належних під час виключення зі списків особового складу військової частини всіх видів грошового забезпечення був відсутній спір про індексацію грошового забезпечення, тому підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України немає.
При цьому, колегія суддів вважає безпідставним посилання апелянта на правові позиції Верховного Суду ,викладені у постанові від 21.03.2023 у справі №640/11699/21, адже вказана справа стосувалася інших аспектів застосування статті 117 КЗпП України, а саме: у вказаній справі позивач Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав до застосування ст.117 КЗпП України, оскільки спір виник у зв'язку із невиплатою позивачці компенсації за невикористану відпустку, право на отримання якої не заперечувалося відповідачем на момент звільнення позивачки з посади, зокрема, у розпорядженні керівника Апарату ВРУ від 27.05.2008 № 6162 про звільнення позивачки з посади помічника-консультанта народного депутата України у пункті 2 містилася вказівка відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування і контролю Управління справами Апарату ВРУ: «провести виплату компенсації за 14 календарних днів невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_3, для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону № 2790-XII.».
Тобто, у тій справі відповідач не заперечував право позивача на відповідні суми компенсації при звільненні, обрахував їх, але не виплачував тривалий час.
Натомість, в даній справі спір між позивачем та відповідачем з приводу неправильності обрахування належних до сплати при звільнення сум виник більше ніж через 5 років після звільнення.
З урахуванням вищезазначеної та сталої практики Верховного Суду, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що у такому випадку підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України відсутні, відповідно, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення щодо відмови у задоволенні частини позовних вимог.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що судом першої інстанції встановлено всі обставини, що мають значення для справи, рішення суду ухвалене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя І.О. Грибан
Судді: В.Ю. Ключкович
А.Б. Парінов
(повний текст постанови складено 07.10.2024р.)