28 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/18526/21
судді Верховного Суду Студенця В.І.
на ухвалу Верховного Суду від 28.08.2024
у справі № 910/18526/21
за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2023
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023
та касаційної скарги ОСОБА_1
на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023
у справі за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
до:
1) ОСОБА_2 ,
2) ОСОБА_3 ,
3) ОСОБА_4 ,
4) ОСОБА_5 ,
5) ОСОБА_6 ,
6) ОСОБА_7 ,
7) ОСОБА_8 ,
8) ОСОБА_9 ,
9) ОСОБА_10 ,
10) ОСОБА_11 ,
11) ОСОБА_12 ,
12) ОСОБА_13 ,
13) ОСОБА_14 ,
14) ОСОБА_15 ,
15) ОСОБА_16 ,
16) ОСОБА_17 ,
17) ОСОБА_18 ,
18) ОСОБА_19 ,
19) ОСОБА_20 ,
20) ОСОБА_21 ,
21) ОСОБА_22 ,
22) ОСОБА_23 ,
23) ОСОБА_24 ,
24) ОСОБА_25 ,
25) ОСОБА_26
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національного Банку України (далі - НБУ)
про стягнення 2 679 888 731,86 грн.
І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
1. Із ухвалою Верховного Суду від 28.08.2024 у справі №910/18526/21, якою справу за касаційними скаргами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023 та ОСОБА_1 на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погоджуюся, вважаю, що у Суду були відсутні правові підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Зміст позовної заяви
2. Фонд у листопаді 2021 року звернувся з позовом до відповідачів (власників істотної участі та керівників банку) про солідарне стягнення шкоди (збитків) у розмірі 2 679 888 731,86 грн у порядку частини п'ятої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та частини п'ятої статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність".
Позов мотивував, зокрема, тим, що після припинення АТ "Банк "Таврика" вимоги 6 898 кредиторів цього банку, у тому числі Фонду, залишилися незадоволеними на загальну суму 2 679 888 731,86 грн. А відтак, оскільки саме відповідачі, за твердженням Фонду, довели АТ "Банк "Таврика" до неплатоспроможності, вказана сума підлягає стягненню з останніх.
(2) Короткий зміст ухвалених судових рішень за результатами розгляду справи по суті спору
3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.05.2023 у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що
позовні вимоги є недоведеними, адже у діях відповідачів відсутній склад цивільного правопорушення, з огляду на що і відсутній причинно-наслідковий зв'язок між прийнятими рішеннями та будь-якими збитками, заподіяними саме кредиторам Банку. Крім того, позивач не довів, що дії відповідачів були охоплені єдиним умислом і наміром щодо досягнення відповідних цілей, а саме доведення Банку до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності Банку.
4. Північний апеляційний господарський суд постановою від 09.11.2023 апеляційну скаргу Фонду залишив без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2023 змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови, в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована, зокрема, таким:
- рішенням Господарського суду міста Києва від 13.03.2019, яке було залишене без змін постановою Верховного Суду від 07.10.2021 у справі №910/12803/18, встановлено факти протиправної поведінки відповідачів та заподіяної ними шкоди. Верховний Суд під час касаційного перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2019 у постанові від 07.10.2021 погодився із висновками суду першої інстанції, що відповідачі завдали шкоду у заявленій Фондом сумі - 2 679 888 731,86 грн;
- факти, які раніше були встановлені судовим рішенням у справі №910/12803/18, що набрало законної сили, у частині завдання відповідачами шкоди у заявленій Фондом сумі 2 679 888 731,86 грн є преюдиційними для розгляду справи №910/18526/21, а тому повторному доказуванню не підлягають;
- Господарський суд міста Києва у рішенні від 13.03.2019, яке залишене без змін постановою Верховного Суду від 07.10.2021 у справі №910/12803/18, встановив, зокрема, що "Реєстр акцептованих вимог кредиторів Банку було затверджено рішенням виконавчої дирекції Фонду 08.07.2013, тоді як акт за результатами інвентаризації та формування ліквідаційної маси Банку (рішення, оформлене протоколом від 23.09.2013 №100/13) був затверджений Фондом 23.09.2013; враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №910/11027/18 щодо початку перебігу позовної давності, саме з 23.09.2013 Фонд був обізнаний про те, що задоволення всіх зобов'язань Банку неможливе і шкоду вже завдано. відповідачі у справі до ухвалення рішення судом першої інстанції заявили про застосування наслідків спливу позовної давності; враховуючи, що позовна давність сплинула 23.09.2016, з даним позовом Фонд звернувся лише 25.09.2018, тобто після спливу позовної давності, суд першої інстанції дійшов висновків про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності; при цьому суд першої інстанції врахував, що Фонд не надав ні заяви про поновлення строку позовної давності, ні підтвердження наявності поважних причин її пропуску";
