Справа № 420/2699/24
04 жовтня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Білостоцького О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, визначеного ч. 5 ст. 262 КАС України, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 29.12.2017 року по 20.12.2023 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100;
- зобов'язати НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
В обґрунтування вказаних позовних вимог позивач зазначив, що він перебував на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року.
Водночас, при звільненні позивачу не було нараховано у повному обсязі індексацію грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року. Вказана виплата відповідачем остаточно була здійснена 20.12.2023 року.
Позивач стверджує, що згідно статті 117 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України, в разі невиплати з вини уповноваженого органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у статті 116 Кодексу законів про працю України, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, як стверджує позивач, він має право на отримання від відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати коштів - з 29.12.2017 року по 20.12.2023 року.
Разом з тим, відповідач зазначеної виплати позивачу не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою суду по справі №420/2699/24 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 було прийнято до розгляду, у справі було відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами в порядку ч.5 ст. 262 КАС України.
Під час розгляду даної справи від Військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на адміністративний позов, з якого вбачається, що відповідач позов не визнає та зазначає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до Закону, норми статей 116 і 117 Кодексу законів про працю України та постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», не поширюються.
Ухвалою суду від 05.03.2024 року було відмовлено у задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 про розгляд адміністративної справи №420/2699/24 в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 05.03.2024 року провадження по справі №420/2699/24 було зупинено на підставі п.6 ч.2 ст.236 КАС України та в подальшому поновлено ухвалою суду від 05.09.2024 року.
Згідно частини 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Судом під час розгляду справи встановлено наступне.
Підполковник ОСОБА_1 перебував на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_1 з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року.
На виконання ухвали суду від 05.03.2024 року, Військова частина НОМЕР_1 надіслала до суду лист, в якому зазначила, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року, після чого був переведений до військової частини НОМЕР_2 , де проходив військову службу до звільнення з лав Збройних Сил України.
Згідно наданого позивачем до суду витягу із наказу Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України №287 підполковника ОСОБА_1 було звільнено з військової служби в запас 05.05.2020 року з посади заступника начальника відділу безпеки військової служби Повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Повітряних Сил Збройних Сил України.
В період проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 позивачу у повному обсязі не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення, з огляду на що позивач був змушений звернутися суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23 було визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року включно.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2023 року по справі №420/6531/23 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 було залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року залишено без змін.
На виконання рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23, 20.12.2023 року на розрахунковий рахунок позивача була нарахована індексація грошового забезпечення у розмірі 53 962,11 грн.
Як стверджує позивач, повідомлення про надходження коштів у вищезазначену дату є фактом, що свідчить про несвоєчасний остаточний розрахунок Військової частини НОМЕР_1 з позивачем у період з 29.12.2017 року по 20.12.2023 року.
Крім того, відповідачем в порушення ст. 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» не було виплачено на користь позивача компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Не погоджуючись із протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку, а також компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом у справі №420/2699/24.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Дослідивши адміністративний позов, відзив та інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ).
Згідно ст. 1 Закону №2011-ХІІ, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону №2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною 1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ст.117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За змістом пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 у справі №4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у постановах від 17.02.2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Як було встановлено судом за час розгляду справи, з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Водночас, за твердженням сторони відповідача, що стороною позивача спростовано не було, після періоду проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 , позивача було переведено до Військової частини НОМЕР_2 , де він продовжив проходження військової служби.
Тобто, позивача з 29.12.2017 року не було звільнено з військової служби.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби закріплено у Законі України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
За ст. 1 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов'язок включає: проходження військової служби.
Згідно ст.2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
За ч.7 ст.6 Закону №2232-XII порядок призначення на військові посади встановлюється Конституцією України, законами України, положеннями про проходження військової служби, про проходження громадянами України служби у військовому резерві.
Військовослужбовці у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби, можуть бути направлені для подальшого проходження військової служби з одного військового формування до іншого з виключенням із списків особового складу формування, з якого вибули, та включенням до списків особового складу формування, до якого прибули (ч.13 ст.6 Закону №2232-XII).
Відповідно до п.6 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим (п.7 Положення №1153/2008).
