ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
03 жовтня 2024 року м. ОдесаСправа № 916/4956/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса - не з'явився;
від Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону - Нейкова Т.М., Маркевич А.М., на підставі посвідчення.
від Міністерства оборони України, м. Київ - Єрмаков А.В. в порядку самопредставництва;
від Військової частини НОМЕР_1 - Форостовський В.О., в порядку самопредставництва.
розглянувши у закритому судовому засіданні в режимі відеконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тріотех», м.Одеса,
на рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року, м. Одеса, суддя першої інстанції Літвінов С.В. повний текст рішення складено та підписано 09 липня 2024 року.
у справі №916/4956/23
за позовом: Заступника керівника Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, м. Черкаси, в інтересах держави в особі Міністерства оборони України м. Київ, в особі Військової частини НОМЕР_1
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Тріотех», м. Одеса
про визнання договору частково недійсним та стягнення 41 317 грн. 20 коп.
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У листопаді 2023 року Заступник керівника Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_1 звернувся до Господарського суду Одеської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» в якій просив суд:
визнати недійсним п.4.2 договору №53 від 19.07.2022 року про закупівлю товарів за державні кошти укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ», в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість;
стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» на користь Міністерства оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 41 317 грн. 20 коп. заборгованості, з яких 40 728 грн. 04 коп., сплачений ПДВ (осноний борг), 589 грн. 16 коп. 3% річних.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, посилаючись на факт введення та продовження в Україні воєнного стану, а також на Постанову Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 року № 178, яка визначає, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних сил України, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються ПДВ за нульовою ставкою, у зв'язку із чим вважає, що викладені ним у прохальній частині позовної заяви вимоги про визнання п.4.2 договору про закупівлю недійсним слід задовольнити з підстав, викладених ним, а також, в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України з відповідача на користь Міністерства оборони України просив стягнути безпідставно отримані кошти (суми ПДВ) та стягнути нараховані позивачем 3% річних у відповідному розмірі.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 (суддя Литвинова С.В.) позовні вимоги прокурора задоволено у повному обсязі; визнано недійсним пункт 4.2. Договору № 53 від 19.07.2022 в частині включення до ціни договору суми ПДВ, що укладений між військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРІОТЕХ»; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРІОТЕХ» на користь військової частини НОМЕР_1 грошові кошти у розмірі 41 317 грн. 20 коп., з яких: 40 728 грн. 04 коп. сплачений ПДВ (основний борг), 589 грн. 16 коп. - 3% річних.; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції щодо позовних вимог про визнання низки пунктів договорів про закупівлю недійсними, виснував про те, що хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.
Відтак, за висновками суду, оскільки у даному разі не тільки постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 року № 178 визначено нульову ставку податку на додану вартість для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, тому включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20%, враховуючи, що замовником товару за договором виступає Військова частина (яка фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України), суперечить вищевказаній постанові, яка прийнята відповідно до пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, що є підставою для визнання недійсним п.4.2 договору, укладених між Військовою частиною та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» в частині включення до ціни товару податку на додану вартість. Також, суд першої інстанції вказав, що відповідачем сума податку на додану вартість у розмірі 40 728 грн. 04 коп. отримана за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, відтак, дана сума коштів є перерахованою поза межами договірних платежів та має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом, а тому, потребує стягнення на користь Міністерства оборони України в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Крім того, місцевий господарський суд, перевіривши нараховані позивачем 3% річних, як міру відповідальності за просточку виконання відповідачем його грошового зобов'язання, зазначив про наявність підстав для задоволення позовних вимог і в цій частині.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 скасувати, та ухвалити нове рішення, яким у позовних вимогах прокурора відмовити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи, а прийняте рішення у даній справі таким, що ухвалене всупереч позиції обох сторін у справі.
Зокрема, обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, скаржник, зазначив, що висловлена в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції позиція суперечить законодавству України, оскільки усі норми Постанови №178 слід тлумачити виключно у їх системному зв'язку один з одною (зокрема - враховуючи мету прийняття цієї постанови), а використані у Постанові терміни та поняття слід розуміти виключно виходячи з їх смислового навантаження, яке, в свою чергу, напряму, залежить від змісту відповідного терміну.
При цьому, скаржник зауважив, що дослівний зміст Постанови №178 передбачає, що саме з метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року№ 64 "Про введення воєнного стану в Україні", та відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України Кабінет Міністрів України установлено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Тобто, на переконання відповідача, тлумачення змісту Постанови №178 свідчить про її прийняття саме та виключно з метою виконання мобілізаційних завдань.
Розтлумачуючи поняття «мобілізаційне завдання» та за рахунок чого воно формується, скаржник вказав, що Військову частину не було уповноважено Міністерством оборони України укладати договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань, що підтверджено Міністерством під час розгляду даної справи судом першої інстанції.
Відтак, на думку апелянта, тлумачення змісту Постанови №178 відповідно до її дослівного змісту, та з огляду на конкретне визначення терміну «мобілізаційні завдання» - свідчить про те, що її зміст розповсюджується на правовідносини, пов'язані з виконанням саме мобілізаційних завдань, та, відповідно, не поширюється на правовідносини, не пов'язані з виконанням вказаних мобілізаційних завдань.
Тобто, скаржник вважає, що зазначена вище Постанова КМУ не може у даному випадку застосовуватися до спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, оскільки спірні договори укладені не на виконання мобілізаційних завдань, а Військова частина взагалі не має повноважень на укладання договорів на виконання мобілізаційних завдань.
Окрім наведеного, відповідач за доводами апеляційної скарги наголосив, що у спірних правовідносинах пп. "г" пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України свідчить про відсутність правових підстав для застосування до положень договорів нульової ставки оподаткування.
Також, скаржник зазначив, що спірні правовідносини у справі №910/2416/23, застосованій судом першої інстанції, та у справі, що наразі переглядається, не є подібними, оскільки у справі №910/2416/23 не ставилося питання про надання правової оцінки мобілізаційного завдання.
Наведені вище обставини, на переконання скаржника, є належними підставами для скасування рішення суду першої інстанції у даній справі та ухвалення нового рішення про відмову прокурору у задоволенні його позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.08.2024 року у справі №916/4956/23 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23, справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.09.2024 року розгляд справи призначеено у закритому режимі.
02.09.2024 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Черкаської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, м. Черкаси в інтересах держави, в особі: Міністерства оборони України, м. Київ та Військової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 надійшов відзив (вх. №2924/24/Д2), у якому прокурор просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 залишити без змін. Відзив судовою колегією долучено до матеріалів господарської справи.
Зокрема, за доводами відзиву, прокурор, посилаючись на безпідставність твердження відповідача про те, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 року № 178 не поширюються на спірні правовідносини, вказав, що положення законодавства, як Податкового кодексу України, так і постанови № 178 не містять застережень щодо їх застосовності лише при виконанні мобілізаційних завдань (замовлень), а навпаки, вказана вище постанова і була прийнята Кабінетом Міністрів України, враховуючи введення в Україні воєнного стану у зв'язку із воєнною аґресією сусідньої держави.
Тобто, на переконання прокурора, правова позиція відповідача щодо позовної заяви прокурора та рішення суду першої інстанції ґрунтується на помилковому ототожненні мети видання постанови № 178 з метою укладення господарських договорів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України.
Відтак, у даному разі прокурор не погоджується з позицією скаржника про те, що постанова № 178 підлягає застосуванню тільки до відносин, що склалися у процесі виконання мобілізаційних завдань (замовлень) в умовах дії правового режиму воєнного стану, та поширює свою дію виключно на договори, що укладені з метою виконання мобілізаційних завдань (замовлень), оскільки Кабінет Міністрів України, приймаючи таку постанову, насамперед прагнув урегулювати суспільні відносини на період дії правового режиму воєнного стану.
Також, за доводами прокурора, Велика Палата Верховного Суду, перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за касаційною скаргою спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону на постанову Східноro апеляційного roсподарськоro суду від 13.03.2024 та 11.07.2024 у справі №922/4055/23, на яку у своїй апеляційній скарзі посилався представник відповідача та прийшла до висновку про відсутність виключної правової проблеми у вказаних правовідносинах, оскільки при вирішенні таких спорів суди мають враховувати висновки Касаційного господарського cyду.
Крім цього, прокурор вказує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, ухвалюючи 07.08.2024 рішення у справі №916/2914/23 погодився з доводами прокурора про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, оскільки з правового аналізу положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України вбачається, що у випадку безпідставного набyтrя боржником коштів у позадоговірному випадку, виключається можливість застосування приписів ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу, оскільки у боржника виникає обов'язок повернути безпідставно одержані кошти починаючи з наступного дня після їх отримання.
Інші учасники справи своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзиви на апеляційну скаргу, в строк визначений ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у справі, не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
В судовому засіданні, яке проводилося в закритому судовому засіданні, представники прокурора підтримали заперечення з мотивів, викладених письмово у відзиві, просили суд апеляційної інстанції оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Представник Військової частини в режимі відеоконференції підтримав доводи прокурора, просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Товариства залишити без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
Представник Міністерства Оборони України усно підтримав доводи прокурора, просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Товариства залишити без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
Представник апелянта до судового засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи звіти про електронну відправку ухвали про відкриття провадження у справі на офіційну електронну адресу та до Електронного кабінету такої особи, про причини неявки в судове засідання не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань суду не надав.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов'язковою, строк розгляду апеляційної скарги закінчується, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника скаржника.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши пояснення присутніх учасників судового процесу, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального права, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 не потребує скасування, враховуючи таке.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
19.07.2022 року між Військовою частиною НОМЕР_1 , (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» (постачальник) укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти № 53, відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язується поставити покупцю «Олива для двохтакних двигунів 2Т та реагент AdBlue» (код ДК:021 2015-09210000-4- мастильні засоби, код ДК:021-2015:24950000-8-спеціолізована хімічна продукція), а покупець забов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору
Кількість та асортимент товару визначається відповідно до Специфікації, яка додається до цього договору і є його невід'ємною частиною (додаток 1 до договору) (п. 1.2 договору).
Загальна ціна цього договору становить 244 368 грн. 24 коп., у т.ч. ПДВ (п. 4.2. договору).
Пунктом 4.2. договору сторони погодили, що розрахунки за фактично поставлений товар здійснюються покупцем протягом 30 календарних днів після отримання продукції згідно з видатковою накладною на підставі рахунку-фактури продавця.
Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до закінчення військового стану в частині оплати - до повних розрахунків, крім гарантійних обов'язань, які діють до повного їх виконання .
Додатком № 1 до договору сторони погодили Специфікацію, якою встановлено тип, кількість та ціну товару на загальну вартість 244 368 грн. 24 коп., в т.ч. 40 728 грн. 04 коп. ПДВ.
Військовою частиною НОМЕР_1 , (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» (постачальник) підписано видаткову накладну № 69 від 01.08.2022 року про отримання товару на загальну вартість 20 764 грн. 00 коп., в т.ч. 4 152 грн. 80 коп. ПДВ, видаткову накладну №75 від 26.08.2022 року на загальну вартість 20 793 грн.20 коп., в т.ч. 4 158 грн.64 коп. ПДФ, видаткову накладну №70 від від 01.08.2022 року на загальну вартість 162 083 грн., в т.ч. 32 416 грн.60 коп. ПДФ.
Військовою частиною на рахунок відповідача перераховано 244 368 грн. 24 коп., в тому числі ПДФ - 40 728 грн.04 коп.,що вбачається з платіжних доручень №570 від 01.08.2022, №571 від 01.08.2022 року та №631 від 26.08.2022 з відміткою казначейської установи про оплату.
17.04.2023 року Військовою частиноюА4167 направлено до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРІОТЕХ» претензію в порядку статті 222 Господарського кодексу України, в якій із посиланням на приписи постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 р. №178 пропонує добровільно відшкодувати збитки у розмірі 40 728,04 грн у вигляді перерахованого податку на додану вартість на підставі укладеного договору.
06.06.2023 р. Військовою частиную НОМЕР_1 отримано відповідь від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРІОТЕХ» на претензію, в якій останій посилається на суперечливі висновки податкових органів стосовно питання включення податку на додану вартість до відповідних договорів.
Крім того, звертає увагу, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту військових частин обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою виключно з метою виконання мобілізаційних завдань.
05.06.2023 р. Військова частина № НОМЕР_1 звернулась до Головного управління ДПС в Одеській області із листом №894/1/1067 про надання індивідуальної податкової консультації стосовно застосування приписів постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 року № 178 до укладених із Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» договорів, а саме, застосування нульової ставки податку на додану вартість до операцій з постачання мастильних матеріалів (олив) та охолоджуючих рідин (антифризу).
16.06.2023 року Головним управлінням ДПС в Одеській області надано податкову індивідуальну консультацію на звернення Військової частини №11527/6/23-00-04-03-10, відповідно до якої зазначено, що, Постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2022 року №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» та у відповідності до підпункту «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 статті 195 розділу V ПКУ, з метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» визначено категорії установ, для яких операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави оподатковуються за нульовою ставкою податку на додачу вартість. Так, до таких установ Постановою №178 віднесено Збройні Сили України, Національну гвардію України, Службу безпеки України, Службу зовнішньої розвідки України, Державну прикордонну службу України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну службу Україні з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони України, Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України, інші утворені відповідно до законів України військові формування, їх з'єднання, військові частини, підрозділи, установи або організації, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету. Таким чином, нульова ставка податку на додану вартість, відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПКУ та Постанови №178 застосовується як до операцій з постачання пального (товар для заправки), так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші паливно-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативни та технічними документами), при умові, що такі операції з постачання здійснюються для категорії суб'єктів , що визначені Постановою №178. При цьому, нормами підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПКУ та Постанови №178 не визначено відповідного переліку із зазначенням кодів з Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015, чи кодів УКТ ЗЕД.
Також у матеріалах справи наявні письмові документи на підтвердження повноважень прокурора на представництво інтересів держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини № НОМЕР_1 .
Так, 03.08.2023 року прокурором направлено до Військової частини та Міністерства оборони України повідомлення в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», в якому із посиланням на укладені із Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» договори, останній просить надати інформацію стосовно вжиття заходів для захисту інтересів держави в частині стягнення зайво сплаченого податку на додану вартість.
14.08.2023 року Військовою частиною прокурору надано відповідь №89411/1566, в якій остання повідомляє про надсилання відповідачу претензії, яка залишена ним без задоволення та про те, що через брак видатків на сплату судового збору не має можливість звернутись із позовом до суду.
За розрахунками прокурора, наявними у матеріалах господарської справи розмір 3% річних складає 589 грн.16коп
Інших належних та допустимих доказів стосовно наявних між сторонами у даній справі спірних правовідносин, матеріали господарської справи не містять.
Предметом спору у даній справі є встановлення обставин та підтвердження або спростування підстав для визнання недійсними пункту договору про закупівлю товарів за державні кошти в частині включення відповідачем до ціни товару податку на додану вартість та стягнення цих грошових коштів, як безпідставно набутих в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України, а також 3% річних нарахувань.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні.
Перед тим, як переглядати оскаржуване рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог, судова колегія наголошує про необхідність дослідження підставності представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ та Військової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , з огляду на те, що хоча вказане і не є доводами апеляційної скарги скаржника, проте перевірка права на позов (що має місце у даному випадку), лежить не в площині диспозитивності судового процесу (доводів учасника спору, які має розглянути суд в тому випадку, якщо сторона оскаржує судове рішення), а в площині обов'язків суду з розгляду справи та встановлення всіх обставин справи і належного розгляду спору судом, оскільки відповідно до ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.
Тобто обов'язком суду під час розгляду справи є встановлення того чи правильно прокурором обрано особу, в інтересах держави в особі якої він звертається до суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до п. 3 ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
На прокуратуру покладаються такі функції: зокрема, у випадках, визначених Законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом, та гл. 12 розд. III Цивільного процесуального кодексу України (п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону).
Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абз. 1, 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 року №3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Як вказує прокурор, Міністерство оборони України, відповідно до покладених на нього завдань, є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужби та є Головним розпорядником бюджетних коштів, пов'язаних із фінансуванням діяльності ЗСУ, що здійснюється виключно за рахунок коштів Держбюджету України.
Згідно із абз. 1, 4 ст. 10 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням.
Відтак, Міністерство оборони України (як головний розпорядник бюджетних коштів та Військова частина НОМЕР_1 (як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня) наділені повноваженнями як щодо забезпечення життєдіяльності Збройних Сил України, їх функціонування, постачання їм матеріальних та інших ресурсів, так і щодо управління бюджетними коштами, наданими на відповідні цілі, із забезпеченням їх ефективного та результативного використання, а тому, є органами уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Зважаючи на викладене та те, що вказані вище державні органи належним чином не здійснюють відповідний захист інтересів держави у спірних правовідносинах, судова колегія, оцінивши надані прокурором докази на підтвердження підстав для представництва ним інтересів держави у даному випадку, вважає, що прокурор належними чином обґрунтував правові підстави для представництва інтересів держави в суді в особі компетентних органів для здійснення такого захисту в спірних правовідносинах, щоб інтереси держави не залишилися без відповідного захисту.
