02.10.2024 року м.Дніпро Справа № 908/3470/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)
суддів: Іванова О.Г., Паруснікова Ю.Б.,
секретар судового засідання: Зелецький Р.Р.
представники сторін:
від відповідача Балик П.О.
від позивача Волошин Є.С.
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" на рішення господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року (повний текст складено 25.03.2024 року) у справі №908/3470/23 (суддя Азізбекян Т.А.)
за позовом: Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 )
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" (69001, м. Запоріжжя, вул. Патріотична, буд. 7-а, код ЄДРПОУ 25480811)
про розірвання договору зберігання),-
Військова частина НОМЕР_1 звернулась до господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" про розірвання договору зберігання № 69/11 від 01.09.2011 року.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року у справі №908/3470/23 позов задоволено; розірвано договір зберігання за №69/11 від 01.09.2011 року, укладений між військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "ВВК"; стягнуто з відповідача на користь позивача 2 684 грн 00 коп. судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано істотною зміною обставин, що є підставою розірвання договору. До таких істотних обставин суд відніс знищення ворожими ударами частини майна, що зберігалось, та передачу решти майна у власність позивача у зв'язку з його примусовим відчуженням.
Не погодившись з рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "ВВК" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року у справі № 908/3470/23 і прийняти нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що суд мав дослідити обставини начебто знищення майна внаслідок ворожих ударів та обсяг такого знищення. У свою чергу, обсяг знищеного майна внаслідок вогневих уражень можна лише приблизно встановити зі змісту наказів військової частини НОМЕР_1 № 2708 від 04.10.2023 року та № 2712 від 05.10.2023 року шляхом математичного обчислення. В той же час, дані накази є лише розпорядчими актами військового управління, які містять норми, обов'язкові для виконання підлеглими, та не можуть бути належними й допустимими доказами у цій справі. Належними ж доказами знищення відповідного обсягу майна, на думку апелянта, є первинні бухгалтерські документи, в тому числі описи та акти інвентаризації.
Скаржник вказує, що приймаючи рішення, суд застосував положення ст. 651 та ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, які не підлягали застосуванню, оскільки судом не встановлено наявність при істотній зміні обставин чотирьох взаємопов'язаних умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу проти її задоволення заперечує та зазначає, що предметом розгляду справи по суті є неможливість виконання умов договору у зв'язку з примусовим відчуженням майна, що належало скаржнику, внаслідок чого виникла необхідність його розірвання. В рамках провадження не розглядається питання кількості та обсягів знищеного майна, не розглядається питання встановлення судом належних бухгалтерських документів, які підтверджували б необхідну кількість знищеного майна, не розглядається питання наповненості матеріалів кримінального провадження за №220221000000014 від 24.02.2022 року, а розглядається питання розірвання договору за №69/11 від 01.09.2011 року, яке є наступним логічним та правовим кроком після примусового відчуження майна, що належало ТОВ "ВВК" на праві приватної власності, оскільки вказаний договір на даний час не може існувати за своєю юридичною природою.
Позивач вказує наступне:
Після відповідних вогневих уражень військової частини НОМЕР_1 було складено такі документи: акт службового розслідування за фактом вогневого ураження військової частини НОМЕР_1 ; наказ командира про призначення комісій по визначенню нанесених збитків за результатами подій, що трапилась 28.09.2023 року за №2661 від 28.09.2023 року; акт визначення збитків внаслідок знищення засобів ураження та їх елементів в результаті атаки БПЛА типу Shahed-131/136 28.09.2023 року та 05.10.2023 року за №2843 від 06.11.2023 року та відомості знищених засобів ураження; акт визначення збитків за результатами подій, яка сталася 28.09.2023 року та 05.10.2023 року в с. Богданівка від 06.11.2023 року; акт №1 та акт №2 комісійної перевірки втраченого майна.
