Справа №458/17/23 Головуючий у 1 інстанції: Ференц Р.І.
Провадження №22-ц/811/2736/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.
Провадження №22-ц/811/3311/23
17 вересня 2024 року м.Львів
Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Матяш С.І.,
з участю: представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 23 серпня 2023 року та апеляційною скаргою ОСОБА_3 на додаткове рішення Турківського районного суду Львівської області від 31 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ майна, набутого за час спільного проживання,
У січні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив: встановити факт його проживання з ОСОБА_4 однією сім'єю без шлюбу в період часу з 01.06.2013 року по 01.12.2022 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін та здійснити її поділ, шляхом визнання за ним права власності на 1/2 ідеальну частку квартири.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з відповідачкою ОСОБА_4 почав проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01.06.2013 року, мають спільну дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Спочатку вони проживали до вересня 2015 року у квартирі, яку винаймали, в АДРЕСА_2 , після чого переїхали проживати у житловий будинок його матері за адресою: АДРЕСА_3 , в якому проживали до серпня 2022 року, після чого стали проживати у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , яку придбали за спільні кошти 11.08.2022 року в громадянки ОСОБА_6 . Договір купівлі-продажу квартири, вартість якої становила 300000 грн., та реєстрацію права власності на квартиру оформлено на відповідачку, оскільки шлюб між ними офіційно зареєстровано не було. Квартира була в незадовільному стані, тому позивач за власні кошти зробив у квартирі ремонт, придбав меблі та побутову техніку, внаслідок чого вартість квартири зросла і на день звернення до суду з позовом становила 331715 грн. 50 коп.
В подальшому, відносини з відповідачкою погіршились, оскільки позивачу стало відомо про подружню зраду, відповідачка вимагає, щоб він виселився із спірної квартири, не визнаючи його права на частку в квартирі.
Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 23 серпня 2023 року, з урахуванням виправленої у рішенні описки ухвалою Турківського районного суду Львівської області від 31 серпня 2023 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Встановлено факт проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_4 однією сім'єю без шлюбу в період часу з 01.06.2013 року по 01.12.2022 року.
В задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 про визнання квартири спільною сумісною власністю сторін та її поділ, а також у стягненні судових витрат - відмовлено.
Заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Турківського районного суду Львівської області від 11 січня 2023 року, у виді накладення арешту на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , - скасовано.
Додатковим рішенням Турківського районного суду Львівської області від 31 жовтня 2023 року стягнуто з ОСОБА_3 у користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 38000 грн. В задоволенні решти вимог - відмовлено.
Обидва рішення оскаржив позивач ОСОБА_3 , просить їх скасувати в частині відмовлених позовних вимог та в частині розподілу судових витрат і ухвалити в цій частині нове рішення, яким його позовну вимогу про визнання квартири об'єктом права спільної сумісної власності сторін та її поділ задовольнити, стягнути понесені ним судові витрати, а у задоволенні вимоги відповідачки про стягнення витрат на правничу допомогу - відмовити.
Вважає, що судові рішення в оскаржуваній частині прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Позивач не погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність його вимоги щодо віднесення спірної квартири до об'єктів права спільної сумісної власності сторін і вважає, що відповідно до вимог статті 74 СК України, встановивши факт проживання сторін однією сім'єю без шлюбу в період часу з 01.06.2013 року по 01.12.2022 року, суд повинен був задовольнити й вимогу про визнання квартири, купленої у цей період, об'єктом права спільної сумісної власності, оскільки встановив, що сторони в цей період вели спільне господарство і мали спільний бюджет.
Наголошує, що сторони, проживаючи разом, займалися городництвом, садівництвом, вели спільне господарство, що приносило їм відповідний прибуток, також працювали за кордоном, а мати позивача надсилала їм кошти на проживання, лікування та ремонт будинку і вказані обставини були підтверджені свідками у суді першої інстанції.
Вважає, що про наявність спільного бюджету сім'ї свідчать факти спільної оплати комунальних послуг, витрат коштів на харчування та лікування дітей відповідачки та їхнього спільного сина, спільне користування банківськими картками, факт спільного відпочинку, що потребує використання коштів.
Зазначає, що як доказ наявності у нього необхідних грошових коштів для купівлі квартири долучив договір купівлі-продажу належної йому на праві власності земельної ділянки від 07.12.2021 року, вартість якої становила 319000 грн. При цьому, погоджується, що половина суми, сплаченої за придбання спірної квартири, була заслугою відповідачки, яка мала власні кошти, оскільки працювала за кордоном.
Також, позивач звертає увагу на порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону при вирішенні питання розподілу судових витрат, оскільки у зв'язку із задоволенням однієї позовної вимоги, яка є вимогою немайнового характеру, суд повинен був стягнути з відповідачки понесені ним витрати по сплаті судового збору, а також витрати на правничу допомогу, чого зроблено не було. При цьому, вважає безпідставними посилання суду на те, що судовий збір за дві вимоги було сплачено однією квитанцією.
В частині доводів апеляційної скарги на додаткове рішення суду позивач зазначає, що він з таким рішенням не погоджується, проте, якщо його апеляційну скаргу не буде задоволено, то присуджена на користь відповідачки сума витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню до 3000 грн.
На переконання позивача, заявлені відповідачкою до відшкодування витрати на правничу допомогу є необгрунтовано завищеними, тому підлягають зменшенню у зв'язку з непропорційністю таких витрат до предмета спору, сума їх істотно перевищує суму, задекларовану у відзиві на позовну заяву, в якому взагалі відсутній попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, як таких.
Рішення суду по суті вирішення спору в частині задоволеної позовної вимоги позивача про встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу оскаржила відповідач ОСОБА_4 , просить його скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.
Відповідачка заперечує факт проживання позивача з нею однією сім'єю без шлюбу в період часу з 01.06.2013 року по 01.12.2022 року і наголошує, що здебільшого в цей період знаходилась за межами України, працюючи та самостійно утримуючи трьох дітей, а сам факт її реєстрації в будинку матері позивача не є беззаперечним доказом постійного проживання за цією адресою, оскільки в будинку було зареєстровано 14 осіб, а фактично вона проживала за іншою адресою.
Покликаючись на постанови Верховного Суду від 12 грудня 2019 року в справі №490/4949/17, від 12 грудня 2019 року у справі №466/3769/16, від 15 серпня 2019 року у справі №588/350/15, від 27 лютого 2019 року у справі №522/25049/16-ц, зазначає, що: сам по собі факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю; показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу; спільна присутність на святах не може свідчити про те, що між сторонами склались усталені відносини, які притаманні подружжю; сам по собі факт періодичного спільного відпочинку не є достатньою підставою визнання факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Наголошує, що у неї з відповідачем спільного бюджету не було і разом вони ніколи нічого не набували у власність.
Звертає увагу, що у суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 , яка є родичкою її свекрухи ОСОБА_7 , підтвердила, що фактично подарувала відповідачці ОСОБА_4 квартиру по АДРЕСА_4 . На підтвердження своїх слів зазначила про заповіт, згідно з яким, вона заповіла квартиру ОСОБА_4 , жодних розрахунків за укладеним договором купівлі-продажу не проводилось ні в день його укладення, ні в інший час.
При цьому, зауважує, що нотаріусом, який оформляв договір купівлі-продажу квартири, був рідний брат позивача - ОСОБА_8 , який, власне, і переконав у необхідності посвідчення договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування.
Вважає, що не мають логічного пояснення доводи позивача про те, що договір купівлі-продажу квартири було оформлено на відповідачку, «оскільки шлюб офіційно зареєстровано не було», адже в цьому випадку, навпаки, якраз відсутність зареєстрованого шлюбу мала б викликати особливі застереження у позивача при укладенні договору, оскільки лише при зареєстрованому шлюбі існує презумпція спільної власності.
При цьому, звертає увагу, що у пункті 4.4 договору купівлі-продажу квартири вказано, що купівля предмету договору здійснюється покупцем як об'єкту права особистої приватної власності.
На переконання відповідачки, якби квартира купувалась частково за кошти позивача, то нічого не заважало йому відобразити про це в договорі.
Додає, що ОСОБА_6 вже в липні 2021 року дозволила їй з дітьми проживати у спірній квартирі, підтвердженням чого є надані суду квитанції про оплату комунальних послуг, в окремих з яких було вказано її (відповідачки) прізвище.
Вважає, що надані суду фотографії жодним чином не підтверджують ведення сторонами спільного господарства.
Відповідачка не заперечує наявності дружніх відносин з позивачем, спільного проведення часу та факту виховання спільної дитини, однак, це не свідчить про наявність подружніх відносин між сторонами.
Зазначає, що про відсутність характеру подружніх відносин між ними свідчить і те, що позивач не оформив батьківство над її дітьми ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , батько яких помер, залишивши її вдовою у 27 років.
Додає, що позивачем не представлено жодного доказу на підтвердження того, що відносини між сторонами носили притаманний подружжю характер, оскільки саме по собі періодичне спільне проведення часу не свідчить, що сторони були подружжям.
Також вважає, що спільна дитина не може бути обґрунтуванням наявності між ними притаманних подружжю відносин.
Стверджує, що ніщо у справі не свідчить про те, що вони планували вагітність та народження дитини.
Додає, що якби вони вважали один одного подружжям, то ніщо не заважало їм за цих 9 років укласти шлюб у встановленому законом порядку.
Вважає вимоги, заявлені до неї позивачем, абсолютно безпідставними.
Кожна із сторін подала відзив на апеляційну скаргу протилежної сторони, заперечуючи доводи та вимоги апелянта.
Заслухавши пояснення сторін в підтримання своїх апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг позивача та залишення без задоволення апеляційної скарги відповідачки з наступних підстав.
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу, тобто положення статтей 60 - 73 СК України.
Так, зокрема, статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Перелік об'єктів права спільної сумісної власності визначений статтею 61 СК України.
Відповідно до вимог статті 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, визначений статтею 57 СК України, до якого, зокрема, входить: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
У частині першій статті 62 СК України вказано, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За правилами частини першої статті 69 та частини першої статті 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року (справа №372/504/17, провадження №14-325цс18), конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17 (провадження №61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна, відтак, застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 (до зміни імені та прізвища - ОСОБА_11 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не перебували між собою в зареєстрованому шлюбі, однак, спільно проживали з 01.06.2013 року.
За час спільного проживання у сторін народилася дитина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.13 т.1).
Крім спільної з позивачем дитини, відповідачка ОСОБА_4 має ще двох дітей: ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батьком яких є ОСОБА_14 , з яким відповідачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з 27.11.2003 року (а.с.80, 81 т.1).
Чоловік відповідачки - ОСОБА_14 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.82 т.1).
Позивач ОСОБА_5 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 . З 31.08.2018 року разом із ним за вказаною адресою був зареєстрований малолітній син сторін - ОСОБА_15 .
З ІНФОРМАЦІЯ_7 у цьому ж будинку були зареєстровані відповідачка ОСОБА_4 та її діти: ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Наведене підтверджується записами у будинковій книзі, копія якої міститься в матеріалах справи (а.с.123-127 т.1).
За цією адресою відповідачка стояла на обліку в Головному управлінні ПФУ у Львівській області і отримувала пенсію по втраті годувальника (а.с.130 т.1), а в управлінні соціального захисту населення Турківської районної державної адміністрації Львівської області - перебувала на обліку як пільговик (багатодітна сім'я) (а.с.131 т.1).
Отже, тривале спільне проживання сторін та народження у них спільної дитини свідчить про створення ними сім'ї без реєстрації шлюбу, оскільки сторони були пов'язані між собою спільним побутом, взаємними правами та обов'язками, зокрема, по відношенню до своєї спільної дитини та щодо утримання сім'ї спільною працею та за рахунок ведення ними спільного господарства, що, окрім досліджених у судовому засіданні письмових доказів та низки спільних фотографій, в тому числі й з родиною, було підтверджено також показаннями більшості допитаних у судовому засіданні свідків.
Зважаючи на встановлені і наведені вище обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність достатніх доказів у своїй сукупності для підтвердження факту проживання сторін однією сім'єю без шлюбу.
У зв'язку з цим, безпідставними є доводи сторони відповідача про те, що сторони просто перебували у дружніх (близьких) відносинах.
Разом з тим, правильною є позиція сторони відповідача, що спірна квартира не може бути визнана об'єктом права спільної сумісної власності сторін, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що предметом спору є двокімнатна квартира, житловою площею 38,9 кв.м., загальною площею 51,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , право власності на яку зареєстроване за відповідачкою ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 11.08.2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Самбірського районного нотаріального округу Львівської області Федаш М.М. (а.с.14-16 т.1).
Вказаний договір купівлі-продажу квартири укладений між ОСОБА_6 (продавець) та відповідачкою ОСОБА_4 (покупець).
У п.2.1 договору зазначено, що продаж квартири вчиняється між сторонами за 300000 грн. і що підписання цього договору продавцем є підтвердженням факту одержання ним повної суми за предмет договору.
Отже, розрахунок за квартиру при посвідченні договору не проводився.
Допитаний у судовому засіданні, як свідок, ОСОБА_8 підтвердив ту обставину, що є рідним братом позивача і хрещеним сина сторін, посвідчував договір купівлі-продажу квартири, однак, про розрахунок за квартиру йому нічого невідомо.
Із показань свідка ОСОБА_6 встановлено, що вона є старшою сестрою ОСОБА_7 (свекрухи відповідачки) і що ця квартира була призначена для її онуків (дітей-сиріт), тому грошей з відповідачки вона не брала, оскільки хотіла подарувати квартиру, а попередньо, складала заповіт на ім'я відповідачки.
Згідно із заповітом, посвідченим 29.01.2022 року (а.с.250-251 т.1), ОСОБА_6 заповіла належну їй на праві власності квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , відповідачці ОСОБА_4 .
З аналізу умов договору купівлі-продажу квартири встановлено, що у пункті 4.4 договору вказано, що купівля предмету договору здійснюється покупцем як об'єкту права особистої приватної власності, оскільки покупець з 27.08.2010 року являється вдовою.
Також встановлено, що після укладення договору купівлі-продажу квартири та реєстрації права власності на квартиру по АДРЕСА_4 , відповідачка з трьома дітьми знялась з реєстрації місця проживання в будинку позивача, позаяк, сам позивач не змінював місця постійного проживання.
За наведених вище обставин, зокрема, того, що продавцем спірної квартири є тітка померлого чоловіка відповідачки і, ураховуючи зазначену в договорі купівлі-продажу умову про те, що квартира купується відповідачкою як об'єкт права особистої приватної власності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що цю квартиру не можна визнати об'єктом права спільної сумісної власності сторін.
До того ж, сам позивач в позовній заяві зазначає, що здійснив у квартирі ремонт за власні кошти, внаслідок чого вартість квартири зросла на 31715 грн. 50 коп., однак, позивачем не доведено, що вартість квартири істотно збільшилася внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат позивача.
Також колегія суддів відхиляє доводи позивача, що кошти, одержані ним від продажу належної йому на праві власності земельної ділянки, він надав позивачці для купівлі квартири, оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено 07.12.2021 року і належних доказів, які б підтверджували, що частину цих коштів позивач надав відповідачці для купівлі спірної квартири, немає.
На переконання колегії суддів, рішення суду в цій частині відповідає вимогам закону і справедливим, оскільки продавець квартири засвідчила, що бажала цієї квартири для дітей відповідачки, які втратили батька.
Таким чином, в колегії суддів не має підстав для інших висновків по суті вирішення спору, ніж тих, яких дійшов суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги позивача, судом не було допущено порушень норм матеріального та процесуального права, які б були підставою для скасування рішення в цій частині.
Разом з тим, при вирішенні питання судових витрат, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не провівши належним чином розподіл судових витрат між сторонами.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК).
Враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону й те, що до закінчення судових дебатів сторона позивача зробила відповідну заяву про компенсацію судових витрат і докази на підтвердження понесених витрат подала з дотриманням встановленого процесуальним законом строку, така заява підлягала вирішенню судом, оскільки позовні вимоги позивача було задоволено частково, відтак, рішення в цій частині необхідно змінити, присудивши позивачу понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1073 грн. 60 коп. за вимогу немайнового характеру, яка була задоволена судом, та частину понесених витрат на правничу допомогу в розмірі 3000 грн. від загальної суми, заявленої позивачем до стягнення, - 6000 грн.
Колегія суддів вважає, що такий розмір витрат на правничу допомогу, понесених позивачем на стадії розгляду справи у суді першої інстанції, відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності).
При цьому, розмір понесених відповідачкою витрат на правничу допомогу, заявлених до стягнення з позивача та присуджених судом першої інстанції у зв'язку з частковим задоволенням позову, - 38000 грн. є необґрунтовано завищеним, тому додаткове рішення в цій частині необхідно змінити, зменшивши розмір понесених відповідачкою витрат на правничу допомогу до 10000 грн. За встановлених і наведених вище обставин, такий розмір буде відповідати критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та результатів її розгляду.
В решті, підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішень немає, а тому апеляційну скаргу відповідача необхідно залишити без задоволення, а апеляційні скарги позивача - задовольнити частково.
У зв'язку з перебуванням одного із членів колегії суддів у відрядженні 26 та 27 вересня 2024 року, повний текст постанови складений у перший робочий день після відрядження - 30 вересня 2024 року.
Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
апеляційні скарги ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Турківського районного суду Львівської області від 23 серпня 2023 року в частині розподілу судових витрат змінити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1073 гривень 60 копійок та витрат на правничу допомогу в розмірі 3000 гривень.
В решті рішення суду залишити без змін.
Додаткове рішення Турківського районного суду Львівської області від 31 жовтня 2023 року в частині визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , змінити, зменшивши його до 10000 гривень.
В решті додаткове рішення суду залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 30 вересня 2024 року.
Головуючий С.М. Бойко
Судді: С.М. Копняк
А.В. Ніткевич