Щодо позовних вимог по суті спору, судова колегія зазначає таке.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
В контексті зазначеної норми, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч. 1 ст. 175 Господарського Кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
У відповідності до приписів ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 265 Господарського кодексу України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Так, у зв'язку з військовою агресією проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, Указами Президента строки дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувалися та станом на теперішній час воєнний стан не припинено та не скасовано.
Судовою колегією з матеріалів господарської справи встановлено, що вже після запровадження в Україні воєнного стану між Військовою частиною НОМЕР_1 , (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ» (постачальник) було укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти, а саме:
від 19.07.2022 року №53 (Олива для двохтакних двигунів 2Т та реагент AdBlue» (код ДК:021 2015-09210000-4- мастильні засоби, код ДК:021-2015:24950000-8-спеціолізована хімічна продукція на суму 244 368 грн. 24 коп. з ПДВ);
Додатком № 1 до договору сторони погодили Специфікацію, якою встановлено тип, кількість та ціну товару на загальну вартість 244 368 грн. 24 коп., в т.ч. 40 728 грн. 04 коп. ПДВ.
Військовою частиною на рахунок відповідача перераховано 244 368 грн. 24 коп., в тому числі ПДФ - 40 728 грн.04 коп.,що вбачається з платіжних доручень №570 від 01.08.2022, №571 від 01.08.2022 року та №631 від 26.08.2022 з відміткою казначейської установи про оплату.
На виконання зазначеного договору постачальником було поставлено, а Військовою частиною прийнято та оплачено товар з Державного бюджету України, на загальну суму 244 368 грн. 24 коп., з яких покупцем в якості ПДВ відповідачу було сплачено 40 728 грн. 04 коп., про що свідчать наявні у матеріалах справи видаткові накладні та платіжні доручення про перерахування Військовою частиною коштів на рахунок постачальника.
Положеннями статей 6, 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).
Частиною 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Частиною 1, 3 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
При цьому, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 Цивільного кодексу України).
Судовою колегією встановлено, що у даній справі, прокурор, звертаючись до місцевого господарського суду з позовом про визнання недійсними п.4.2 договору від 19.07.2022 №53 про закупівлю товарів за державні кошти укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРІОТЕХ», в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість посилається на те, що постановою Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022 року "Про деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану", яка кореспондується з пп. "г" п. п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, унормовано, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
А тому, сторони, укладаючи низку договорів про закупівлю паливно-мастильних матеріалів та рідин, в силу зазначених вище вимог не мали правомочностей включати до ціни договорів суму ПДВ від кожної ціни окремого відповідного договору.
Вищевказані договори є однотипними, здійснення їх фінансування передбачено за рахунок коштів Державного бюджету України в межах бюджетної програми 2101020 "Забезпечення діяльності Збройних Сил України, підготовка кадрів і військ, медичне забезпечення особового складу, ветеранів військової служби та членів їхніх сімей, ветеранів війни".
Переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, судова колегія зазначає, що вимогами ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частиною 5 ст. 180 Господарського кодексу України унормовано, що ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
Відповідно до ст. 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.
Податок на додану вартість, визначений в п.п. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України).
02.03.2022 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №178 "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану", зокрема, п. 1, 2 якої визначено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Вказана постанова прийнята Кабінетом Міністрів України з метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 "Про введення воєнного стану в Україні", та відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, набрала чинності з дня її опублікування та застосовується з 24.02.2022 року.
При цьому, відповідно до п. п.п. "г" п. п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.
Таким чином, Податковим кодексом України, вимоги якого кореспондуються з постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 року №178 передбачено, що за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.
Окрім наведеного, судова колегія встановила, що згідно відповіді-листа від 16.06.2023 року №11527/6/23-00-04-03-10, наданої на звернення Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_1 , Державна податкова служба України підтвердила, що Постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2022 року №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» та у відповідності до підпункту «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 статті 195 розділу V ПКУ, з метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» визначено категорії установ, для яких операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави оподатковуються за нульовою ставкою податку на додачу вартість. Так, до таких установ Постановою №178 віднесено Збройні Сили України, Національну гвардію України, Службу безпеки України, Службу зовнішньої розвідки України, Державну прикордонну службу України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну службу Україні з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони України, Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України, інші утворені відповідно до законів України військові формування, їх з'єднання, військові частини, підрозділи, установи або організації, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету. Таким чином, нульова ставка податку на додану вартість, відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПКУ та Постанови №178 застосовується як до операцій з постачання пального (товар для заправки), так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші паливно-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативни та технічними документами), при умові, що такі операції з постачання здійснюються для категорії суб'єктів , що визначені Постановою №178. При цьому, нормами підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V ПКУ та Постанови №178 не визначено відповідного переліку із зазначенням кодів з Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015, чи кодів УКТ ЗЕД.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними визначає Закон України «Про збройні сили України».
Згідно із ч. 1, 2 Закон України «Про збройні сили України», Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.
Відповідно до положень ст. 3 Закону України «Про збройні сили України» в структурі Збройних Сил України входять, зокрема, органи військового управління, з'єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, що не належать до видатків та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України.
Фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування Сил спеціальних операцій Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, які виділяються Міністерству оборони України окремим рядком на утримання Сил спеціальних операцій Збройних Сил України, а також інших джерел, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 15 Закону України «Про збройні сили України»).
Отже, враховуючи функції та обов'язки, покладені на військові частини, в тому числі на Військову частину НОМЕР_1 , всі заходи останніх спрямовані виключно на захист, оборону та недоторканість держави Україна, що не потребує документального підтвердження, оскільки таке слідує з аналізу фактичних та загальновідомих подій на території України та норм чинного законодавства.
Такими заходами, зокрема, є закупівля відповідних товарів для забезпечення транспорту військових частин в період військового стану, що, в свою чергу, можливо лише безпосередньо для виконання потреб та функцій спрямованих на забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, що прямо передбачено постановою КМУ №178.
З урахуванням зазначеного вище, доводи скаржника, зазначені ним в апеляційній скарзі щодо того, що спірні договори укладалися між ним та Військовою частиною не на виконання мобілізаційних завдань, які визначені та передбачені вимогами Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що визначено як безпосередню мету прийняття Кабінетом Міністрів України постанови №178, не приймаються судовою колегією до уваги, оскільки, по - перше, як було зазначено за текстом даної постанови, спірні договори було укладено вже після оголошення в Україні воєнного стану та на всіх суб'єктів, в тому числі і на Військову частину № НОМЕР_2 , розповсюджувалась дія вищезазначеної постанови, як на правовідносини, які склалися між сторонами на виконання потреб та функцій спрямованих на забезпечення оборони України, ураховуючи загальновідомі обставини, а по- друге, скаржником помилково ототожнюються поняття мети прийняття постанови Кабінету Міністрів України №178 (на виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного часу) та мети укладених між ним та Військовою частиною договорів (фактичне отримання відповідачем прибутку від реалізації товару, який, до речі, придбавається за кошти Державного бюджету).
Відтак, з огляду на зазначене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що операції з постачання відповідачем Військовій частині олив та мастильних матеріалів за спірними договорами підлягають оподаткуванню за нульовою ставкою, а отже, умови спірного пункту щодо включення суми податку на додану вартість до ціни договору є безпідставними.
Подібна правова позиція щодо застосування у подібних правочинах між визначеними суб'єктами нульової ставки ПДВ викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.11.2023 року у справі №910/2416/23, від 18 вересня 2024 року у справі № 916/3864/23.
І так, дійсно, раніше існувала по іншій справі інша правова позиція щодо подібних у даній справі правовідносин. Проте, саме така остання правова позиція Верховного Суду у даному разі, у відповідності до вимог Господарського процесуального закону є застосовчою.
Більш того, судова колегія зазначає, що чинне законодавство України не розрізняє правових висновків Верховного Суду, які стосуються суті спору (висновки щодо застосування норми права при вирішення ключових питань, які постали перед судом при розгляді справи) і висновків, які були висловлені "obiter dictum" ("між іншим") тобто не по суті спору, а лише як додаткова аргументація. Структура судового рішення в країнах прецедентного права дійсно включає ratio decidendi та obiter dictum. Ratio decidendi - вирішальна мотивація суду, що лежить в основі прийнятого рішення. Правова позиція - це фрагмент мотивувальної частини, що містить викладений судом висновок щодо застосування норми права, що в подальшому використовується іншими судами при вирішенні справ з подібними обставинами. Оbiter dictum - це висловлення суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета спору, проте висловлені для пояснення, ілюстрації та мають загальний характер.
Відтак, позиція скаржника, викладена ним в апеляційній скарзі про те, що висновки, викладені судом касаційної інстанції у справі №910/2416/23 під час розгляду даної справи застосуванню не підлягають, не приймається судовою колегією до уваги, оскільки відповідно до вимог ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. До того ж, судова колегія ще раз наголошує, що взагалі нормативний акт Кабінетом Міністрів України було прийнято на виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного часу .
Так, як раніше було зазначено судом апеляційної інстанції за текстом даної постанови, відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Разом з цим у застосуванні наведених положень статей Цивільного кодексу України слід враховувати, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2018 року у справі №910/22319/16.
Апеляційний господарський суд зауважує, що виходячи з приписів ст. 217 Цивільного кодексу України законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.
Відтак, судова колегія, переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог, зазначає, що у даному разі, враховуючи істотні умови договорів, можна вважати, що такій договір є правомочними без включення до їх ціни ПДВ, який хоча і включається до ціни товару, проте не є умовою про ціну в розумінні цивільного законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 року у справі №916/2478/20 та від 03.12.2021 року у справі №910/12764/20.
З огляду на вказане, судова колегія виснує про те, що оскільки не тільки постановою Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022 року визначено нульову ставку податку на додану вартість для операцій з постачання пального та будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту, але й це передбачено пп. "г" п.п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, то включення до ціни спірних договору ПДВ, враховуючи, що замовником товару за договором виступає Військова частина НОМЕР_1 , суперечить вищевказаній постанові, яка прийнята відповідно до пп. "г" п.п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України, що є підставою для визнання недійсним п.4.2 договору від 19.07.2022 №53 року укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТРІОТЕХ».
Отже, оскільки спірний пунк договору, як умова до ціни такого договору погоджені сторонами всупереч вимогам Податкового кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України №178, якими було включено суму ПДВ у розмірі 40 728 грн. 04 коп. в ціну договору, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсними положень таких договорів, додаткової угоди в частині включення до ціни правочину ПДВ.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача повернути Військовій частині сплачену суму податку на додану вартість у розмірі 40 728 грн. 04 коп. судова колегія зазначає таке.
У відповідності до вимог ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Відтак, зобов'язання з повернення безпідставно набутого майна виникає відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України за умови набуття або збереження особою майна за рахунок іншої особи, а також відсутності достатньої правової підстави для такого набуття (збереження), зокрема у разі, коли відповідні підстави згодом відпали.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Таким чином, враховуючи те, що відповідачем сума податку на додану вартість у розмірі 40 728 грн. 04 коп. отримана від Військової частини за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, такі кошти є перерахованими поза межами договірних платежів та має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.
Отже, переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь Міністерства оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 коштів у розмірі 40 728 грн. 04 коп., як безпідставно набутих, судова колегія дійшла висновку про те, що суд першої інстанції з цього питання дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для такого стягнення.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача 3% річних, колегія суддів відзначає наступне.
Відповідно до ч. 2, ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно із ч. 1, ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу ст.ст. 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
За змістом ст.ст. 625, 1212 Цивільного кодексу України положення ст. 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 року у справі №910/10156/17.
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання та вимоги про повернення боргу до моменту його усунення.
З правового аналізу положень ч. 2, ст. 625 Цивільного кодексу України та ч. 1, ст. 1212 Цивільного кодексу України вбачається, що у випадку безпідставного набуття боржником коштів у позадоговірному випадку, виключається можливість застосувати приписів ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, оскільки у боржника виникає обов'язок повернути безпідставно одержані кошти починаючи з наступного дня після їх отримання.
З урахуванням наведеного та перевіривши відповідний розрахунок 3% річних, колегія суддів дійшла висновку щодо обґрунтованості позовних вимог прокурора в цій частині та вважає, що висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача 3% в розмірі 589 грн. 16 коп. також є правомірним.
Отже, доводи Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса, зазначені ним в апеляційній скарзі, під час апеляційного перегляду рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 не підтвердилися та не є підставою для скасування або зміни вірного по суті рішення суду першої інстанції.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Приймаючи до уваги вищенаведені обставини, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 не потребує скасування або зміни, оскільки ухвалене відповідно до вимог процесуального закону та норм матеріального права.
У відповідності до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРІОТЕХ", м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 26.06.2024 року у справі №916/4956/23 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 03.10.2024 року.
Повний текст постанови складено 07 жовтня 2024 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Н.М. Принцевська
А.І. Ярош