У вказаних документах зазначено кількість та обсяг знищеного майна в результаті подій (вогневих уражень), що трапились, а також визначено залишок відповідного майна. Однак, оскільки під час вказаних вогневих уражень відбулось знищення не тільки майна, що належало ТОВ "ВВК", а й відповідного майна військової частини, зазначені документи не були додані до вказаного судового провадження з причин недопущення витоку інформації, яка може слугувати корисною для противника. Крім того, поширення інформації про кількість озброєння та бойової техніки, матеріально-технічних засобів, їх стан та місця зберігання є кримінально караним діянням, що посягає на державну безпеку України в інформаційній сфері забезпечення обороноздатності держави.
Позивач звертає увагу суду на те, що в наказі від 05.09.2023 року за №324 "Про примусове відчуження майна" було наказано відчужити весь обсяг наявного майна, що належало ТОВ "ВВК", а тому питання відчуження не 3 009,22 тон, а 1 423,25 тон (що пов'язане з його знищенням противником) взагалі не має ніякого значення для розгляду справи по суті, а тому і не досліджувалось судом.
Апелянт подав відповідь на відзив. За доводами відповідача підтвердженням істотної зміни обставин за договором у вказаній справі є, в тому числі, доведення факту зменшення обсягу майна, яке було є предметом зберігання.
При цьому, позивачем не було надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту знищення майна відповідача та його обсягу. Відповідно, судом першої інстанції зазначені обставини не досліджувались та не встановлювались. Відповідач обставини щодо знищення майна не визнає; вказані обставини не є загальновідомими, а відповідно, вони повинні бути належним чином доведенні.
Відповідач зазначає про безпідставне обґрунтування позову нормами ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, оскільки умови розірвання договору, вказані у ці цій статті, не виконуються.
Також, оскільки у позивача та відповідача взаємних зобов'язань за договором в частині примусово відчуженого майна не залишилось з 20.10.2023 року, то відповідно, у позивача відсутні порушені права та законні інтереси, що є також підставою для відмови у позові.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2024 року для розгляду справи визначена колегія суддів у складі головуючого судді Верхогляд Т.А., суддів Паруснікова Ю.Б., Іванова О.Г.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.06.2024 року відкрито провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" на рішення господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року у справі №908/3470/23, розгляд апеляційної скарги призначено на 17.07.2024 року о 15:20.
У судовому засіданні 17.07.2024 року розгляд апеляційної скарги відкладено на 02.10.2024 року о 15:40 год.
У судовому засіданні 02.10.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги та надані заперечення, заслухавши присутніх учасників справи, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що 01.09.2011 року між військовою частиною НОМЕР_1 (виконавець) в особі тимчасово виконуючого обов'язки командира військової частини НОМЕР_1 підполковника ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "ВВК" (замовник) укладено договір зберігання №69/11, за умовами якого виконавець зобов'язався прийняти на платне зберігання майно, а саме порохові заряди РСИ-12К (4АН2) у кількості 3042,0 тон (маса нетто) та порохові заряди РСИ-12К (Ш961У) у кількості 782,0 тон (маса нетто) (далі-майно), а замовник зобов'язався здійснювати оплату за зберігання відповідного майна та вилучати вказане майно (що є предметом зберігання) згідно графіку вилучення майна (додаток №3 до договору №69/11 від 01.09.2011 року). Передача майна здійснювалась за актом приймання-передачі майна (додаток №1 до договору №69/11 від 01.09.2011 року).
Термін зберігання майна відповідно до п. 5.1 договору - до повного вилучення майна або надання замовнику письмового повідомлення про його повернення.
Позивач у позовній заяві зазначає, що:
- сторони виконували покладені на них зобов'язання належним чином. Виконавець (військова частина НОМЕР_1 ), належним чином зберігав надане їй відповідно до умов договору майно, а замовник своєчасно здійснював оплату відповідно до умов договору. Однак, вилучення майна практично не здійснювалось, оскільки графік, що є додатком до цього договору, не передбачав його довготривалого застосування, а був передбачений лише на відповідний рік. Новий графік вивезення майна, що було предметом зберігання - не створювався.
