П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 жовтня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/33421/23
Головуючий І інстанції: Домусчі Л.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
за участю секретаря - Брижкіної І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04 червня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 04.06.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними дій та скасування рішення, -
30.11.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просив суд визнати протиправними і скасувати Рішення про примусове видворення з України особи без громадянства ОСОБА_1 , затверджене 18.08.2023р. начальником ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення про примусове повернення «особи без громадянства» ОСОБА_1 було прийнято міграційною службою протиправно та підлягає скасуванню, оскільки примусовому видворенню, у даному випадку, повинні передумати 2 (дві) обставини: перша - прийняття рішення відповідним органом про примусове повернення; друга - ухилення від виїзду після прийняття рішення про примусове повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилитимуться від виконання такого рішення. З огляду на те, що чинним законодавством України наведено вичерпний перелік підстав, які передбачають можливість примусового видворення особи, позивач вважає, що такі дії (рішення) ГУ ДМС України в Одеській області спричиняють тривале порушення основоположних його прав і свобод, як особи без громадянства.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
31.01.2024р. ухвалою суду першої інстанції справу №420/33421/23 було передано на розгляд до Приморського районного суду м.Одеси.
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 12.04.2024р. позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.
Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 04 червня 2024 року (постановленим у відкритому судовому засіданні) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним вище рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 14.06.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неповного з'ясування обставин даної справи, у зв'язку із чим, просив скасувати рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04.06.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
31.07.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2024р. та від 16.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні за участю сторін на 25.09.2024р.
23.09.2024р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував проти її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
У судових засіданнях 25.09.2024р. та 02.10.2024р. позивач (апелянт) та його представник підтримали апеляційну скаргу та мотивовано наполягали на її задоволенні.
Представник відповідача в судових засіданнях суду 2-ї інстанції апеляційну скаргу не визнав та формально наполягав на залишенні її без задоволення, а рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Згідно з ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність достатніх підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
18.08.2023р. ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення (затв. начальником ГУ ДМС України в Одеській області 18.08.2023р.) про примусове видворення з України «особи без громадянства» ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Так, у цьому рішенні ГУ ДМС України в Одеській області від 18.08.2023р. зазначено, що під час здійснення перевірки щодо законності перебування позивача в Україні встановлено відсутність паспортних документів країни громадянської належності (Грузія), у тому числі, для виїзду закордон, та інших документів, що посвідчують особу чи встановлюють правовий статус на території України. Крім того, відповідно до висновку від 15.12.2008р. (якого не має в матеріалах справи), позивач є «особою без громадянства», якому також було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.
23.02.2023р. співробітниками Управління стратегічних розслідувань в Одеській області Департаменту СР НПУ виявлено та доставлено до підрозділу ГУ ДМС України в Одеській області за адресою: вул.Преображенська,64, м.Одеса, особу, який назвався громадянином Грузії ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У результаті проведеної перевірки встановлено, що позивач порушив правила перебування іноземців в Україні - проживав без документів на право проживання в Україні.
Під час затримання ОСОБА_1 у останнього були відсутні будь-які паспортні документи як країни громадянської належності (Грузія), у тому числі для виїзду за кордон, так і інші документи, що посвідчують особу чи встановлюють правовий статус на території України.
У ході здійснення ідентифікації позивача, працівниками ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що, відповідно до їх висновку від 15.12.2008р., позивачу було скасовано дозвіл на імміграцію в Україні.
Згідно з цим висновком, позивач на цей час фактично є «особою без громадянства».
25.02.2023р. рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі №522/3864/23 позов ГУ ДМС України в Одеській області до особи без громадянства ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації і забезпечення примусового видворення за межі території України. Затримано ОСОБА_1 з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 (шість) місяців по 23.08.2023р. з поміщенням його до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.
13.03.2023р. рішенням Приморського районного суду м.Одеса у справі №522/3865/23 також задоволені позовні вимоги ГУ ДМС України в Одеській області до ОСОБА_1 про примусове видворення за межі території України.
У ході судового розгляду вказаної справи №522/3864/23 було встановлено, ОСОБА_1 за своє життя отримував, як мешканець республіки Грузія у складі СРСР, паспорт громадянина СРСР. По даному паспорту громадянина СРСР він легально в'їхав на територію України у 1994р. та з цього ж року досі проживає в Україні. В подальшому, позивач був документований Довідкою - «Видом на проживання», а в подальшому, він був неодноразово засуджений та відбував покарання в періоди з 1998р. по 2006р., з 2008р. по 2009р., та 2010р. по 2015р. При цьому, ОСОБА_1 зазначив, що в проміжках між відбуванням покарання він також був обмежений у волі та знаходився у СІЗО. Зважаючи на це, ОСОБА_1 пояснив чому тільки у 2017р. дізнався у міграційній службі, що ще у 2008р. відповідним рішенням ДМС було скасовано його право на вид на проживання. Дізнавшись про це лише у 2017р. він вже не зміг оформити себе, як батька 2-х дітей, які народились в Україні. Вказав що не одружений офіційно, але має цивільну дружину - громадянку України. В Україні, а саме, у м.Одесі також проживають його рідні мати та сестра, які вже отримали громадянство України. Також, ОСОБА_1 зазначив, що з 2017р. він неодноразово усно звертався до міграційної служби із заявами та подавав документи щодо повторного оформлення йому «виду на проживання», але відповідей не отримував.
13.04.2023р. постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду у справі №522/3865/23 вказане рішення Приморського районного суду м.Одеси від 13.03.2023р. - скасовано та ухвалене нове, яким у задоволенні позову ГУ ДМС України в Одеській області до ОСОБА_1 про примусове видворення за межі території України - відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 19.05.2023р. касаційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області на постанову суду апеляційної інстанції від 13.04.2023р. у справі №522/3865/23 повернуто особі, яка її подала.
22.08.2023р. рішенням Приморського районного суду м.Одеса у справі №522/16118/23 строк затримання особи без громадянства ОСОБА_1 було продовжено на 3 (три) місяці по 22.11.2023р. з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Так, судом у справі №522/16118/23 було встановлено, що ГУ ДМС України в Одеській області за вих.№5100.5.7-5693/51.3-23 від 17.05.2023р. звернулось до Консула Грузії в м.Одесі із запитом щодо надання допомоги в забезпеченні ідентифікації особи без громадянства ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , підтвердження або ж спростування громадянства, а у разі підтвердження документувати свідоцтвом на повернення до Грузії, без плати консульського збору.
Також, ГУ ДМС України в Одеській області від 03.07.2023р. за вих.№5100.5.7-7597/51.2-23 звернулося до регіонального сервісного центру МВС в Одеській області щодо перевірки обставин та документів, що стали підставою для оформлення посвідчення водія серії НОМЕР_1 , у разі виявлення факту неправдивих відомостей, що стали підставою для оформлення та водійського посвідчення скасувати документ, що надає право на спеціальний статус у частині підтвердження права його власника на керування транспортними засобами.
21.07.2023р. до ГУ ДМС України в Одеській області надійшов лист з регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області вх.№8138/1/5101-23 щодо підтвердження факту скасування посвідчення водія.
За результатами перевірки встановлено, що для отримання даного посвідчення водія серед визначених документів ОСОБА_1 дійсно надав посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_2 від 15.05.2007р.
Враховуючи п.35 «Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993р. №340), та згідно з висновком регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області від 02.03.2023р. №31/15-1521 посвідчення водія серії НОМЕР_1 , виданого на ім'я ОСОБА_1 , анульовано.
Далі, ГУ ДМС України в Одеській області повторно звернулося до Консула Грузії в м.Одесі із запитом від 04.08.2023р. за вих.№5100.5.7-9172/51.2-23 щодо надання допомоги в забезпеченні ідентифікації особи без громадянства ОСОБА_1 , на території Грузії, та у разі підтвердження документувати свідоцтвом на повернення до Грузії, без плати консульського збору.
Крім того, ГУ ДМС України в Одеській області 15.08.2023р. та 18.08.2023р. звернулося до Консула Грузії в м.Одесі з листами про те, що згідно з довідкою Посольства Грузії в Україні від 21.03.2006р. №12/172-04, встановлено, що на підставі Указу Президента Грузії «Про громадянство Грузії» від 21.03.2003р. №28, прохання ОСОБА_1 відносно виходу із громадянства Грузії - задоволено та на теперішній час він «не являється громадянином Грузії».
12.09.2023р. постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги ГУ ДМС в Одеській області та ОСОБА_1 на рішення суду у справі №522/16118/23 - залишені без задоволення.
23.11.2023р. рішенням Приморського районного суду м.Одеса у справі №522/22312/23 строк затримання ОСОБА_1 було продовжено на 3 місяці до 22.02.2024р., з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
При цьому, судом у справі №522/22312/23 встановлено, що відділ міграційного контролю ГУ ДМС України в Одеській області від 02.11.2023р. за вих.№5100.5.7/23781/51.1-23 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області щодо документування та отримання статусу біженця або додаткового захисту в Україні, особою без громадянства ОСОБА_1 .
До відділу міграційного контролю 03.11.2023р. з Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за вих.№5100.5.1/23830-23 надійшла письмова відповідь про те, що особа без громадянства ОСОБА_1 з письмовим клопотанням про набуття статусу «біженця» або додаткового захисту в Україні не звертався та на обліку не перебуває.
У подальшому, ГУ ДМС України в Одеській області від 08.11.2023р. повторно (втретє) звернулося до Консула Грузії в м.Одесі із листом №5100.5.7-13453/51.1-23 про те, що відповідно до довідки Посольства Грузії в Україні від 21.03.2006р. №12/172-04, встановлено факт того, що на підставі Указу Президента Грузії «Про громадянство Грузії» від 21.03.2003р. №28, прохання ОСОБА_1 щодо виходу з громадянства Грузії - задоволено та на теперішній час ОСОБА_1 не являється громадянином Грузії, а відтак ГУ ДМС України в Одеській області звернулось до Консульства Грузії в м.Одесі з проханням щодо забезпечення його ідентифікації, та надання інформації щодо документування та отримання ним статусу особи без громадянства на території Грузії, у разі підтвердження - документувати свідоцтвом на повернення до Грузії, без плати консульського збору.
13.12.2023р. постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги ГУ ДМС в Одеській області та ОСОБА_1 на рішення суду у справі №522/22312/23 - залишені без задоволення.
У відповідності до довідки про перебування іноземця або особи без громадянства в ПТПІ від 20.03.2024р. №17-24, позивач перебував з 24.02.2023р. до 23.03.2024р. у ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в України, ДМС»
18.08.2023р. відповідачем було прийнято рішення - про примусове видворення з України особи без громадянства позивача, яке затверджено начальником ГУ ДМС України в Одеській області 18.08.2023р.
Не погоджуючись із правомірністю винесеного рішення, позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог та, як наслідок, відсутності належних і достатніх підстав для їх задоволення.
Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не може повністю погодитися як з такими висновками суду попередньої інстанції, які вважає необґрунтованими і передчасними, так і зі спірним рішенням, яке є немотивованим і несправедливим, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 29 Конституції України передбачено те, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. При цьому, ніхто не може заарештований або триматися під вартою інакше як вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника.
Так, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011р. №3773-VI визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
У розумінні п.14 ч.1 ст.1 вказаного Закону, нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Відповідно до ч.1 ст.26 Закону №3773-VI, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу СБУ або органу охорони державного кордону, з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення.
У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення (ч.5 ст.26 Закону №3773-VI).
Частиною 1 ст.30 Закону №3773-VI встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону, органи СБУ можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Обставини за яких іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн визначені у ч.1 ст.31 Закону №3773-VI. Зокрема, іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або ж свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Системний аналіз викладених законодавчих положень свідчить, що для прийняття органом ДМС рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства одночасно повинні бути наявними такі обставини: 1) іноземець незаконно перебуває на території України; 2) він не скористався своїм право на звернення до органів ДМС з приводу визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту; 3) відсутні визначені у ст.31 Закону №3773-VI обставини, що унеможливлюють повернення іноземця до країни походження.
Разом із тим, варто зазначити про те, що примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI, а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України, а такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону (ч.8 ст.26 Закону №3773-VI).
