ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 51/20013.10.10
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд»
до 1. Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
2. Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації
про визнання недійсним п. 3.1.1 договору № 490 від 06.06.07р.
Суддя Пригунова А.Б.
Представники сторін:
від позивача: Петренко О.В.
від відповідача 1: не з'явився
від відповідача 2: не з'явився
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з вимогою про визнання недійсним з моменту укладення п. 3.1.1 договору № 490 від 06.06.07р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд», Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Святошинською районною у місті Києві державною адміністрацією.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний пункт договору суперечить актам цивільного законодавства, оскільки спірні правовідносини регулюються спеціальними нормами Господарського кодексу України, які виключають застосування загальних норм права щодо встановлення господарсько -правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.08.10р. порушено провадження у даній справі, призначено її до розгляду у судовому засіданні на 16.08.10р. за участю представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.
У відзиві на позов представник відповідача 1 заперечив проти заявлених позовних вимог та зазначив, що посилання позивача на приписи ст.175, ст. 177 ГК України є неправомірним, оскільки пайовий внесок не є безкорисливим та не може розглядатися як благодійництво.
Розгляд справи переносився через нез'явлення у судове засідання повноважних представників сторін, неналежне виконання ними вимог суду та необхідність витребування нових доказів у справі.
У судовому засіданні 27.09.10 р. згідно зі ст. 77 ГПК України судом оголошувалася перерва до 13.10.2010 р.
У даному судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.
Представники відповідачів на виклик суду не з'явилися, причини неявки суду не повідомили. Представник відповідача 2 відзиву на позов не надав, вимог ухвали суду від 02.08.10р. не виконав.
Судове рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих позивачем та відповідачем 1.
У судовому засіданні 13.10.2010 р. відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 1, Господарський суд міста Києва, -
06.06.07 року між сторонами був укладений договір № 490 (надалі -договір), умовами якого передбачено сплату позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (далі -пайовий внесок) у зв'язку з будівництвом двох житлових будинків (загальна площа квартир - 33 823,17 кв.м.) з вбудованими приміщеннями загальною площею 1788,83 кв.м. (в т.ч. офісів -1377,97 кв.м., тренажерних залів -410,86 кв.м.) та підземним паркінгом загальною площею 2123,78 кв.м. в складі проекту будівництва житлових будинків з комплексом соціально-побутового обслуговування в кварталі вулиць Олевської, Клавдіївської та Бахмацької у Святошинському районі м. Києва.
Пунктом 1.2. договору передбачено, що розмір пайового внеску становить 5 502,36 тис. грн.
Розділом 3 договору визначено строк дії договору: початок -з дати реєстрації; закінчення -з моменту виконання умов договору в повному обсязі.
Пунктом 2.1.1. договору сторони погодили обов'язок позивача перерахувати пайовий внесок у сумі 5 502,36 тис. грн. (без ПДВ) в термін з червня по серпень 2007 року включно, рівними частками, щомісячно, але не пізніше 28 числа на бюджетний рахунок цільового фонду спеціального фонду міського бюджету.
Пунктом 3.1.1. договору передбачено, що позивач сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного п. 2.1.1. цього договору.
Позивач просить визнати недійним з моменту укладення п. 3.1.1. договору від 06.06.07 р. № 490, укладеного між сторонами. Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що оспорюваний пункт договору суперечить актам законодавства, оскільки спірні відносини регулюються спеціальними нормами Господарського кодексу України, які виключають застосування загальних норм права щодо встановлення господарсько -правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Оскільки договір, пункт 3.1.1. якого оспорюється, є видом правочину, для його укладання та чинності сторонами договору необхідно дотримуватись усіх вимог, які визначені у ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Стаття 203 ЦК України встановлює умови чинності правочинів, зокрема: законність змісту правочину, наявність у сторін необхідного обсягу цивільної дієздатності, наявність об'єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину, його відповідність внутрішній волі, відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства (п. 2, п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”).
Положеннями статті 179 Господарського кодексу України встановлено, що господарський договір укладається певною категорією суб'єктів господарювання з органом місцевого самоврядування, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення такого договору.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами для окремих видів договорів.
Відповідно до п. 5 ст. 22 Закону України “Про столицю України - місто-герой Київ” (в редакції, чинній на час укладення договору) у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створені соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.
Відповідно до ст. 27 Закону України “Про планування та забудову територій” в редакції, яка була чинною на момент укладення договору, вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Отже, зазначені закони є спеціальними щодо регулювання відносин сторін відносно сплати пайового внеску.
Рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 “Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва”, яке було чинним на дату укладення договору встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа, яка оформляє:
- дозвільні документи на будівництво (реконструкцію);
- документи на землекористування для експлуатації та обслуговування об'єктів, при будівництві (реконструкції) яких документація не була оформлена належним чином (земельні питання не вирішені у встановленому порядку);
- документи щодо зміни функціонального призначення об'єктів виробничого та невиробничого призначення;
- свідоцтво про право власності на проінвестовані нежитлові приміщення;
- документи щодо зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові згідно з Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01.10.2002 р. № 1825.
Отже, вказаний пайовий внесок сплачують, у тому числі, й суб'єкти господарювання, які здійснюють будівництво на території м. Києва.
Пайовий внесок сплачується забудовником на підставі відповідного договору.
Проте, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
З наведених загальних норм права вбачається, що зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а ця друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобов'язання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобов'язанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобов'язання.
Однак відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Правовідносини сторін щодо предмету договору в силу своєї специфіки регулюються спеціальними правовими нормами.
Так, відповідно до ч. 4 ст.175 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.
Згідно з ч. 2 ст.177 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання відповідно до ч.4 ст.175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язування місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад. Якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.
З наведеного вбачається, що вказані спеціальні правові норми встановлюють певні квазізобов'язання, які своєю правовою природою відрізняються від загальних зобов'язань тим, що не є обов'язковими до виконання, можуть виконуватись добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інші особа, в свою чергу, не може вимагати обов'язкового виконання цих зобов'язань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов'язань є добровільним та інші особа не може вимагати їх обов'язкового виконання, то виконання таких зобов'язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов'язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов'язання, виконання якого є необов'язковим та добровільним.
З п. п. 1.1., 2.1.1. договору від 06.06.07 р. № 490 вбачається, що позивачем у вказаному правочині були взяті на себе зобов'язання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва. За своїм змістом та правовою природою вказані зобов'язання підпадають під дію спеціальних правових норм -ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України “Про столицю України -місто-герой Київ”, а отже, є добровільними, можуть виконуватись за власним бажанням позивача, а відповідач не може вимагати їх обов'язкового виконання, відповідно, виконання таких зобов'язань не може забезпечуватись неустойкою.
Крім того, суд звертає увагу, що в силу вимог ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України, також не можуть бути застосовані положення п. 4.9. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27.12.2005 р. № 622/3083 (в редакції, чинній на момент укладення договору 06.06.07 р. № 490), оскільки положення вказаного пункту не відповідали вищенаведеним ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України “Про столицю України -місто-герой Київ”.
Згідно зі ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що п. 3.1.1. договору, який встановлює зобов'язання позивача сплатити пеню не відповідає ст.ст. 509, 525, 549 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України, тому підлягає визнанню недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
За таких обставин позовні вимоги про визнання недійсним з моменту укладення п. 3.1.1 договору № 490 від 06.06.07р., укладеного між сторонами визнаються судом правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідачів.
Керуючись ст. ст. 49, 82 - 85 ГПК України, суд, -
вирішив:
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним з моменту укладення п. 3.1.1 договору № 490 від 06.06.07р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд», Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Святошинською районною у місті Києві державною адміністрацією.
3. Стягнути з Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 04633423) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд»(02106, м. Київ, вул. Лариси Руденко, б. 6- А, ідентифікаційний код 25637276) 42 (сорок дві) грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
4. Стягнути з Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації (03115, м. Київ, просп. Перемоги, буд. 97, ідентифікаційний код 26077520) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд»(02106, м. Київ, вул. Лариси Руденко, б. 6- А, ідентифікаційний код 25637276) 42 (сорок дві) грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
5. Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.
Дане рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Суддя Пригунова А.Б.
Дата підписання: 01.11.2010 р.