- з початком повномасштабної агресії російської федерації сторони і надалі виконували покладені на них обов'язки відповідно до умов договору за №69/11 від 01.09.2011 року. Військова частина НОМЕР_1 належним чином зберігала передане їй майно, а ТОВ "ВВК" здійснювало оплату за таке зберігання.
- станом на 05.09.2023 року військова частина НОМЕР_1 зберігала відповідно до умов договору за №69/11 від 01.09.2011 року - порохові заряди РСИ-12К (4АН2) у кількості 2231,61 тон (маса нетто) та порохові заряди РСИ-12К (Ш961У) у кількості 771,61 тон (маса нетто), загалом у кількості 3009,22 тон (маса нетто). Дата останньої оплати замовником за зберігання майна було здійснено 05.10.2023 року.
- 05.09.2023 року військовою частиною НОМЕР_1 отримано наказ Командувача сил Логістики Збройних Сил України від 05.09.2023 року за №324 "Про примусове відчуження майна", в якому зазначено, що у зв'язку із введенням правового режиму воєнного стану та у відповідності до норм чинного законодавства, а саме: Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Закону України "Про оборону України", Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" та для забезпечення потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України наказано примусово відчужити майно, що є предметом зберігання відповідно до умов договору за №69/11 від 01.09.2011 року, а саме - порохові заряди РСИ-12К (4АН2) у кількості 2231,61 тон та порохові заряди РСИ-12К (Ш-961У) у кількості 777,61 тон. у власність держави.
- в свою чергу, військовою частиною НОМЕР_1 видано наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) за №2586 від 15.09.2023 року "Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану", з метою належного виконання наказу Командувача сил Логістики Збройних Сил України від 05.09.2023 року за №324 "Про примусове відчуження майна".
- надалі, військовою частиною НОМЕР_1 почали вживатись всі необхідні дії з примусового відчуження майна, що передбачені Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану", а саме військовою частиною НОМЕР_1 було здійснено моніторинг цін на послуги суб'єктів оціночної діяльності, з метою укладення договору з суб'єктом оціночної діяльності щодо надання послуг з оцінки майна, що підлягає примусовому відчуженню, як того вимагає Закон.
- однак, 28.09.2023 року, у зв'язку із нанесенням російською федерацією вогневого ураження за допомогою БПЛА типу Shаhed 131/136 (Герань 2) по території військової частини НОМЕР_1 , військовою частиною 04.10.2023 року було видано наказ командира військової частини НОМЕР_1 за №2708, яким внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 15.09.2023 року за № 2586, де зазначено, що кількість порохових зарядів РСИ-12К (4АН2) та порохових зарядів РСИ-12К (Ш-961У), що підлягають примусовому відчуженню після влучання в відповідні сховища, де зберігались зазначені порохові заряди, є наступною: порохові заряди РСИ-12К (4АН2) у кількості 2067,31 тон (маса нетто) та порохові заряди РСИ-12К (Ш-961У) у кількості 115,39 тон (маса нетто).
- за фактом вогневого ураження БПЛА типу Shаhed 131/136 (Герань 2), органами досудового розслідування внесено відомості до ЄРДР №2202312000000150 від 28.09.2023 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України.
- з метою запобігання розповсюдження витоку інформації (що стосується вогневого ураження по території військової частини НОМЕР_1 ), військова частина НОМЕР_1 не відразу повідомила про надзвичайну подію власника майна, яким на той момент було ТОВ "ВВК".
- в свою чергу, військова частина НОМЕР_1 повідомила про надзвичайну подію вище командування з зазначенням результатів такого влучання. Зазначена інформація була передана засобами спеціального зв'язку, оскільки така інформація є службовою, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці країни.