Як встановлено судом апеляційної інстанції, оскаржуване рішення про примусове видворення від 18.08.2023р. за наведених підстав позивачем і не оскаржується. У той же час, вказане рішення прийнято з тих підстав, що позивач є «особою без громадянства», який не має паспорту та законних підстав для перебування в Україні, а також порушує законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Зокрема, під час здійснення перевірки відносно законності перебування позивача в Україні було встановлено, що паспортні документи країни громадянської належності (Грузія), у тому числі для виїзду за кордон, або інші документи, що посвідчують особу чи встановлюють правовий статус на території України - відсутні. Крім того, згідно з висновком від 15.12.2008р. (який в матеріалах справи відсутній) ОСОБА_1 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, а сам позивач на даний час фактично вважається «особою без громадянства».
При цьому, також слід звернути увагу на те, що відповідач, в даному випадку, не приймав рішення про примусове повернення позивача в країну походження, як це передбачено ч.8 ст.26 Закону №3773-VI, через відсутність паспортних документів для виїзду з України.
Так, порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС України, органів охорони державного кордону та органів СБУ під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України регламентовано «Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства» (затв. наказом МВС України, Адміністрацією ДПСУ, СБУ від 23.04.2012р. №353/271/150).
Пунктом 5 Розділу І вказаної Інструкції передбачено, що підставами для подання позову про примусове видворення іноземців є: невиконання іноземцем в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення; якщо іноземець, стосовно якого прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не виїхав з України протягом місяця з дня отримання копії такого рішення, за винятком випадків, коли особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, - до набрання рішенням законної сили; якщо іноземці, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, не мають законних підстав для перебування на території України та якщо між Україною і країною громадянської належності або країною попереднього постійного проживання таких осіб відсутній договір про реадмісію; наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, крім випадків затримання іноземця за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та його передачі прикордонним органам суміжної держави;
Відповідно до роз'яснень, викладених у п.26 постанови Пленуму ВАС України від 25.06.2009р. №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», іноземець та особа без громадянства можуть бути примусово видворенні за межі України з підстав та в порядку, що визначені ст.30 Закону №3773-VI.
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що обсяг зібраних у справі матеріалів дійсно фактично ставить під сумнів законність перебування та проживання ОСОБА_1 на території України, який, як вже зазначалося, є «особою без громадянства» і не має документів як для проживання в Україні, так і документів, які дають можливість виїхати за межі України.
У той же час, колегія суддів не може залишити поза увагою доводи представника позивача про те, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, соціальні цінності, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що, у свою чергу, відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою відображена в положеннях Конституції України.
Так, згідно з ч.ч.1,2 ст.3 СК України, сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.
Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках та в порядку, встановлених законом.
За приписами ч.ч.1,2,5 ст.5 цього Кодексу, держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, а також матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Так, як встановлено колегією суддів та підтверджується матеріалами справи, у позивача ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за досить тривалий період перебування на території України (з 1994р.) є «цивільна» дружина - громадянка України ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт НОМЕР_3 , посвідчення багатодітної матері № НОМЕР_4 ), у «цивільному» шлюбі з якою, він має 4 (четверо) дітей - донька ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) та ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), які, в свою чергу, є громадянами України (т.2 а.с.29-40). Тобто, позивач має тісний зв'язок з Україною, оскільки тут народилися і проживають його малолітні діти.
Більш того, судовою колегією встановлено, що на території України також проживають і близькі родичі позивача ОСОБА_1 : мати - ОСОБА_9 , рідна сестра - ОСОБА_10 та рідний дядько - ОСОБА_11 , які теж є громадянами України.
Крім того, надаючи пояснення у судовому засіданні, ОСОБА_1 наголосив на тому, що він «неофіційно» працевлаштований (займається продажем овочів), усі неповнолітні діти (крім повнолітньої доньки ОСОБА_5 ) перебувають на його утриманні та проживають разом в АДРЕСА_1 та, за період проживання на території України, державний кордон України не перетинали.
На підтвердження зазначених обставин, представником апелянта було надано до суду апеляційної інстанції нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_12 (колишнього власника кв. АДРЕСА_2 ) від 26.12.2001р. про надання згоди на взяття на реєстраційний облік (прописку) ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , свідоцтва про народження дітей серії НОМЕР_5 від 04.12.2014р., серії НОМЕР_6 від 04.12.2014р., серії НОМЕР_7 від 13.01.2017р., серії НОМЕР_8 , паспорт громадянина України - ОСОБА_4 (цивільної дружини позивача) серії НОМЕР_9 , виданого 22.01.2014р., а також посвідчення ОСОБА_4 серії НОМЕР_4 , виданого 26.07.2023р., на підтвердження того, що його дружина є багатодітною матір'ю.
Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач (апелянт) з 1994р. проживає на території України (т.б. 30 років), має зареєстроване місце проживання, ідентифікаційний номер (код) НОМЕР_10 (виданий ДПА в Одеській області 23.08.2007р.), має «цивільну» дружину та 4 дітей, які усі є громадянами України, а також інших близьких родичів (мати, рідна сестра та дядько), які теж є громадянами України та проживають в м.Одесі.
Водночас, як вже зазначалося вище, примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону №3671-VI (ч.8 ст.26 Закону №3773-VI).
Статтями 11,14 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного та соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає судове рішення, що набрало законної сили.
За змістом ст.18 «Конвенції ООН про права дитини» (20.11.1989р.), батьки або ж у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини.
Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист та піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів або ж інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (ст.3 Конвенції).
Європейський суд з прав людини також притримується позиції щодо забезпечення пріоритету сталості сімейних зв'язків та возз'єднання сім'ї у справах про визнання шукача захисту біженцем.
З огляду на практику Європейського суду з прав людини, судова колегія наголошує на тому, що відносини позивача з членами його сім'ї, зокрема, дітьми та цивільною дружиною (матір'ю дітей - громадянкою України ОСОБА_4 ), складають сімейне життя для цілей застосування ст.8 Конвенції (п.65 рішення у справі «Нунесс проти Норвегії» від 28.06.2011р., заява №55597/09).
Дійсно, бажання особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини (дітей) покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов'язки оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вищевказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови Верховного Суду від 10.10.2019р. у справі №2340/2910/18, від 23.01.2020р. у справі №343/2242/16, від 12.08.2020р. у справі №755/14023/17, від 13.10.2021р. у справі №263/14519/20 та від 26.01.2022р. у справі №200/9761/20-а). Тобто, мова йде про відповідальність самого позивача, який був свідомий того, що його міграційний статус робить збереження сімейного життя сумнівним з огляду на перебування його на території України нелегально.
Водночас, як встановлено судом апеляційної інстанції та вже вказувалося вище, позивач (грузин по національності, який народився в Абхазії, яка наразі окупована військами рф) легально прибув на територію України у 1994р. по паспорту громадянина СРСР ІІІ НОМЕР_11 , 14.05.2007р. він отримав висновок про залишення його на постійне проживання в Україні, 15.05.2007р. - документований Посвідкою на постійне проживання з безстроковим терміном дії та вже 21.08.2007р. - занесений до Державного реєстру фізичних осіб (одержав ідентифікаційний номер - 2628918677). Далі, пізно дізнавшись (у зв'язку з перебуванням у місцях позбавлення волі) про скасування Дозволу на імміграцію в Україні, ОСОБА_1 неодноразово усно звертався до органів міграційної служби за отриманням дозвільних документів та захистом (отримання статусу біженця), однак письмових відповідей на вказані звернення не отримував.
Вказані вище обставини були повідомлені ОСОБА_1 у судовому засіданні, а потім були підтверджені і документально, зокрема, в т.ч. його заявою від 25.09.2024р. на ім'я начальника ГУ ДМС України в Одеській області, в якій просив вирішити питання документально отримання ним статусу «особи без громадянства».
Отже, з огляду на обставини, встановлені судом при розгляді спірних правовідносин, формальний підхід відповідача до прийняття оскаржуваного рішення, без з'ясування всіх обставин, які могли вплинути на прийняття цього рішення, апеляційний суд вважає, що примусове видворення позивача може призвести до порушення основоположних прав та інтересів його 4-х дітей - ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), а також ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), доля яких, вочевидь, потрапляє в залежність від рішення про примусове видворення з України їх батька.
Враховуючи той факт, що позивач ОСОБА_1 хоча і порушив законодавство про правовий статус іноземців, проте на сьогоднішній день його перебування на території України жодним чином не суперечить інтересам забезпечення національної безпеки чи охорони громадського порядку (як уже зазначалося судом, усі судимості ОСОБА_1 є погашеними), а також не перешкоджає будь-яким чином охороні здоров'я, захисту прав та законних інтересів громадян України. Окрім того, ОСОБА_1 , як вже неодноразово зазначалося вище, має 4-х дітей, які є громадянами України, народилися і постійно проживають в м.Одеса і права і законні інтереси яких, захищаються державою.
