02 жовтня 2024 рокуСправа №160/19879/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ) в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2024 роки при виключенні зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , та всіх видів забезпечення, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу військової частини.
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2024 роки (включно), виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу військової частини.
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 26.04.2024 року по день фактичної виплати заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є учасником бойових дій, а тому має право на грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №119 від 26.04.2024 року, позивача було виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 №119 від 26.04.2024 року, виплату грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, вказаним наказом не передбачено. Позивач вважає це порушенням його права на належний соціальний захист. У зв'язку з тим, що чинним законодавством передбачено, що право на додаткову відпустку УБД містить як право на отримання, так і право на її грошову компенсацію, незалежно від причини її невикористання.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.07.2024 відкрито провадження в адміністративній справі. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Від Військової частини НОМЕР_1 на адресу суду надійшов відзив, в якому відповідач не визнає заявлених позовних вимог, вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню та зазначає, що грошова компенсація за невикористані дні відпустки (в тому числі і додаткової відпустки учасника бойових дій) виплачується при звільненні
військовослужбовця з лав Збройних Сил України. А норма права, яка б
визначала інакше не існує в чинному законодавстві України. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 26.04.2024 №119 26 квітня 2024 року ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (без звільнення) та вибув до нового місця служби, військової частини НОМЕР_2 . Таким чином, позивач без переривання від військової служби просто перевівся в іншу військову частину. Тобто позивача не було звільнено з військової служби в розумінні чинного законодавства. Не має жодного документу чи іншого доказу, який би посвідчував звільнення даного військовослужбовця. Лише переведення до нового місця служби. А переведення до нового місця служби не є тотожнім поняттям із звільненням з військової служби. Чинне законодавство України передбачає грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки (якою і є відпустка учасника бойових дій) лише при звільненні з військової служби. Фактично і на практиці у випадку звільнення військовослужбовця, який має статус учасника бойових дій з військової служби, на підставі рапорту військовослужбовця йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України "Про відпустки" та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Саме тому, в наказах про переведення військовослужбовців до інших військових частин зазначається чи надавалася військовослужбовцю щорічна додаткова відпустка учасника бойових дій, що передбачена частиною першою статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Інформація про невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій зазначається в наказі, який підшивається в особову справу військовослужбовця, яка в свою чергу, направляється до нового місця служби. Таким чином, якщо військовослужбовця буде звільнено в іншій військовій частині, йому буде нараховано та виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки (в тому числі і додаткової) саме тією військовою частиною, в якій він проходив військову службу перед звільненням з лав Збройних Сил України. Саме тому, інформація про невикористані відпустки передається з одного місця служби до іншого, адже виплата компенсації передбачена лише при звільненні, а не при переведені до нового місця служби. Таким чином, при звільненні позивача з військової частини НОМЕР_2 (теперішнє місце служби) на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 26.04.2024 року №119, в якому чітко зазначено, що позивачу не надавалася відпустка учасника бойових дій, йому буде нараховано та виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки. Таким чином військова частина НОМЕР_1 не заперечує право позивача на отримання компенсації за невикористані дні відпустки, а лише заявляє що такі позовні вимоги є передчасними, адже позивача не було звільнено з військової служби.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням УВД № НОМЕР_3 від 19 березня 2015 року.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.03.2022 року старшого сержанта запасу ОСОБА_1 з 04 березня 2022 року зараховано до списків частини та на всі види забезпечення, що підтверджується відповідним витягом з наказу.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26.04.2024 року №119 головного сержанта ОСОБА_1 , начальника відділення обробки інформації роти зв'язку батальйону зв'язку, який проходив військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_4 (по особовому складу) від 25 квітня 2024 року №117-рс на посаду начальника відділення обробки і передачі інформації центру спеціального зв'язку військової частини НОМЕР_2 , 26 квітня 2024 року справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - м. Дніпро. З 26 квітня 2024 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, а з котлового забезпечення - з 27 квітня 2024 року.
Позивач вважає, що при виключенні зі списків особового складу частини НОМЕР_1 , здачі справ та посади, вибуття до нового місця служби, йому не виплачена грошова компенсація за не використану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2024 роки, яка передбачена Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в зв'язку із чим звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з частиною 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Відповідно до ч. 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України "Про відпустки".
У разі звільнення військовослужбовця до закінчення календарного року, за який він уже використав щорічну основну та щорічну додаткову відпустки, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі або у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, на підставі наказу командира (начальника) військового з'єднання чи частини, керівника органу військового управління, вищого військового навчального закладу, установи та організації провадиться відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами 1, 6, 8 (у частині надання одноразової відпустки при народженні дитини, передбаченої статтею 19-1 Закону України "Про відпустки"), 9, 10 і 12 цієї статті. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених пунктом 1 цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки, передбачені пунктами 9 і 10 цієї статті, військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ під час дії воєнного стану військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надається частина щорічної основної відпустки загальною тривалістю не більше 30 календарних днів, а також відпустка за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів. Кожна із зазначених відпусток надається без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток припиняється, крім відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та в разі якщо дитина потребує домашнього догляду - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку (якщо обоє батьків є військовослужбовцями, - одному з них за їх рішенням); відпустки для лікування у зв'язку з хворобою або для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки".
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Поряд з цим суд зазначає, що у цій справі позивач - ОСОБА_1 наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26.04.2024 року №119, який проходив військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_4 (по особовому складу) від 25 квітня 2024 року №117-рс на посаду начальника відділення обробки і передачі інформації центру спеціального зв'язку військової частини НОМЕР_2 , 26 квітня 2024 року справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - м. Дніпро.
Таким чином, з урахуванням викладеного вище, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 не звільнився з військової служби, а перевівся в іншу військову частину. Тобто позивача не було звільнено з військової служби в розумінні чинного законодавства.
Станом на день звернення до суду не було жодного документу чи іншого доказу, який би посвідчував звільнення позивача.
Суд наголошує, що переведення до нового місця служби не є тотожнім поняттям із звільненням з військової служби.
Чинне законодавство України передбачає грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки (якою і є відпустка учасника бойових дій) лише при звільненні з військової служби.
При цьому, суд також наголошує, що позивач, як учасник бойових дій МАЄ право на грошову компенсацію за невикористані дні відпустки у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби.
Оскільки станом на 02.10.2024 року (дата розгляду справи по суті та прийняття рішення у цій справі) позивач є особою, яка проходить військову службу, а грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки передбачена у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби, заявлені позивачем позовні вимоги є ПЕРЕДЧАСНИМИ.
Крім того, на даний час не можливо констатувати, що у разі звільнення позивача з військової служби грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки не буде йому виплачена в добровільному порядку тією військовою частиною, в якій він проходить військову службу перед звільненням з лав Збройних Сил України.
Також при розгляді даної справи судом не враховуються висновки Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18, оскільки у справі №620/4218/18 Верховний Суд дійшов висновку про наявність у особи права на отримання грошової компенсації за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій після звільнення з військової служби. У цій справі позивач є діючим військовослужбовцем та проходить військову службу.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Військовою частиною НОМЕР_1 не допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2024 роки при виключенні зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , та всіх видів забезпечення, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу військової частини, в зв'язку із чим позовні вимоги в цій частині є такими, що не підлягають задоволенню.
Не можуть бути і задоволені судом позовні вимоги в частині зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2024 роки (включно), виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу військової частини, нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 26.04.2024 року по день фактичної виплати заборгованості, виходячи із того, що вказані позовні вимоги є похідними.
Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку, що відповідач діяв у межах наданих йому повноважень, на підставі та у спосіб встановлений чинним законодавством, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Інші доводи учасників справи не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.
Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Окрім того, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У відповідності до приписів ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, підстави для розподілу судових витрат, передбачені статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.
Керуючись ст. ст. 2, 5, 72, 77, 241, 243-246, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,- відмовити.
Звернути увагу учасників справи, що відповідно до частини 7 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
У зв'язку з перебуванням судді у відрядженні, повний текст рішення складено та підписано 02.10.2024 року.
Суддя О.М. Неклеса