- 03.10.2023 року листом за № 2513 військова частина НОМЕР_1 повідомила ТОВ "ВВК" про те, що 28.09.2023 року по території військової частини НОМЕР_1 було завдано вогневого ураження за допомогою БПЛА типу Shаhed 131/136 (Герань 2), а тому значна частина майна, що належала ТОВ "ВВК", а саме порохові заряди РСИ-12К (4АН2) та порохові заряди РСИ-12К (Ш-961У) частково знищено та попередньо вказано про результати та кількість знищеного майна.
- 05.10.2023 року російською федерацією повторно нанесено удар за допомогою БПЛА типу Shаhed 131/136 (Герань 2) по території військової частини, у зв'язку з чим військова частина НОМЕР_1 знову була змушена вносити зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 15.09.2023 року за №2586 "Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану", оскільки сума порохових зарядів, що залишилась у військової частини НОМЕР_1 та підлягала примусовому відчуженню після другого ураження, була наступною: порохові заряди РСИ-12К (4АН2) у кількості 1307,86 тон (маса нетто) та порохові заряди РСИ-12К (Ш-961У) у кількості 115,39 тон (маса нетто). Разом з тим, командуванням військової частини НОМЕР_1 разом з правоохоронними органами було прийнято рішення не повідомляти ТОВ "ВВК" щодо здійснення повторного нанесення вогневого ураження ворогом по території військової частини, в тому числі по місцям, де зберігалось майно, що належало ТОВ "ВВК", з метою запобігання розповсюдження інформації.
- надалі, 05.10.2023 року військовою частиною НОМЕР_1 в особі ТВО командира військової частини НОМЕР_1 підполковника ОСОБА_2 та суб'єктом оціночної діяльності ТОВ Агенство по нерухомості "Дісконт" в особі ОСОБА_3 було укладено договір №101/23 від 05.10.2023 року про надання послуг з визначення загальної вартості майна, що підлягало відчуженню, а саме - порохових зарядів РСИ-12К (4АН2) у кількості 1307,86 тон (маса нетто) та порохових зарядів РСИ-12К (Ш-961У) у кількості 115,39 тон (маса нетто), відповідно до умов якого виконавець (ТОВ "Дісконт") зобов'язався здійснити послуги з оцінки відчуженого майна та надати висновок про вартість такого майна у формі "Звіту про оцінку майна", а військова частина НОМЕР_1 зобов'язалась належним чином оплатити такі послуги.
- після отримання Звіту про оцінку майна, що підлягало примусовому відчуженню, військовою частиною НОМЕР_1 направлено листа до ТОВ "ВВК" за №2665 від 19.10.2023 року, яким повідомлено ТОВ "ВВК" про те, що 20.10.2023 року о 12:00 год. військовою частиною НОМЕР_1 буде складено акт примусового відчуження майна, що належить ТОВ "ВВК", а саме порохових зарядів РСИ-12К (4АН2) та порохових зарядів РСИ-12К (Ш-961У). Крім того, зазначено, що явка представника ТОВ "ВВК" є необов'язковою, оскільки Законом не передбачено обов'язку присутності власника майна при складанні такого Акту.
- 20.10.2023 року військовою частиною НОМЕР_1 складено та підписано Акт за №2682 про примусове відчуження або вилучення майна (порохових зарядів РСИ-12К (4АН2) у кількості 1307,86 тон (маса нетто) та порохових зарядів РСИ-12К (Ш-961 У) у кількості 115,39 тон (маса нетто), який належним чином завірений уповноваженою особою Кіровоградської обласної військової адміністрації.
- представник ТОВ "ВВК" для складення та підписання такого Акту не з'явився аргументуючи свою неявку стислими термінами повідомлення ТОВ "ВВК" про складення такого Акту.
- позивач повідомив, що військова частина НОМЕР_1 відповідно до норм Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" пропонувала з'явитись представникам ТОВ "ВВК" для отримання свого примірника Акту, а також укладення додаткової угоди щодо розірвання договору зберігання за №69/11 від 01.09.2011 року з причин неможливості його подальшого виконання, оскільки майно, що належало ТОВ "ВВК", а саме всі порохові заряди РСИ-12К (4АН2) та порохові заряди РСИ-12К (Ш-961 У) вже фактично перебувають у власності військової частини НОМЕР_1 .