- та обставина, що позовна давність сплинула 23.09.2016, не потребує повторного доказування та встановлення;
- зміни до Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на які посилається позивач, були прийняті лише 30.06.2021, тобто майже через 5 років після спливу позовної давності щодо стягнення шкоди з відповідачів у цій справі; закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі;
- норми статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак до них застосовується принцип незворотної дії закону в часі;
- при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення такими особами відповідних дій, тобто які виникли у 2010-2012 роках (пункти 131-148 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/12930/18);
- позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу;
- встановлене у статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" право Фонду звертатися до суду з відповідним позовом є нормою процесуального характеру, подання відповідного позову є процесуальним правом позивача. Натомість визначення вказаною нормою кола осіб, підстав відповідальності, а так само і встановлення спеціальної позовної давності є нормами матеріального права, у зв'язку чим доводи позивача в частині застосування норм, чинних на момент звернення позивача до суду, є необґрунтованими;
- Фонд з 23.09.2013 був обізнаний про те, що задоволення всіх зобов'язань Банку, зокрема перед кредиторами, неможливе і шкоду вже завдано. Позивач як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанції не заявив клопотання про визнання поважними причин пропуску позовної давності, оскільки вважав вказаний строк не пропущеним. Зважаючи, що позовна давність сплинула 23.09.2016, а з позовом Фонд звернувся лише у листопаді 2021 року, у задоволенні позову необхідно відмовити з мотивів пропуску позовної давності.
(3) Короткий зміст вимог касаційної скарги
5. Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті спору, Фонд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023; ухвалити нове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування своєї правової позиції Фонд із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відзначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду:
- від 12.07.2022 у цій справі (№910/18526/21) щодо правової природи поданого Фондом позову та його відмінності від позову, пред'явленого в межах справи №910/12803/18, а також щодо спеціальної позовної давності за позовами, які подаються Фондом у порядку частини першої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";
- від 16.05.2018 у справі №757/34878/15-ц, від 09.09.2019 у справі №755/5789/17, від 12.12.2018 у справі №752/13711/16-ц, від 20.09.2018 у справі №753/23222/15-ц, від 26.09.2019 у справі №757/58254/16-ц, від 26.06.2019 у справі №757/172/16-ц, від 28.08.2019 у справі №295/12388/16-ц, від 30.06.2020 у справі №712/13267/17 щодо того, що встановити конкретний розмір збитків, завданих кредиторам неплатоспроможного банку, можна лише після закінчення ліквідаційної процедури;
- у справі №916/1489/22 щодо спеціальної позовної давності за позовами, які подаються Фондом у порядку частини першої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";
- від 27.09.2022 у справі №904/3864/21 щодо передчасності висновку про пропущення позовної давності.
Крім того, Фонд із посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України відзначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості притягнення до субсидіарної відповідальності за доведення банку до неплатоспроможності членів комітетів банку, які не належали до керівників банку. Відповідальність членів кредитного комітету перед вкладниками Банку може наступати в силу частини третьої статті 92 та частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
(4) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Фонду
6. Верховний Суд ухвалою від 28.08.2024 справу №910/18526/21 за касаційними скаргами Фонду на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023 та ОСОБА_1 на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2023 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Постановляючи дану ухвалу, Верховний Суд виходив з такого:
- у постанові від 12.07.2022 у цій же справі Верховний Суд розмежував два види позовів:
1) позов від імені Банку;
2) позов від імені Фонду. Аналогічні висновки були зроблені у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22.
- на відміну від висновків Верховного Суду у справі №916/3724/21, Верховний Суд у справі №916/1489/22 дійшов висновку, що для вкладників та інших кредиторів банків збитки настають лише з дати припинення банку як юридичної особи, а відтак саме з цієї дати починає перебіг позовна давність (позиція, яка змістовно узгоджується із висновками Великої Палати, що містяться у постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц, Верховного Суду (КЦС), що містяться у постановах від 16.05.2018 у справі №757/34878/15-ц, від 09.09.2019 у справі №755/5789/17, від 12.12.2018 у справі №752/13711/16-ц, від 20.09.2018 у справі №753/23222/15-ц, від 26.09.2019 у справі №757/58254/16-ц, від 26.06.2019 у справі №757/172/16-ц, від 28.08.2019 у справі №295/12388/16-ц, від 30.06.2020 у справі №712/13267/17);
- Корпоративна палата у справі №916/3724/21 відзначила, що позовна давність для Фонду у даному випадку починається з моменту, коли Фонду стало відомо, що розмір вимог кредиторів не покривається наявними активами банку, що передбачає затвердження одного з двох документів, а саме: реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків;
- натомість Велика Палата у своїй постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц зазначала, що відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном; якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Зазначена норма встановлює солідарну відповідальність пов'язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду. Натомість ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов'язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена. При цьому законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов);
- враховуючи висновки Корпоративної палати, що зроблені у постанові від 04.06.2024 у справі №916/3724/21, вважаємо за необхідне відступити від висновків, що містяться у постановах як Великої Палати (від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц), так і Верховного Суду у складі колегій суддів КЦС (постанови від 16.05.2018 у справі №757/34878/15-ц, від 09.09.2019 у справі №755/5789/17, від 12.12.2018 у справі №752/13711/16-ц, від 20.09.2018 у справі №753/23222/15-ц, від 26.09.2019 у справі №757/58254/16-ц, від 26.06.2019 у справі №757/172/16-ц, від 28.08.2019 у справі №295/12388/16-ц, від 30.06.2020 у справі №712/13267/17), зазначивши, що у разі визнання банку неплатоспроможним збитки завдаються одночасно і банку і вкладникам, а отже, з таким позовом навіть до дати припинення банку може звертатися як банк, так і Фонд (як кредитор, який в силу приписів закону представляє всіх інших кредиторів банку);
- у справі наявна виключна правова проблема;
- до ухвалення Корпоративною палатою постанови від 04.06.2024 у справі №916/3724/21 існувала усталена судова практика, що базувалася на численних висновках Верховного Суду, відповідно до яких:
(1) розмежовувалися два види позовів до керівників та інших пов'язаних з банком осіб (позов банку про стягнення збитків, який подавався до припинення банку як юридичної особи і позов Фонду про стягнення шкоди, завданої колишнім кредиторам, який подавався після припинення банку);
(2) існувала правова визначеність щодо моменту початку перебігу позовної давності (для позовів банків - з моменту, коли банк мав можливість визначити суму збитків, при цьому цей момент відрізнявся у залежності від того, чи завдані збитки конкретними правочинами чи в цілому неналежним управлінням банківськими ризиками та активами, тобто доведенням банку до неплатоспроможності; для позовів Фонду - з дати припинення банку як юридичної особи).
- після ухвалення Корпоративною палатою постанови від 04.06.2024 така узгодженість зникла, адже банк було по суті ототожнено з Фондом, оскільки Корпоративна палата дійшла висновку, що для Фонду та інших кредиторів позовна давність починає перебіг за такими самими правилами, що й для банку;
- більш того, у разі застосування такого нового підходу виникає питання щодо юрисдикційності цієї категорії спорів;
- оскільки статтями 302, 303 ГПК передбачено підстави і порядок передачі на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду саме справи, а не касаційної скарги у справі, то переданню на розгляд Великої Палати Верховного Суду у цьому випадку підлягає справа за касаційними скаргами як Фонду, так і ОСОБА_1 .