Відповідно до п.81 Положення №1153/2008 призначення на посади військовослужбовців, які проходять військову службу (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюються Міністром оборони України та посадовими особами відповідно до номенклатури посад для призначення військовослужбовців, яка затверджується Міністром оборони України.
З аналізу вищевказаних норм вбачається, що направлення позивача для подальшого проходження військової служби до Військової частини НОМЕР_2 не є звільненням в розумінні ст.116 КЗпП України, так як її військова служба після цього продовжилась, а тому до відповідача не може застосовуватися відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Аналізуючи вищенаведене, а також враховуючи той факт, що позивач не був звільнений з військової служби 29.12.2017 року, то у суду відсутні підстави для визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 29.12.2017 року по 20.12.2023 року, оскільки відповідний обов'язок виникає тільки в разі звільнення військовослужбовця без остаточного розрахунку з ним на день звільнення, з огляду на що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 до відповідача є такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів позивачу у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» №2050-III від 19.10.2000 року (далі - Закон №2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
За ст. 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема: заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян.
Норми аналогічного змісту містяться також у Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до п. 3 Порядку №159 компенсації підлягають грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян.
Згідно ст.3 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Тобто, основними умовами для виплати суми компенсації є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та нарахування доходів (в тому числі, за рішенням суду). При цьому виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися в день виплати основної суми доходу.
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст.4 Закону №2050-III).
Використане у ст.ст. 3, 4 Закону №2050-ІІІ формулювання доводить, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, та означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Суд з цього приводу зазначає, що згідно норм чинного законодавства, компенсація частини втраченого доходу виплачується не з моменту постановлення судового рішення, на підставі якого такий дохід фактично виплачено, а саме з часу, коли у особи виникло право на отримання такого доходу.
При цьому, виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі №826/8319/16 та від 18.07.2023 року по справі №200/10663/21
Аналізуючи вищезазначене, оскільки несвоєчасне нарахування та виплату індексації грошового забезпечення позивача відбулось у зв'язку з протиправними діями відповідача, тобто з вини органу, що нараховує і виплачує грошове забезпечення, що встановлено судовим рішенням, то позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Як було зазначено судом вище, нарахування та виплата позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року відбулась лише 20.12.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23.
Тобто, несвоєчасне нарахування та виплата індексації грошового забезпечення відбулось у зв'язку з протиправними діями Військової частини НОМЕР_1 , тобто з вини органу, що нараховував і виплачував таке грошове забезпечення позивачу за час проходження ним військової служби у цій частині.
Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20 сформував правову позицію, згідно якої аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу громадянам провести їх компенсацію у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.
Крім того, Судова палата у вищевказаній постанові зазначила, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв'язку з нормами статей 2-4 Закону №2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі органами Пенсійного фонду України, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом №2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.
Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.
За ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Вищевказана правова позиція була підтримана П'ятим апеляційним адміністративним судом у постанові від 29.04.2024 року по справі №400/14209/23.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Таким чином, врахувавши вищенаведену правову позицію Верховного Суду у постанові від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20, суд доходить висновку, що невиплата відповідачем компенсації втрати частини доходу разом з виплатою позивачу заборгованості (суми індексації грошового забезпечення) слід вважати відмовою у виплаті такої компенсації.
Підсумовуючи вищевикладене, оскільки індексація грошового забезпечення за період з 01.09.2016 року по 29.12.2017 року виплачена позивачу на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23 лише 20.12.2023 року, тобто, у даній справі встановлено порушення строків виплати позивачу індексації грошового забезпечення, а також з огляду на те, що разом з виплатою індексації за минулі періоди відповідачем не виплачено позивачу компенсації втрати частини доходу, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги позивача щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 20.12.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23.
Також суд вважає за необхідне зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 20.12.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 12, 77, 90, 241-246, 255, 257, 258, 262, 291, 293, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 20.12.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 20.12.2023 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.06.2023 року по справі №420/6531/23.
В іншій частині заявлених позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не проводити.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, встановлені статтями 293, 295 та пп.15.5 п.15 ч.1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя О.В. Білостоцький