- ТОВ "ВВК" не виявило бажання для прибуття до військової частини НОМЕР_1 з метою отримання Акту про примусове відчуження майна за №2682 та звіту про оцінку відчуженого майна, а також задля укладення додаткової угоди щодо розірвання договору зберігання за №69/11 від 01.09.2011 року, а тому зазначений пакет документів був направлений на адресу ТОВ "ВВК" поштовою кореспонденцією.
Позивач зазначав, що викладене підтверджує, що ТОВ "ВВК" та військова частина НОМЕР_1 не дійшли згоди щодо розірвання договору зберігання за №69/11 від 01.09.2011 року у відповідності до ч. 2 та ч. 3 ст. 188 Господарського кодексу України, у зв'язку з чим військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду за захистом своїх прав та інтересів про розірвання вказано договору з причин неможливості його виконання.
На думку колегії суддів при вирішенні даного спору судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права, що призвело до помилкового ухвалення рішення про задоволення позовних вимог.
У зв'язку з цим суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне:
Відповідно до ст.174 Господарського кодексу України господарське зобов'язання виникає, зокрема із господарського договору.
Приписи ч.7 ст.193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст.629 Цивільного кодексу України щодо обов'язковості договору для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
За положеннями ст.652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Згідно зі ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Згідно зі ст.949 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена ст.950 Цивільного кодексу України, згідно з частиною 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
Частиною 2 ст. 218 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько - правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
За загальним правилом, неможливість виконати зобов'язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України).
Стаття 607 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
У свою чергу, з огляду на те, що на території України діє режим воєнного стану, у зв'язку з яким вводяться в дію спеціальні законодавчі норми, що передбачають можливість примусового відчуження майна фізичних та юридичних осіб (без винятку) на підставі Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану", норми спеціального закону в умовах особливого правового режиму превалюють над нормами законів мирного часу.
Як зазначалось вище, 05.09.2023 року військовою частиною НОМЕР_1 отримано наказ Командувача сил Логістики Збройних Сил України від 05.09.2023 року за №324 "Про примусове відчуження майна", в якому зазначено, що у зв'язку із введенням правового режиму воєнного стану та у відповідності до норм чинного законодавства, а саме: Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Закону України "Про оборону України", Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" та для забезпечення потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України наказано примусово відчужити все майно у власність держави, що є предметом зберігання відповідно до умов договору №69/11 від 01.09.2011 року.
Командуванням військової частини НОМЕР_1 на виконання Наказу від 05.09.2023 року № 324, були видані свої накази про примусове відчуження. Проте, обсяг майна, який підлягав вилученню, змінювався. Внесення змін до наказів були обумовлені наслідками вогневих уражень території військової частини НОМЕР_1 , які відбулися 28.09.2023 року та 05.10.2023 року.
Так, остаточно Командуванням військової частини НОМЕР_1 було прийнято наказ № 2712 від 05.10.2023 року про примусове відчуження порохових зарядів РСИ-12К (4АН2) у кількості 1 307,86 тон та порохових заряди РСИ-12К (Ш-961У) у кількості 115,39 тон, який і було реалізовано.
Акт № 2682 від 20.10.2023 року про примусове відчуження або вилучення майна було складено саме з урахуванням ваги порохових зарядів, вказаних у наказі № 2712 від 05.10.2023 року.
За положеннями ч. 3 ст. 7 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" право державної власності на майно виникає з дати підписання акта.
Отже, з вказаного вбачаються лише обставини примусового відчуження майна в обсязі 1 423,25 тон, тоді як відповідно до умов договору, на території військової частини НОМЕР_1 станом на 05.09.2023 року зберігалось майно відповідача в загальному обсязі 3 009,22 тон.
Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено ст. 202 Господарського кодексу України, за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ст. 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.
Таким чином, у даній справі, у розумінні приписів ст. 606 Цивільного кодексу України, відбулося поєднання боржника і кредитора в одній особі, в частині обсягу примусово відчуженого майна.
Проте, судом першої інстанції при прийнятті рішення не взято до уваги той факт, що позивачем належним чином не доведено обсягу знищеного внаслідок вогневих уражень майна.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що висновків щодо обсягу знищеного майна можна дійти лише зі змісту наказів військової частини НОМЕР_1 № 2708 від 04.10.2023 року та № 2712 від 05.10.2023 року шляхом математичного обчислення.
В той же час, дані накази є лише розпорядчими актами військового управління, та не можуть бути належними й допустимими доказами обсягу майна.
Належними ж доказами відповідного обсягу знищеного майна є первинні бухгалтерські документи.
Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи - це документи, які містять відомості про господарську операцію (дію або подію, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства).
Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати обов'язкові реквізити, передбачені Законом.
Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка.
Згідно із Порядком подання фінансової звітності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 року № 419 (далі - Порядок № 419) та Положенням про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженим наказом Мінфіну від 02.09.2014 року № 879 (далі - Положення № 879), проведення інвентаризації обов'язкове у разі, зокрема, встановлення фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей (на день встановлення таких фактів); техногенних аварій, пожежі чи стихійного лиха (на день після закінчення явищ) в обсязі, визначеному керівником підприємства.
Відповідно до Положення про інвентаризацію активів та зобов'язань, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 02.09.2014 року № 879, під час інвентаризації активів і зобов'язань перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан, відповідність критеріям визнання і оцінка.
Для фіксування наявності, стану та оцінки активів підприємства та тих активів, які належать іншим підприємствам і обліковуються поза балансом застосовуються інвентаризаційні описи, які оформлюються відповідно до вимог, установлених Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженим наказом Мінфіну від 24.05.1995 року № 88, для первинних документів з урахуванням обов'язкових реквізитів та вимог, передбачених Положенням № 879.
Таким чином, факт знищення майна повинен бути підтверджений первинними бухгалтерськими документами.
Однак, позивач не надав суду первинних бухгалтерських документів, які підтверджують факт знищення переданого йому на зберігання майна за договором № 69/11 від 01.09.2011 року.
Колегія суддів відхиляє доводи позивача щодо наявності таких документів. Так позивач зазначає, що після відповідних вогневих уражень військової частини НОМЕР_1 було складено такі документи: акт службового розслідування за фактом вогневого ураження військової частини НОМЕР_1 ; наказ командира про призначення комісій по визначенню нанесених збитків за результатами подій, що трапилась 28.09.2023 року за №2661 від 28.09.2023 року; акт визначення збитків внаслідок знищення засобів ураження та їх елементів в результаті атаки БПЛА типу Shahed-131/136 28.09.2023 року та 05.10.2023 року за №2843 від 06.11.2023 року та відомості знищених засобів ураження; акт визначення збитків за результатами подій, яка сталася 28.09.2023 року та 05.10.2023 року в с. Богданівка від 06.11.2023 року; акт №1 та акт №2 комісійної перевірки втраченого майна.
У вказаних документах зазначено кількість та обсяг знищеного майна в результаті подій (вогневих уражень), що трапились, а також визначено залишок відповідного майна. Однак, оскільки під час вказаних вогневих уражень відбулось знищення не тільки майна, що належало ТОВ "ВВК", а й відповідного майна військової частини, зазначені документи не були додані до вказаного судового провадження з причин недопущення витоку інформації, яка може слугувати корисною для противника.
Проте, за такими доводами суд не погоджується, оскільки за положеннями ч. 2 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України, якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Позивач не скористався правом на подання саме витягів з вказаних документів, які б стосувалися лише даних спірного майна без розголошення іншої інформації. Позивач не обґрунтовує, що дані, які стосувалися майна відповідача, також відносяться до інформації, яка не підлягає розголошенню.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Також колегія суддів не погоджується з доводами позивача, що встановлення обставин знищення частини майна та обсягу втрати майна саме через його знищення не відноситься до предмету розгляду даної справи.
Так, за положеннями законодавства, зберігач є відповідальним за схоронність речі. Враховуючи, що не все майно було примусово відчужено, позивачу слід було довести суду належними доказами обставини, пов'язані з загибеллю решти такого майна не з вини позивача.
Як вже зазначалося вище, за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч. 1 ст. 950 Цивільного кодексу України).
Окрім того, сам позивач зазначає про неможливість подальшого виконання договору через фактичну відсутність переданого майна, при цьому не доводить у повній мірі обсягу втрати такого майна за різних обставин.
Суд не може встановити обсяг втраченого майна внаслідок обстрілів і з матеріалів кримінального провадження, відкритого за вказаним фактом.
Також апеляційний суд не погоджується із встановленим судом першої інстанції фактом істотного порушення відповідачем договору у зв'язку з не вивезенням ним майна відповідно до умов договору.
Щодо цього колегія суддів звертає увагу на наступне:
Пунктом 2.5.3 договору сторони погодили, що ТОВ "ВВК" повинно було здійснювати вилучення майна відповідно до графіку, що є додатком до цього договору. Вказаний графік не містить чітких строків повного вивезення майна. Також сам договір укладено безстроково - до повного вилучення майна та на теперішній час він є діючим.
За положеннями ч. 2 ст. 53 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до положень ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Проте, матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача з вимогою про вилучення майна частково чи повністю.
Висновки суду першої інстанції щодо істотного порушення умов договору у зв'язку з невивезеним майна з території позивача після початку військових дій не мотивовані ні умовами договору, ні положенням законодавства. Суд не зазначив, які положення договору чи норми покладали такий обов'язок на відповідача та, відповідно, були порушені.
У даному випадку наявне лише усвідомлення відповідачем додаткових ризиків зберігання майна у військовій частині під час війни і ці ризики прийняті останнім, про що він зазначає в апеляційній скарзі.
Отже, закон пов'язує можливість розірвання договору одночасно з наявністю істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, та з наявністю чотирьох взаємопов'язаних умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, при істотній зміні обставин.
Однак, під час розгляду справи судом не було встановлено таких умов.
Таким чином, позивачем не доведено наявність підстав для розірвання договору за ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України чи за ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України, а у суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позову.
Підстави для розірвання договору у зв'язку з припиненням зобов'язання через неможливість його виконання (ст. 607 Цивільного кодексу України) також відсутні, оскільки позивачем, як зазначено вище, не доведено обсягу знищення майна та відповідно, не доведено повної відсутності об'єкту зберігання.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та Закону України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції, Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішенні Суду у справі "Трофимчук проти України" no. 4241/03 від 28.10.2010 року Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
Відповідно до ст. ст. 7, 13 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити, скасувати судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову з покладенням судового збору за подання позову на позивача.
Згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за подання апеляційної скарги слід стягнути з позивача на користь відповідача.
Керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 281-283 Господарського процесуального кодексу України суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" на рішення господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року у справі №908/3470/23 задовольнити.
Рішення господарського суду Запорізької області від 28.02.2024 року у справі №908/3470/23 скасувати.
Ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову відмовити.
Судові витрати за розгляд позову покласти на позивача.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВВК" (69001, м. Запоріжжя, вул. Патріотична, буд. 7-а, код ЄДРПОУ 25480811) судовий збір за розгляд апеляційної скарги у розмірі 4 026, 00 грн.
Видачу наказу доручити господарському суду Запорізької області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07.10.2024 року.
Головуючий суддя Т.А. Верхогляд
Суддя О.Г. Іванов
Суддя Ю.Б. Парусніков