7. Відповідно до статті 34 ГПК України питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.
При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.
Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що у суду касаційної інстанції були відсутні правові підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від сталих та послідовних висновків Верховного Суду щодо підстав, строків звернення Фонду з позовами про відшкодування шкоди (збитків).
ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
(1) Щодо права Фонду на звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди (збитків)
8. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (частина перша статті 3).
Відповідно до статті 29 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд, зокрема, набуває прав кредитора банку на всю (загальну) суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону.
Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом/уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у відповідній черговості (стаття 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").
Тобто одним з головних завдань Фонду під час виведення неплатоспроможного банку з ринку та його ліквідації є задоволення вимог кредиторів у відповідності до вимог Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
За змістом частин п'ятої шостої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в редакції чинній на момент звернення з даним позовом у справі до суду, Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану банку, зазначених у частинах п'ятій та десятій цієї статті, з вимогами та позовами про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку, у разі наявності вимог кредиторів, зазначених у пунктах 1-8 цієї частини, крім вимог за субординованим боргом та вимог кредиторів, які є пов'язаними з банком особами.
Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану кредиторам, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення процедури ліквідації, - у випадку припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого було прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", як юридичної особи.
Оцінюючи вищенаведене відзначаю, що хоча норми Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (зокрема вищенаведені) зазнавали певних змін, однак незмінною є спрямованість процедури, яку вони регулюють (задоволення вимог кредиторів).
Слід зазначити, що відповідальність пов'язаних з неплатоспроможним банком осіб за заподіяння шкоди (збитків) його кредиторам та самому банку має дуалістичний характер: з однієї сторони відповідальність пов'язаних осіб банку визначається як відповідальність перед самим банком, зокрема щодо недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, а з іншої сторони - як відповідальність перед вкладниками та іншими кредиторами банку, оскільки відповідно до специфіки банківської діяльності банк оперує не тільки власними коштами, а і значним обсягом коштів, залучених від своїх клієнтів. Тому заподіяна пов'язаними особами банку шкода (збитки) розглядаються не тільки як шкода (збитки) банку, а і як похідна шкода (збитки), завдана кредиторам цього банку.
Отже, Фонд має право звертатися з позовами про відшкодування шкоди (збитків), які подаються у порядку статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб":
(1) від імені та в інтересах неплатоспроможного банку;
(2) від власного імені і на свою користь в інтересах кредиторів (тобто для подальшого розподілення стягнутого між колишніми кредиторами банку).
У розгляді даного питання відзначаю, що Фонд, діючи як ліквідатор банку, по суті вже діє в інтересах кредиторів і формує ліквідаційну масу для задоволення вимог кредиторів, оскільки необхідність захисту інтересів банку втрачається з початком процедури ліквідації. Фонд має обов'язки діяти якнайкраще в інтересах вкладників / кредиторів відповідного банку.
При цьому норма статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у жодній із редакцій не містила заборони для Фонду звертатись до суду з відповідними позовами після ліквідації Банку, а навпаки, враховуючи спеціальний статус Фонду, визначала, що ліквідація неплатоспроможного банку не припиняє таке право та не є підставою для звільнення від відповідальності пов'язаної з банком особи. До того ж, таку прогалину у нормі було усунено законодавцем шляхом ухвалення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків" від 30.06.2021 №1588-IX. Указаним законом було доповнено статтю 52, зокрема, частиною 7, абзацом 2 якої передбачено, що Фонд має право звертатися з такими позовами протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність)".
Отже, правовий механізм звернення Фонду з позовами про відшкодування шкоди, завданої банку та її кредиторам, є зрозумілим та нормативно унормованим.
(2) Щодо інституту позовної давності у справах за позовами Фонду до власників істотної участі та керівників банку про солідарне стягнення шкоди (збитків)
9. Норма (редакція) статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону «Про банки і банківську діяльність» за своєю правовою природою містять як норми матеріального, так і норми процесуального права (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/12930/18 та від 28.10.2021 у справі №910/9851/20).
До норм матеріального права належать норми, які визначають коло осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави такої відповідальності та її розмір. Тоді як до процесуальних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.
Порядок дій позивача, в тому числі вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів Банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов'язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання до суду є процесуальною, процедурною нормою.
Відповідно, до правовідносин, у яких бере участь Фонд (виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов'язаних з Банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов'язаних з Банком осіб, звернення з позовом до суду), мають застосовуватись редакції статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону «Про банки та банківську діяльність», що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.
У свою чергу, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закону «Про банки та банківську діяльність» у частинах, які визначають порядок здійснення процедурних питань, мають застосовуватись у редакціях, що були чинними станом на день звернення з відповідним позовом.
Так, норми статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону «Про банки та банківську діяльність» щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі.
З аналізу норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закону «Про банки та банківську діяльність» (що були чинні як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент подання позову у справі) вбачається, що розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторів виявляється Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. А відтак Фонд та інші кредитори банку мають змогу оцінити розмір заподіяної їм шкоди (збитків) внаслідок неправомірних дій пов'язаних із банком осіб саме з моменту затвердження останнього з двох документів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18 було вирішено виключну правову проблему щодо питання визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності у спорах за позовами Фонду про стягнення шкоди в порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Так, Велика Палата вказала, що перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох документів, а саме затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. Тобто, Верховний Суд чітко визначив, з якого моменту в даному випадку починає відраховуватися позовна давність, а саме з моменту коли Фонду стало відомо, що розмір вимог кредиторів не покривається наявними активами банку, що передбачає затвердження одного з двох вищезазначених документів.
Вказану правову позицію неодноразово застосовано Верховним Судом у постановах у подібних правовідносинах, зокрема підтримано і в постанові палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 04.06.2024 у справі №916/3724/21, що свідчить про чіткість та сталість правової позиції у питанні визначенні початку перебігу позовної давності у даній категорії спорів.
У свою чергу відзначаю, що позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України).
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17.
Отже, встановлене у статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» право Фонду звертатися до суду з відповідним позовом - є нормою процесуального характеру, подання відповідного позову є процесуальним правом позивача. Проте визначення вказаною нормою кола осіб, підстав відповідальності, а так само і встановлення позовної давності - є нормами матеріального права, до яких застосовується принцип незворотної дії закону в часі.
Приписами статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цими законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2, 4 п.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп/1997).
Тобто, відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Крім того, у відповідності до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Згідно з висновками Конституційного Суду України щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998).
Отже, при визначенні підстав відповідальності, кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, позовної давності суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин (вчинення пов'язаними з банком особами дій, що спричинили банку збитки, затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку).
У світлі конкретних обставин справи наголошую, що до правовідносин, які виникли і закінчилися до набрання чинності частини сьомої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції від 30.06.2021 (згідно з яких Фонд має право звертатися з такими позовами протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність)), така норма не підлягає до застосування.
При цьому ураховую, що Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не містять прямих норм, які б розповсюджували дію Закону (частини сьомої статті 52) у часі до правовідносин, які виникли і закінчилися до набрання чинності Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції від 30.06.2021.
Наведені норми є зрозумілими, чіткими та не підлягають іншому (розширеному) тлумаченню. У протилежному випадку відмінне правозастосування порушить принцип правової визначеності, як і буде суперечать прямим нормам Конституції України.
Вищенаведене узгоджується зі сталою та послідовною практикою Верховного Суду, викладеною у низці постанов (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, постанови Верховного Суду від 07.10.2021 у справі № 910/12803/18, від 08.02.2022 у справі №910/15260/18, в постанові палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 04.06.2024 у справі №916/3724/21, тощо).
Водночас доводи, викладені в ухвалі Верховного Суду від 28.08.2024 у даній справі, наведеного не спростовують.
(3) Щодо відсутності підстав для відступу від висновків Верховного Суду
10. Верховний Суд в ухвалі від 28.08.2024 у справі №910/18526/21 вважає, що з огляду на зроблені у постанові від 04.06.2024 у справі №916/3724/21 висновки, є необхідність у відступлені від висновків Великої Палати, викладених у постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц), висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.05.2018 у справі №757/34878/15-ц, від 09.09.2019 у справі №755/5789/17, від 12.12.2018 у справі №752/13711/16-ц, від 20.09.2018 у справі №753/23222/15-ц, від 26.09.2019 у справі №757/58254/16-ц, від 26.06.2019 у справі №757/172/16-ц, від 28.08.2019 у справі №295/12388/16-ц, від 30.06.2020 у справі №712/13267/17, зазначивши, що у разі визнання банку неплатоспроможним збитки завдаються одночасно і банку і вкладникам, а отже, з таким позовом навіть до дати припинення банку може звертатися як банк, так і Фонд (як кредитор, який в силу приписів закону представляє всіх інших кредиторів банку).
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц (правова позиція якої потім була викладена у низці інших постанов, зокрема, зазначених вище) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», про стягнення коштів, Велика Палата, вирішуючи виключну правову проблему «Про загальне визначення підстав, меж, принципів відповідальності власника істотної участі в банку, зокрема відповідальності за бездіяльність та її наслідки (частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність») або дії та їх наслідки (частина п'ята цієї статті Закону), тягар доведення вини», відзначила, зокрема таке:
- власники істотної участі, контролери, інші пов'язані особи можуть своїми діями чи бездіяльністю завдати шкоди банку, у тому числі шляхом здійснення неналежної кадрової політики, шляхом неналежного впливу на керівників банку, шляхом порушення вимог законодавства, зокрема нормативно-правових актів Національного банку України, тощо;
- Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» жодним чином не виключає можливість притягнення власника істотної участі банку до відповідальності у порядку, визначеному статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», водночас зазначеною статтею передбачена відповідальність пов'язаних осіб банку перед банком, а не перед його кредиторами;
- ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов'язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена;
- кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, у тому числі у стягненні неповернутих боржнику позик, кредитів, збитків, завданих боржнику третіми особами, тощо, якщо несплата цих коштів спричиняє несплату коштів боржником кредитору;
- в разі якщо відповідно до законодавства певні треті особи несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства, кредитори банкрута не вправі звертатися з вимогами до таких третіх осіб; натомість останні мають сплатити кошти виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою на користь банкрута;
- в абзаці другому частини другої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства термін «субсидіарна відповідальність за зобов'язаннями боржника» використаний в іншому значенні, ніж він використовується у ЦК України, оскільки відповідно до абзаців першого, третього цієї частини з вимогами до третіх осіб звертаються не кредитори, а ліквідатор, а стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси банкрута. Отже, за правовою природою відповідальність третіх осіб, передбачена частиною другою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства, є відповідальністю порушника за збитки, завдані банкруту (стаття 22 ЦК України);
- при цьому жоден з кредиторів банкрута не має власної вимоги до третьої особи, яка має заборгованість перед банкрутом (у тому числі щодо відшкодування завданих банкруту збитків). Натомість відповідно до частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства дії (бездіяльність) ліквідатора можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю).
- введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;
- Фонд зобов'язаний забезпечити проведення інвентаризації банківських активів і зобов'язань. Право вимоги банку, у тому числі про відшкодування завданої йому шкоди, належить до таких активів, а обов'язок забезпечити проведення інвентаризації зобов'язань стосується і деліктних зобов'язань. Отже, Фонд зобов'язаний у розумний строк забезпечити виявлення шкоди, завданої банку, та її заподіювачів;
- якщо банку належить майно, зокрема право вимоги про відшкодування шкоди, то внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи саме по собі це право не припиняє. Тому ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов'язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов'язаної з банком особи;
- натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків);
- право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може розцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку;
- законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача.
Отже, Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові, ураховуючи, що позов було подано фізичною особою до пов'язаної з банком особи про відшкодування збитків, дійшла висновку, що остання не є належним позивачем у даній категорії справ, адже після запровадження тимчасової адміністрації саме на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та/або уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження заявляти від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди.
При цьому Велика Палата Верховного Суду відзначила, що власники істотної участі банку несуть відповідальність перед банком, а не особисто перед кредиторами. А відтак, у разі виявлення шкоди, завданої банку, та її заподіювачів (зокрема, власників істотної участі) саме Фонд має право та зобов'язаний звернутись з відповідними вимогами/позовами до таких осіб. У такому випадку Фонд реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що заборгованість боржників за кредитами відноситься до збитків банку, а відтак саме банк (Фонд як кредитор банку) має право звертатись з позовами про стягнення з таких боржників заборгованості та збитків, а не особисто вкладники/кредитори за приватними позовами.
Оцінюючи мотиви, викладені в ухвалі від 28.08.2024 у справі №910/18526/21 (якою дану справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду), відзначаю, що у наведеній справі №761/45721/16-ц Велика Палата Верховного Суду ані буквально, ані змістовно не наводила правових висновків щодо того, що для вкладників та інших кредиторів банку збитки настають лише з дати припинення банку як юридичної особи, а відтак саме з цієї дати починає перебіг позовна давність.
Наголошую, що Велика Палата Верховного Суду у справі №761/45721/16-ц не аналізувала правову природу позовів Фонду в інтересах кредиторів та відповідно не наводила правових висновків з питання застосування абзацу 3 частини першої та частини сьомої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», як і не наводила правових висновків щодо початку/закінчення позовної давності у позовах Фонду, поданих чи то в інтересах банку, чи то в інтересах кредиторів.
Верховний Суд у справі №761/45721/16-ц з огляду на встановлені обставини справи, що переглядалась, відзначив, що вкладники та кредитори особисто не можуть звертатись з позовами до боржників та власників істотної участі банку (пов'язаних з банком осіб) про стягнення коштів/збитків, адже таким правом вимоги в силу закону наділений лише банк (Фонд як кредитор банку).
Висновки Суду насамперед стосувались аналізу статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме щодо особливостей відповідальності пов'язаної з банком особи/власника істотної участі за завдані банку збитки.
При цьому як свідчить зміст постанови від 28.09.2021 Велика Палата Верховного Суду не наводила жодного висновку щодо того, коли для кредиторів банку настають збитки (завдається шкода), які саме та у якій формі, хто є заподіювачем такої шкоди (збитків), та у яких випадках і до кого Фонд може звертатись з відповідними позовами.
А відтак вважаю, що мотиви Верховного Суду, викладені в ухвалі від 28.08.0224, щодо необхідності у відступі від висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №761/45721/16-ц (а також низки інших постанов Верховного Суду, які врахували дану правову позицію) є необґрунтованими.
Разом з тим, акцентую, що правові висновки, викладені у постанові палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 04.06.2024 у справі №916/3724/21 жодним чином не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.
(4) Щодо відсутності виключної правової проблеми у даній справі
11. З огляду на вищевикладене, у контексті нормативно-правового регулювання, сталої та послідовної практики Верховного Суду у спірних правовідносинах, вважаю, що у даній справі відсутня виключна правова проблема.
При цьому відзначаю, що доводи Верховного Суду у цій частині є надуманими, необґрунтованими та неаргументованими, адже на даний час висновки Верховного Суду є узгодженими та не суперечать один одному.
Зміст ухвали Верховного Суду від 28.08.2024 у справі №910/18526/21 фактично зводиться до незгоди (головуючого/колегії суддів) з висновками палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, що були викладені у постанові від 04.06.2024 у справі №916/3724/21, що є їхньою особистою позицією та вочевидь не може бути законною та обґрунтованою підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від сталих та послідовних правових висновків.
(5) Висновки
12. Відповідно до частини 3 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
Отже, проаналізувавши норми права, що регулюють спірні правовідносини, враховуючи актуальну судову практику Верховного Суду (аналіз якої свідчить про відсутність суперечливої та різної практики у питаннях визначення порядку, підстав, строків звернення Фонду з позовами про відшкодування шкоди (збитків)), доходжу до висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Суддя Верховного Суду В. Студенець