03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 521/8480/21 Головуючий у суді першої інстанції - Фінагеєва І.О.
Номер провадження № 22-ц/824/6063/2024 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
25 вересня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Приходько К.П. ,
за участю секретаря - Сукач О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей та сім'ї Одеської міської ради, про позбавлення батьківських прав,-
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, який мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї з відповідачем народився син - ОСОБА_3 і відповідач записаний батьком дитини у свідоцтві про народження.
Вказувала, що перебувала з відповідачем у шлюбі з 02 травня 2009 року та 02 жовтня 2012 року, який в подальшому був розірваний Білгород-Дністровським районним міськрайонним судом Одеської області.
ОСОБА_1 посилалась на те, що син проживає з нею, його вихованням та утриманням займається виключно вона, а батько ОСОБА_2 з 2011 року не бачив дитину жодного разу, не піклується про фізичний і духовний розвиток сина, не спілкується з дитиною взагалі, не дбає про його нормальне самоусвідомлення, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей. Не вітав дитину з днями народження.
Так, 23 липня 2012 року Білгород-Дністровським районним міськрайонним судом Одеської області було прийнято рішення про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь сина ОСОБА_3 , але відповідач не вважає за необхідне сплачувати аліменти, сума боргу станом на 01 вересня 2019 року становила 116 251,77 грн.
Крім того, позивач вказувала, що відповідач не заперечує проти позбавлення його батьківських прав щодо сина ОСОБА_3 й оскільки він не бере участі у вихованні та матеріальному забезпеченні сина, ухиляється від своїх прямих обов'язків, вона вимушена звернутись до суду та просила позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; стягнути з відповідача на її користь витрати по сплаті судового збору у розмірі 908 грн.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області 18 жовтня 2023 року було залишено без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вказує, що оскаржуваним рішенням суд першої інстанції порушив принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, адже Служба у справах дітей та сім'ї Одеської міської ради надала заяву про розгляд справи у відсутність свого представника та просила провести розгляд справи за наявними суд праві доказами, а суд передчасно відмовив у задоволенні позовних вимог без витребування висновку органу опіки та піклування та допиту свідків. Крім того не заслухав думку дитини.
Наголошує, що суд не надав належної оцінки заяві ОСОБА_2 про те, що він не заперечує проти позбавлення його батьківських прав від 13 липня 2017 року, що завірена нотаріально та наявна в матеріалах справи.
Враховуючи викладене та те, що батько ухиляється від виконання батьківських обов'язків, не заперечує проти позбавлення його батьківських прав, ОСОБА_1 просить апеляційний суд скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти нове, яким задовольнити її позовні вимоги.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив
Відповідач у справі ОСОБА_2 в судове засіданні не з'явився його повідомлення було здійснено через оголошення на сайті Київського апеляційного суду, оскільки за викликами направленими судом за місцем проживання адресат відсутній за вказаною адресою.
Позивач у справі ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції не з'явилася, про засідання повідомлялася повісткою, направленою за вказаною нею у позовній заяві адресою, яка повернулася до апеляційного суду із зазначенням причини повернення: «адресат відсутній за вказаною адресою» ( а.с.164-165). Клопотання про розгляд справи у її відсутність або про відкладення розгляду справи до суду не подала.
Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (частини перша і друга статті 131 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання, повідомленою цією особою суду, вважається врученням судової повістки цій особі.
Отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507цс18, від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18, провадження № 12-233гс18 та постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 751/4890/19, провадження № 61-2583св20, від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20, провадження № 61-3782св21, від 12 травня 2022 року у справі № 645/5856/13-ц, провадження № 61-2876св21.
Інші належним чином повідомлені учасники справи не з'явились.
У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що 02 жовтня 2012 року рішенням Білгород-Дністровського районним міськрайонного суду Одеської області шлюб, зареєстрований 02 травня 2009 року Виконавчим комітетом Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було розірвано.
У шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданим Виконавчим комітетом Випасненської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 21 жовтня 2009 року.
Згідно з свідоцтва про народження батьком ОСОБА_3 записаний ОСОБА_2 , матір'ю - ОСОБА_4 .
23 липня 2012 року Білгород-Дністровським районним міськрайонним судом Одеської області було прийнято рішення про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 на утримання неповнолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі частини від усіх видів заробітку щомісяця, починаючи з 22 червня 2012 року та до досягнення дитиною повноліття, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів сума боргу станом на 31 вересня 2019 року становить 116 251,77 грн.
Відповідно до характеристики учня 6-в класу ОСОБА_3 , виданої Одеським навчально-виховним комплексом №53, батько, ОСОБА_2 за період 2019-2020 навчального року не виходив на зв'язок з класним керівником. Батько не цікавиться навчанням та успіхами дитини.
Згідно довідки, завіреної приватним нотаріусом Герасимів Ю.В. від 29 березня 2019 року, про те, що 13 липня 2017 року за реєстровим №3540 ним була посвідчена заява ОСОБА_2 про те, що він не заперечує проти позбавлення його батьківських прав щодо його сина ОСОБА_5 .
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивачем не вказано чи розглядалось питання органом опіки та піклування із внесенням письмового висновку про доцільність позбавлення батьківських прав.
Суд також зазначив, що ненадання висновку разом з позовом позбавляє суд провести розгляд справи у встановленому законом порядку.
Крім того суд першої інстанції критично оцінив наданий позивачкою Акт, про підтвердження факту проживання ОСОБА_3 , 2009 року народження, разом з ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки вказаний Акт ніким не підписаний та не встановлено дати його виготовлення.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Частиною 3 статті 51 Конституції України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частин першої та другої статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у статті 7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
За змістом ч.ч. 1-3 ст. 150 СК України, яка передбачає обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини, батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Відповідно до ч. 1 ст. 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Відповідно до ст.153 Сімейного Кодексу України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
За змістом ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Статтею 157 СК України встановлено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Відповідно до ст. 165 Сімейного кодексу України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст. 164 СК України.
Перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Пунктами 15, 16, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Зазначений висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який міститься у постанові від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного суду від 27 лютого 2023 року в справі № 443/643/21.
При вирішенні такої категорії спорів судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків.
Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
У постанові Верховного Суду від 06.05.2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зроблено правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо і лише за наявності вини у їхніх діях. Питання щодо сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявника проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання ним апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.
Звертаючись до суду з позовною вимогою про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно дитини ОСОБА_7 , позивачка посилалась на невиконання відповідачем своїх батьківських обов'язків по вихованню та матеріальному утриманню дитини.
Відповідно до ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов'язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов'язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава позбавлення батьківських прав, можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є можливе лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Зазначений висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який міститься у постанові від 13.03.2019 в справі № 631/2406/15-ц. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного суду від 27.02.2023 року в справі № 443/643/21.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , позивачка ОСОБА_1 посилається на невиконання ним батьківських обов'язків, починаючи з 2011, зокрема вказує, на те, що відповідач не бачив сина жодного разу, проживає окремо та жодного з покладених законом на батьків обов'язків не виконує, не бере педагогічної, матеріальної, грошової посильної трудової або будь-якої іншої участі у вихованні дітей.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції обґрунтував тим, що під час розгляду справи не знайшло підтвердження беззаперечними доказами винна поведінка та свідоме нехтування відповідачем батьківськими обов'язками, які б свідчили про ухилення від утримання та виховання дітей і, як наслідок, необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 164 СК України, і що позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.
Як на доказ ухилення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов'язків щодо сина позивачка посилається на рішення Білгород - Дністровського районного суду від 23 липня 2012 про стягнення аліментів, яким станом на 01 вересня 2019 року відповідач має заборгованість 116 251,77 грн.
Проте колегія суддів звертає увагу, що наявність заборгованості зі сплати аліментів сама по собі не є підставою для позбавлення батька дитини батьківських прав, така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 24.10.2018 у справі №761/2855/17.
Посилання апелянта на те, що судом не взято до уваги те, що ОСОБА_2 особисто написав відмову від сина і дана відмова засвідчена нотаріусом та додана до матеріалів справи, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки матеріали справи не містять цієї заяви, а позивачкою до суду першої інстанції вищевказаний доказ не було надано.
Крім того, колегія суддів апеляційного суду критично оцінює зазначене посилання щодо особистого написання заяви про відмову від дитини, оскільки відмова від дитини суперечить частині третій статті 155 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та порушує права дитини.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами (письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків).
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За приписами ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до положень ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Таким чином, відмовляючи в задоволенні суд першої інстанції дія в межах норм чинного законодавства та правильно зазначив, що ненадання висновку органу опіки та піклування є ключовим доказом по даній категорії справ, а тому посилання в апеляційній сказі на порушення принципу доступу до справедливого правосуддя, а також принципу забезпечення якнайкращих інтересів дитини не ґрунтується на нормах закону.
Отже, рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи висновки суду не спростовують.
Враховуючи наведені обставини та вимоги ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дати складення повного тексту постанови.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська К.П. Приходько