Одночасно варто звернути увагу на те, що подібної правової позиції дотримується також і Верховний Суд, зокрема, у постановах від 16.04.2020р. у справі №522/4805/19 та від 18.06.2020р. у справі № 758/13408/18.
У цьому контексті, також слід зазначити і про те, що оскільки ОСОБА_1 не було заборонено в'їзд на територію України, тож після здійснення необхідних ним відповідних дій (отриманням дозвільних документів) відносно законності перебування в Україні, він матиме можливість залишитися разом із його дітьми та цивільною дружиною (яка, зі слів позивача, має онкологічне захворювання).
Не зайвим буде зазначити й про «Заяву МЗС України до 16-ї річниці початку збройної агресії російської федерації проти Грузії», опубліковану на сайті Міністерства закордонних справ України 07.08.2024р., (інформація доступна за посиланням: https://mfa.gov.ua/news/zayava-mzs-ukrayini-do-16-yi-richnici-pochatku-zbrojnoyi-agresiyi-rf-proti-gruziyi):
« 7 серпня виповнюється 16 років з початку збройної агресії РФ проти Грузії, внаслідок якої Росія вбила сотні невинних людей, окупувала Абхазію та Цхінвальский регіон/Південну Осетію. Російська окупація перетворила ці грузинські регіони на сіру зону, де панує беззаконня, відсутні перспективи, нехтуються права людини. Бойові дії зупинилися у серпні 2008р., але агресія Росії проти Грузії на цьому не завершилася. Москва продовжила так звану «бордеризацію», себто повзучу анексію грузинської території, тиск, пропаганду, та інші гібридні методи втручання. Україна підтримує незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Грузії в її міжнародно визнаних кордонах та рішуче засуджує загарбницьку політику Кремля. Росія має вивести свої війська з суверенної території Грузії відповідно до угоди про припинення вогню від 2008р. та скасувати визнання грузинських регіонів Абхазії та Південної Осетії так званими «незалежними державами». Російський імперіалізм на Південному Кавказі, у Центральній Азії та в Європі залишається незмінним протягом століть і полягає у глибоко вкоріненому шовінізмі та зневазі до інших народів, міжнародного права, міжнародно визнаних кордонів, прагненні відновити імперське домінування. Російська агресія проти Грузії, а згодом України, є лише епізодом цієї багаторічної імперської політики Москви, якій не місце у ХХІ столітті. Переконані, що лише спільними зусиллями міжнародної спільноти можна зарадити агресивній політиці РФ, змусити її залишити тимчасово окуповані території Грузії та України, притягнути російських злочинців до відповідальності за всю кривду, злочини та звірства».
Додатково колегія суддів з цього приводу також вважає за необхідне зазначити й про те, що згідно з «Застереженням громадян України щодо відвідання територій Абхазії та Південної Осетії (Грузія)», опублікованим на сайті Міністерства закордонних справ України ще у 2013р., (інформація доступна за посиланням: https://mfa.gov.ua/news/492-zasterezhennyagromadyanam-ukrajinishhodo-vidvidannya-teritorijabkhaziji-ta-pivdennoji-osetiji-gruzija):
«Відповідно до Закону Грузії «Про окуповані території», в'їзд громадян інших країн на територію Абхазії та Південної Осетії можливий лише за наявності спеціального дозволу компетентних органів Грузії і лише з території Грузії. В'їзд на ці території з інших напрямів, в т.ч. через Росію, заборонений. Порушення заборони розглядається як незаконний перетин кордону, за який передбачена кримінальна відповідальність. Доступ дипломатів й представників міжнародних правозахисних організацій на територію Абхазії та Південної Осетії наразі обмежено, що робить неможливим надання громадянам України своєчасної допомоги. У зв'язку з вищезазначеним громадянам України рекомендується утримуватись від відвідання території Абхазії та Південної Осетії (Грузія) без дотримання відповідних процедур. Громадянам України, котрі після 2008р. відвідували територію Абхазії та Південної Осетії і мають в паспортних документах відмітки про проходження прикордонного контролю, також рекомендується утриматись від поїздок до Грузії через можливість бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Звертаємо також увагу на те, що грузинським законодавством заборонено і кримінально переслідується ведення будь-якої економічної діяльності на території Абхазії та Південної Осетії, міжнародне повітряне, морське та залізничне сполучення, міжнародні транспортні перевезення, організація грошових переказів тощо».
На переконання суду апеляційної інстанції, означені вище джерела інформації є достовірними та незалежними, а тому, в силу ст.78 КАС України, повинні визнаватись судом загальновідомим, а відповідні докази - такими, що не потребують додаткового доведення. До того ж, вказані джерела інформації є незалежними від сторін, подана в них інформація є послідовною, логічною та цілком підтверджує ситуацію, яка наразі існує у місці народження (громадянської належності) позивача, який, в свою чергу, народився та до 1994р. проживав саме в Абхазії.
Так, у Рішенні від 30.06.2009р. №16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив про те, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абз.1 пп.3.2 п.3, абз.2 п.4 мотивувальної частини).
Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина судового процесу для цілей ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.03.1997р. у справі «Горнсбі проти Греції» Суд підкреслив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинно розцінюватись як невід'ємна частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.
Згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у численних рішеннях сформував достатньо сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає ст.13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або ж забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги ст.13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, визначених національним законодавством (рішення від 15.10.2009р. у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»).
Засіб юридичного захисту повинен бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996р. у справі «Аксой проти Туреччини»).
Разом із тим, при оцінці «ефективності» необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012р. у справі «Джорджевич проти Хорватії», рішення від 06.11.1980р. у справі «Ван Остервійк проти Бельгії»). Отже, «ефективність» засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Водночас, не зайвим буде наголосити й на тому, що спірне рішення ГУ ДМС України в Одеській області про примусове видворення ОСОБА_1 , яке фактично передбачає перетин останнім державних кордонів, з огляду на відсутність у позивача будь-яких паспортних документів, в т.ч. і країни громадянської належності (у т.ч. і для виїзду за кордон), інших документів, що посвідчують особу позивача та встановлюють його правовий статус на території України (на даний час), фактично неможливо буде реально виконати, про що, в свою чергу, було двічі особисто зазначено представником відповідача в судовому засіданні.
Досліджуючи це важливе питання, судова колегія вважає необхідним одночасно звернути увагу на тлумачення Європейського суду з прав людини, який у Висновку №11 (2008) підкреслив, що «право на справедливий суд», закріплене в статті 6 Конвенції, означає не тільки те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, «яке можна ефективно виконати» на користь сторони, яка виграла справу.
З огляду на сукупність вказаних вище обставин в їх нерозривному зв'язку, судова колегія не вбачає співмірності та пропорційності між застосованими до позивача заходами, передбаченими Законом №3773-VI, його інтересами і правами, а також інтересами його сім'ї (та 3-х неповнолітніх дітей), усі члені якої є громадянами України, навіть незважаючи на той факт, що такі заходи були в певній мірі адекватним реагуванням уповноваженого органу (ГУ ДМС України в Одеській області) на порушення ним міграційного законодавства.
Отже, доводи апеляційної скарги у повній мірі знайшли своє підтвердження.
На користь вказаних висновків суду апеляційної інстанції також свідчить і той факт, що постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2023р. у справі №522/3865/23 (яка набрала законної сили) позов ГУ ДМС України в Одеській області до ОСОБА_1 про примусове видворення за межі території України (з аналогічних підстав) також було залишено без задоволення.
Також, не зайвим буде і нагадати про те, що як вбачається зі змісту приписів ч.ч.1,4 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, і повинно бути не тільки законним і обґрунтованим, а ще й має відповідати завданню адміністративного судочинства, яким, згідно із ч.1 ст.2 КАС України, є «справедливе», «неупереджене» та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з «метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб», прав та інтересів юридичних осіб «від порушень з боку суб'єктів владних повноважень».
До того ж, слід також зазначити, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи сторін у справі, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, в обсязі встановлених обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв'язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
Керуючись ст.ст.308,310,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04 червня 2024 року - скасувати і ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправними і скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 18.08.2023р. про примусове видворення з України «особи без громадянства» ОСОБА_1 ( ОСОБА_13 ), затверджене 18.08.2023 року начальником ГУ Державної міграційної служби України в Одеській області Погребняк О.Г.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 02.10.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко