Житомирський апеляційний суд
Справа №296/6917/22 Головуючий у 1-й інст. ОСОБА_1
Номер провадження №11-кп/4805/834/24
Категорія в порядку КПК України Доповідач ОСОБА_2
26 вересня 2024 року Житомирський апеляційний суд
в складі: головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю: секретаря ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Житомирі матеріали контрольного провадження №296/6917/22 за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_7 на ухвалу Корольовського районного суду м.Житомира від 05 вересня 2024 року, якою продовжено обвинуваченому ОСОБА_7 строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою на 60 діб, до 03 листопада 2024 року включно без визначення розміру застави,-
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_7 просить ухвалу суду скасувати. Вважає оскаржувану ухвалу необгрунтованою, оскільки його незаконно було затримано та він без достатніх підстав тримається тривалий час під вартою. Вказує, що прокурором не доведено ризиків, на які він посилався, а також не надано жодних доказів його причетності до вчинених злочинів.
В ухвалі суду зазначено, що у провадженні Корольовського районного суду м.Житомира перебуває на розгляді кримінальне провадження по обвинуваченню ОСОБА_7 та інших у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч.3 ст. 357 КК України.
Під час судового розгляду покурор звернувся до суду з клопотанням про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_7 на 60 днів, оскільки строк дії запобіжного заходу спливає, а ризики, передбачені п.1, 3, 5 ч.1 ст.177 КПК України, не зникли і існують на даний час, тому до нього не може бути застосовано іншого більш м'якого виду запобіжного заходу.
Враховуючи, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні, в тому числі, особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років, не працює, не має постійного джерела доходу, раніше неодноразово судимий, під час досудового розслідування перебував у розшуку, тобто наявні ризики, передбачені п.1,3,5 ч.1 ст.177 КПК України, які не зменшилися, що свідчить про неможливість їх запобіганню застосуванням більш м'якого запобіжного заходу до обвинуваченого, ніж тримання під вартою, суд дійшов висновку про задоволення клопотання прокурора та продовжив обвинуваченому ОСОБА_7 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на 60 днів.
Відповідно до ч.4 ст.422-1 КПК України розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, здійснюється без участі сторін кримінального провадження, крім випадків, якщо прокурор, обвинувачений, його захисник, законний представник заявив клопотання про розгляд апеляційної скарги за участю сторін.
В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просив проводити апеляційний розгляд з його участю. Проте, на вимогу суду відмовився категорично від доставки до апеляційного суду та просив проводити розгляд без нього згідно поданої заяви від 19.09.2024.
Захисник не заперечувала про проведення апеляційного розгляду у відсутності обвинуваченого та пояснила, що правова позиція з останнім узгоджена і вона повністю підтримує його апеляційну скаргу.
Прокурор також просив проводити апеляційний розгляд у його відсутності.
Заслухавши доповідача, доводи захисника ОСОБА_6 в підтримання апеляційної скарги, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали контрольного судового провадження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга обвинуваченого не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
У відповідності до ч.3 ст.331 КПК України за наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
Згідно ч.2 ст.331 КПК України вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 Кодексу. Зокрема, у ст. 199 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про можливість продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою, судом має бути перевірено, чи наявні обставини, які свідчать про те, що заявлений при обранні такого запобіжного заходу ризик не зменшився або з'явились нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою.
Відповідно до ст.177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування або суду; знищення, схову або спотворення будь-яких речей чи документів, що мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином та вчинення іншого кримінального правопорушення або продовження правопорушення, в якому підозрюється.
Відповідно до ст.178 КПК України при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу (його продовження) враховується зокрема тяжкість покарання, що загрожує особі у разі визнання винуватим у кримінальному правопорушенні; вік та стан здоров'я обвинуваченого; міцність соціальних зв'язків в місці його постійного проживання, наявність родини та утриманців; наявність постійного місця роботи, навчання; репутацію, майновий стан підозрюваного; наявність судимостей; наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; розмір майнової шкоди.
Отже, колегія суддів вважає, що приймаючи рішення про задоволення клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_7 судом першої інстанції повністю дотримано вимоги ст.ст. 176-178 183, 196, 199, 331 КПК України.
Так, з матеріалів контрольного судового провадження вбачається, що в провадженні Корольовського районного суду м. Житомира перебуває кримінальне провадження №12022060400001364 від 21.07.2022 відносно ОСОБА_7 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.121, ч.4 ст.187, ч.3 ст.357 КК України.
Вирішуючи питання про продовження обвинуваченому строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, судом першої інстанції було враховано, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчинені кримінальних правопорушень, які згідно ст.12 КК України відносяться до тяжкого, особливо тяжкого та нетяжкого злочинів, міра покарання за найтяжчий з яких, у разі визнання його винуватим, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років із конфіскацією майна.
Крім того, судом враховано дані про особу обвинуваченого, який раніше судимий за вчинення умисного насильницького кримінального правопорушення та відбував покарання у місцях позбавлення волі, що свідчить про наявність ризиків, передбачених п.1, 5 ч.1 ст.177 КПК України, а саме : можливість обвинуваченого переховуватися від суду чи вчинити інше кримінальне правопорушення, а також існує ризик незаконного впливу на потерпілих та свідків, які ще не були допитані судом, тобто передбачений п.3 ч.1 ст.177 КПК України, що свідчить про неможливість застосування до нього більш м'якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою.
Враховуючи доведеність прокурором зазначених ризиків та неможливість застосування до обвинуваченого більш м'якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо продовження обвинуваченому ОСОБА_7 строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави відповідно до п.1 ч.4 ст.183 КПК України.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Крім того, у розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшують ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. Так, у справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року Європейським судом з прав людини зазначено, що суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування.
Доводи апеляційної скарги обвинуваченого про недоведеність ризиків, зазначених прокурором, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки ризики можливого переховування, незаконного впливу на потерпілих та свідків в даному кримінальному провадженні та вчинення іншого кримінального правопорушення обумовлюються тим, що обвинувачений ОСОБА_7 раніше судимий та під тяжкістю можливого покарання, яке йому загрожує у разі визнання його винним, може переховуватися він суду та може вчинити інше кримінальне правопорушення та незаконно впливати на потерпілих та свідків, які ще не допитані судом, про що зазначив у оскаржуваній ухвалі і суд першої інстанції.
В апеляційній скарзі не наведено доказів щодо зменшення вказаних ризиків.
Так, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, висновки про ступінь ризиків та неможливості запобігання їм більш м'якими запобіжними заходами, мають бути зроблені за результатами сукупного аналізу обставин злочину та особи підозрюваного (його характеру, моральних якостей, способу життя, сімейних зв'язків, постійного місця роботи, утриманців), поведінки підозрюваного під час розслідування кримінального правопорушення (наявність або відсутність спроб ухилятися від органів влади) поведінки підозрюваного під час попередніх розслідувань (способу життя взагалі, способу самозабезпечення, системності злочинної діяльності, наявності злочинних зв'язків).
Апеляційний суд звертає увагу, що ризики, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснити спробу протидії кримінальному провадженню у формах, що передбачені ч.1 ст.177 КПК, слід вважати наявними за умови встановлення обґрунтованої ймовірності можливості здійснення обвинуваченим зазначених дій.
При цьому, КПК України не вимагає доказів того, що обвинувачений обов'язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому, оскільки під поняттям «ризик» - слід розуміти обґрунтовану ймовірність протидії обвинуваченого кримінальному провадженню у формах, передбачених ч.1 ст.177 КПК.
Зокрема, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування («Бекчиєв проти Молдови» §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).
При цьому, апеляційний суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року, в якій Суд зазначив, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за особливо тяжкий злочин підвищує ризик того, що обвинувачений може ухилятись від слідства.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово вказував на те, що позбавлення свободи може бути виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі запобіжні заходи, по-перше, були розглянуті, а по-друге, за результатами розгляду визнані такими, що не зможуть забезпечити мети, досягнення якої вимагається (Рішення у справі Амбрушкевич проти Польщі).
Застосовуючи запобіжний захід у виді тримання під вартою, необхідно також виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого. Визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства (п.35 «Летельє проти Франції» від 26.06.1991року).
Посилання апелянта на те, що стороною обвинувачення не надано жодних доказів його причетності до вчинених злочинів, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки питання доведеності чи недоведеності вини вирішуються під час судового розгляду, а тому не є предметом даного апеляційного розгляду, як і питання щодо незаконності затримання.
Заперечення захисника з приводу можливості застосування більш м'якого запобіжного заходу до обвинуваченого, який має постійне місце проживання та сталі соціальні зв'язки, не доводять по-за розумним сумнівом дотримання обвинуваченим відповідної належної процесуальної поведінки, в разі застосування більш м'якого запобіжного заходу.
Істотних порушень кримінального процесуального закону, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді питання про продовження строку тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_7 під час апеляційного розгляду не встановлено.
Таким чином, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною та обгрунтованою, а тому підстав для її скасування не вбачає.
Керуючись ст.ст. 404, 407, 422-1 КПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Ухвалу Корольовського районного суду м.Житомира від 05 вересня 2024 року, якою продовжено обвинуваченому ОСОБА_7 строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою на 60 діб, до 03 листопада 2024 року включно без визначення розміру застави - без зміни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді :